Кінь дикий

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Тарпан
Steppentarpan Equus ferus gmelini.jpg
Охоронний статус
Біологічна класифікація
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Конеподібні (Equiformes)
Родина: коневі Equidae
Рід: Кінь Equus
Підрід: Equus
Вид: Equus ferus
Підвид: Тарпан
Триноміальна назва
Equus ferus ferus
Boddaert, 1785
Синоніми
equiferus Pallas, 1811

gmelini Otto Antonius, 1912
sylvestris Brincken, 1826
silvaticus Vetulani, 1928.
tarpan Pidoplichko, 1951

Кінь дикий, або тарпан (Equus caballus ferrus Pall. = Equus caballus gmelini Anton.) — представник роду Кінь (Equus), дика форма виду Equus caballus, найімовірніший пращур одомашненого свійського коня (Equus caballus caballus).

Таксономія[ред.ред. код]

Один з трьох загальновизнаних підвидів виду Equus caballus[1]:

  • Equus caballus ferus — кінь дикий, або тарпан (інколи розрізняють лісову і степову форми),
  • Equus caballus przewalskii — кінь Пржевальського, або тарпан джунгарський.
  • Equus caballus caballus — кінь свійський (вкл. все різноманіття робочих і скакових коней)

Нерідко розглядається як підвид Коня Пржевальського при визнанні останнього окремим видом.

Опис і Поширення[ред.ред. код]

Вимерлий європейський дикий кінь, невеликий на зріст (висота в холці 107 — 130 см). Однією з ознак, окрім малого зросту, є темний «ремінь» уздовж хребта, а також відсутність чілки і неповисла грива. Травоїд; у минулому досить поширений у Степах і Лісостепах Європи.

Тарпани були маленького зросту з відносно грубою горбоносою головою, загостреними вухами, густою короткою хвилястою, майже кучерявою шерстю, яка ставала довшою взимку, короткою, густою, кучерявою гривою і хвостом середньої довжини. Влітку колір був рівномірний чорно-бурий, жовто-бурий або брудно-жовтий, взимку ясніший, мишачий (мишаста масть) з широкою темною смугою вздовж спини. Ноги, грива та хвіст — темні. Густа шерсть дозволяла тарпанам переживати холодні зими. Міцні копита не вимагали підков.

Тарпани водилися табунами, іноді по кілька сотень голів, які розпадалися на маленькі групи з жеребцем на чолі. Тарпани були вкрай дикі, обережні і полохливі.

Історія знищення[ред.ред. код]

Загальноприйнято вважати, що тарпани вимерли через оранки степів під поля. Їх витіснили стада домашніх тварин, які займали пасовища і водопій.

Через те, що ці коні надавали великої шкоди посівам їх почали нищити. До початку XVII століття деякі міста Європи містили загони стрільців, які полювали на диких коней, що спустошували поля.

У 1918 році в маєтку поблизу Миргорода на Полтавщині (Україна) помер останній (степовий) тарпан. Нині череп цього тарпана зберігається в Зоологічному музеї МДУ, а скелет — у Зоологічному інституті Академії наук у Санкт-Петербурзі.

У 1814 році в Пруссії кілька тисяч нагоничів оточили в Дуйсбургському лісі останні табуни лісових коней і знищили їх. Всього було вбито 260 тварин.

В Україні раніше був досить численний; окультурення степів спричинилося до зникнення тарпанів (останній екземпляр відловлено у 1886 біля села Нововоронцовка на Херсонщині).

Спроби відтворення виду[ред.ред. код]

У польській частині Біловезької Пущі з особин, зібраних по селянських господарствах (у яких в різний час опинилися тарпани і дали потомство), були штучно відновлені так звані тарпановидні коні (польський коник), що зовні виглядають точно як тарпани, і випущені на волю. Згодом тарпановидні коні були завезені і в білоруську частину Біловезької Пущі.

У 1999 році Всесвітній фонд природи (WWF) в рамках проекту завіз в околиці озера Папес на південному заході Латвії 18 коней [2]. На 2008 р. їх там було вже близько 40.

Цікаві факти[ред.ред. код]

На честь дикого коня тарпана було названо швидкісний потяг ЕКр1 "Тарпан", виробництва КВБЗ, який належить Українській залізничній швидкісній компанії.

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде життя»-«НТШ»; 1954—1989, 1993—2000.
  • Гептнер В. Г. О тарпанах // Зоол. журн. — 1955. — 34, № 6. — С. 1404–1423.
  • Кириков С. В. Человек и природа степной зоны. Конец X — середина XIX в. (Европейская часть СССР). — М.: Наука, 1983. — 126 с.
  • Кінь Пржевальського (Equus Przewalskii Pol., 1881): Проблеми збереження та повернення в природу (Матеріали VI Міжнародного симпозіуму, присвяченого 100 — річчю розведення виду в заповіднику «Асканія-Нова») // Вестик зоологии — 1999. — Окремий випуск № 11.—240 с. (у тому числі Зміни фауни унгулят України в історичні часи)
  • Сокур І. Т. Історичні зміни та використання фауни ссавців України. — Київ : Вид-во АН УРСР, 1961. — 84 с.
  • Кузьмина И. Е. Лошади Северной Евразии от плиоцена до современности. — СПб, 1997. — 224 с. — (Тр. ЗИН РАН; Том 273).

Посилання[ред.ред. код]