Лад (музика)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Лад (лат. modus, грец. harmoniae) — доцільно впорядкована інтонаційна система висотних зв'язків музичних звуків, їх закономірна послідовність, а також структура взаємних зв'язків ступенів звукоряду[1].

Теорія[ред.ред. код]

Українське музикознавство розглядає поняття ладу в руслі традицій Болеслава Яворського, який розглядав лад як основу організації музичного мислення, що формується під впливом історичних і соціальних причин. Розроблена ним теорія, що отримала назву «теорії ладового ритму»[2] знайшла свій розвиток в трудах його послідовників — радянських музикознавців С. Протопопова, Ю. Тюліна, Ю. Холопова та інших.

Як естетична категорія, лад пояснюється як «приємна узгодженість звуків за висотою»[3] і пов'язується з об'єктивними закономірностями музичної акустики та сприйняття музики. Ті чи інші особливості ладової системи, її організації, набувають естетичної значимості і стають важливими засобами естетичного впливу музики. В цьому значенні поняття ладу застосовується до широко спектру музичних явищ від стародавніх музичних культур до сучасності. Еволюція ладових систем в цілому показує розвиток музичної свідомості від елементарних до високоорганізованих ладових структур, збільшенні звукового об'єму, що охоплюється ладом.

В основі того чи іншого ладу можуть лежати два принципи — модальний і тональний. Центральною категорією модального принципу є певний звукоряд, тоді як тонального — наявність центрального тону або співзвуччя, до якого тяжіють інші ступені. В залежності від переважання того чи іншого принципу розрізняють модальні лади і тональні[4]. Наприклад, модальний принцип переважає в середньовічній літургійній музиці (церковні лади, осьмогласіє), тоді як тональний переважає в музиці періоду віденського класицизму та романтизму. В той же час переважання того чи іншого принципу може і не бути яскраво виражене, як наприклад в музиці епохи Відродження або в ряді музичних стилів XX століття (твори Месіана, І. Стравінського).

Історичні ладові системи[ред.ред. код]

Історія музики зафіксувала чимало спроб систематизації ладів. Важливе значення для еволюції європейської музики мали системи давньогрецьких та середньовічних церковних ладових систем.

Давньогрецька ладова система[ред.ред. код]

Основоположним давньогрецьким вченням про лади вважається труд Аристоксена «елементи гармонії» (IV століття до н.е.). Аристоксен представляв октавні лади (εἶδος) як поєднання двох однотипних тетрахордів[5], які могли бути об'єднані роздільно (з інтервалом між ними в один тон), або злито (тетрахорди мали один спільний тон, восьмий тон додавався знизу або зверху окремо). Аристоксен виділив таких ладів 7: міксолідійський лад, лідійський, фригійський, дорійський, гіполідійський, гіпофригійський та гіподорійський.

Пізніше за рахунок системи транспозицій кількість ладів була збільшена. Назви ладів утворювались від назв грецьких племен (дорійці, іонійці) або історичних регіонів (Лідія, Фрігія), а також використанням префіксів гіпо- (вказував на розташування нижче) та гіпер- (розташування вище). Давні греки розглядали лади не тільки з точки зору їх звуковисотної структури, але й з точки зору естетичного впливу. Наприклад Платон і Аристотель сходились в характеристиці дорійського ладу як мужнього і придатного для виховання, цей лад асоціювався з культом Аполлона. Натомість фригійський зазвичай протиставлявся дорійському, як екстатичний, пов'язаний з культом Діонісія.

Середньовічні ладові системи[ред.ред. код]

Поширення християнства у Європі визначило особливу роль літургійної музики в європейській культурі, а процеси уніфікації богослужінь супроводжувались і уніфікацією їх музичного супроводження. Так, у Візантійській музиці формується система осьмогласія, закріплена в трудах Іоана Дамаскіна (VIII століття), аналогічна система з 8 ладів була прийнята і в західній літургійній музиці - григоріанському хоралі.

Середньовічні лади запозичили свої найменування у давньогрецьких, проте в результаті плутанини, допущеної анонімним автором трактату «Alia musica» (IX століття)[6], назви середньовічних ладів не збігаються з назвами давньогрецькими.

Неєвропейські ладові системи[ред.ред. код]

Якщо давньогрецька ладова система забезпечила домінування в західній музиці 7-ступеневого звукоряду, то в культура країн Африки та Азії спостерігаються ладові системи з іншою кількістю ступенів.

Так, в Індійській музиці октава поділяється на 22 ступені — «шруті». Традиційній музиці китайців, корейців, татар та інших народів властива пентатоніка. Своєрідні ладові системи властиві арабській музиці, відомі під назвою макамів.


Класифікація ладів[ред.ред. код]

Класифікація ладів є надзвичайно складною. Сучасна теорія музики класифікує лади як за кількістю ступенів так і за характером інтервалів. Особливе значення для європейської музики мають 7-ступеневі. В залежності від основного тризвуку, 7-ступенні лади поділяють за їх нахиленням на мажорні та мінорні. Окремо серед 7-ступеневих ладів виділяють діатонічні лади, звукоряд яких можна розташувати по квінтах.

Діатонічні лади можна окреслити наступною таблицею:

Лад Нахилення Особливості Слухати
Лідійський Мажорне IV↗ ступень підвищено Приклад
Іонійській Мажорне Натуральний Приклад
Міксолідійський Мажорне VII↘ ступінь понижено Приклад
Еолійський Мінорне Натуральний Приклад
Фригійський Мінорне II↘ ступінь понижено Приклад
Дорійський Мінорне VI↗ ступінь підвищено Приклад
Локрійській - в основі - зменшений тризвук Приклад


Література[ред.ред. код]

енциклопедичні статті:

російською мовою:

англійською мовою:

Посилання[ред.ред. код]

  1. Визначення Ю. Є. Юцевича; Юцевич с.134
  2. див. «Упражнения в образовании ладового ритма»
  3. За МЕС та МД
  4. Гармония. Теоретический курс, с.29.
  5. Barbera 1984, 240
  6. див. Н.Ренёва.