Кіт барханний

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Кіт барханний
Felis margarita.jpg
Охоронний статус
Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)
Царство: Тварини (Metazoa)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Хижі (Carnivora)
Родина: Котові (Felidae)
Рід: Кіт (Felis)
Вид: Кіт барханний
Біноміальна назва
Felis margarita
Loche, 1858
Sand Cat area.png
Посилання
Commons-logo.svg Вікісховище: Category:Felis margarita
ITIS logo.jpg ITIS: 183801
US-NLM-NCBI-Logo.svg NCBI: 61378
Wikispecies-logo.svg Віківиди: Felis margarita
Fossilworks: 224045

Кіт барханний, або кіт дюн (Felis margarita) — невеликий ссавець родини котових (Felidae), поширений в Сахарі й пустелях Середньої Азії та Північної Африки. В 2002 Міжнародний союз охорони природи надав барханному коту статус близького до загрозливого через полювання на цього представника котячих. Вперше кота дюн було описано в 1858 році Віктором Локом, що подорожував по Сахарою, хоча існують більш ранні данні від генерала Жана Огюста Маргерита в 1831 році.

Барханні коти живуть і в піщаних, і в кам'янистих пустелях, які знаходяться далеко від водяних ресурсів. Маючи великі та міцні ноги, вони добре пристосовані до важких умов пустелі та різких перепадів температури.

Етимологія[ред.ред. код]

Вид названий на честь генерала Жана Огюста Маргерита (фр. Jean Auguste Margueritte) (1823-1870) — француза, чия сім'я переїхала в Алжир в 1831 році [1].

Еволюція[ред.ред. код]

Генетичні дослідження показали, що філогенетична лінія роду Felis відокремилася від лінії спільного предка 3.4 млн років тому, види F. margarita і F. silvestris розділилися близько 2.5 млн років тому.[2]

Філогенетичне древо роду Felis

   Felis   

 Felis chaus - Кіт очеретяний




 Felis nigripes - Кіт чорноногий




 Felis margarita - Кіт барханний



 Felis silvestris - Кіт лісовий





Зовнішній вигляд[ред.ред. код]

Кіт барханний відрізняється дрібними розмірами тіла: довжина його тіла 65—90 см, причому 40 % займає хвіст, висота в загривку — 24—30 см; маса дорослих самців — 2,1—3,4 кг, самиці дрібніші. Голова велика і широка, плеската, з бакенбардами. Вуха дуже великі і широкі, без китиць. Райдужна оболонка очей жовта, зіниця щілевиді. Лапи у барханної кішки короткі, сильні. Ступні покриває жорстка шерсть, яка захищає підошви лап від опіків гарячим піском.

Хутро у барханної кішки густе і м'яке, оберігає тіло від низьких нічних температур. Забарвлення протекційне, варіює від піщаного до світло-сірого. На спині і хвості є темніші, сіро-коричневі смуги, які проте часто зливаються із загальним тоном хутра. Малюнок на голові і ногах темніше і яскравіше виражений. Кінчик хвоста чорнуватий або чорний. Груди і підборіддя світліше по тону. У Середній Азії взимку у барханної кішки з'являється густіша зимова шубка тьмяно-піщаного кольору з сірим нальотом.

Розповсюдження[ред.ред. код]

Ареал барханної кішки має вид смуги, що починається в Сахарі (Алжир, Марокко, Чад, Нігер) і йде через Аравійський півострів в Центральну Азію (Туркменістан, Узбекистан, Казахстан) і Пакистан.

Стиль життя і харчування[ред.ред. код]

Барханна кішка мешкає виключно в спекотних, посушливих районах. Її місцепроживання вельми різноманітні, від піщаних пустель, практично позбавлених рослинності, до кам'янистих долин, зарослих чагарником. Зрідка вона зустрічається в глинистій пустелі і на кам'янистих прибережних пасмах.

Барханні кішки ведуть суворо нічний спосіб життя. Тільки пакистанський підвид взимку і ранньою весною активний головним чином у сутінках. Від денної спеки вони рятуються в притулках — в старих норах лисиць, корсаків, їжатців, а також в розширених нірках ховрашків і піщанок. Іноді вони самостійно риють неглибокі нори або ямки, де затаюються у разі небезпеки. Домашні ділянки самців і самиць займають в середньому 16 км² і часто перетинаються; у пошуках їжі вони деколи проходять близько 8—10 км.

Барханні кішки м'ясоїдні; у їх раціон входить практично вся дичина, яку вони можуть відшукати. Його основу складають піщанки, тушканчики, інші дрібні гризуни, ящірки, павуки і комахи. Іноді зайці-толаї і птахи, гнізда яких розорюються. Барханна кішка також відома своїм полюванням на отруйних змій. Взимку вона іноді наближається до селищ, але на домашніх кішок і птахів не нападає. Велику частину вологи барханні кішки отримують з їжі і можуть довгий час обходитися без води.

Природні вороги барханних кішок — змії, великі хижі птахи і шакали.

Розмноження[ред.ред. код]

У неволі барханні кішки розмножуються більше одного разу на рік. У природі їх розмноження сезонне і приурочене до ареалу проживання. Так, в Сахарі сезон розмноження продовжується з січня по квітень, в Туркменістані він починається в квітні, а в Пакистані триває з вересня по жовтень. Вагітність триває 59—63 дні, в посліді звичайно 4—5 кошенят, хоча їх може бути до 8. У двотижневому віці їх очі розплющуються, а в п'ятитижневому вони покидають лігво і починають брати участь в полюванні. У віці 6—8 місяців молоді кішки вже відносно незалежні, хоча статева зрілість у них наступає тільки в 9—14 місяців.

У неволі барханні кішки доживають до 13 років.

Підвиди[ред.ред. код]

Відомі такі підвиди, що відрізняються забарвленням:

Статус популяції і охорона[ред.ред. код]

Барханна кішка занесена в Додаток II до Конвенції CITES (підвид Felis m. scheffeli). Проте загальна чисельність її популяції невідома внаслідок особливостей місця її існування і скритного способу життя. Приблизно вона оцінюється в 50000 дорослих осіб (1996). Барханні кішки не є об'єктом полювання, проте їх відловлюють на продаж. Вони також страждають від руйнування природного місця існування. В цілому, барханна кішка — найбільш «благополучний» вид серед диких кішок.

Галерея[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

  1. Bo Beolens, Michael Watkins, Michael Grayson The eponym dictionary of mammals. — JHU Press, 2009. — С. 260. — ISBN 0801893046 (англ.)
  2. Stephen J. O'Brien and Warren E. Johnson The Evolution of Cats — Scientific American. 08/2007; 297(1):68-75 PDF (англ.)

Література[ред.ред. код]