Латинська мова
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
| Латинська мова Lingua Latīna |
|
|---|---|
| Регіон: | Західна Європа |
| Носії: | 0 (мертва мова) |
| Писемність: | Латиниця |
| Класифікація: | Індоєвропейська родина |
| Офіційний статус | |
| Офіційна: | Ватикан |
| Регулює: | Opus Fundatum Latinitas |
| Коди мови | |
| ISO 639-1 | la |
| ISO 639-2 | lat |
| SIL | LAT |
Лати́нська мо́ва (також латина; лат. Lingua Latīna) — належить до латинсько-фаліскської підгрупи італійських мов індоєвропейської мовної сім'ї. Разом з церковнослов'янською це одна з мертвих мов, яка постійно використовується. Статус мертвої мови зумовлений тим, що люди, для яких вона є рідною, не народжуються вже принаймні півтори тисячі років. Латинська мова є однією з найдавніших писемних індоєвропейських мов.
Зміст |
[ред.] Історія
Первісно це мова одного з стародавніх племен, які заселяли Апеннінський півострів приблизно три тисячі років тому. Назва цього племені — латини (Latīni), область поширення — Лацій (Latium) у нижній течії ріки Тибру. Столицею цієї області у 754 — 753 рр. до н. е. стало місто Рим (Roma), побудоване на семи горбах (Septimontium). Пізніше йому дали назву «Вічне місто» — Urbs aeterna. Спочатку латинською мовою говорило невелике плем'я латинів, проте в результаті військових, політичних та економічних успіхів Стародавнього Риму латинська мова поширюється по всій Італії, а, починаючи з ІІ ст. до н. е., виходить за її межі. У І ст. до н. е. Рим став столицею наймогутнішої держави стародавнього світу — Римської імперії, до складу якої входили сучасні Франція, Іспанія, Португалія, Швейцарія, деякі частини Німеччини, Південної Англії, Югославії, Хорватії, Болгарії, Румунії, Угорщини, Чехії, Словаччини, Греції, Туреччини, Лівану, Сирії, Лівії, Тунісу, Алжиру та ін.
Латинська мова звучала майже в усіх країнах Західної Європи, Північної Африки і Західної Азії. У період існування Римської імперії латинська мова була офіційною державною мовою, мовою управління, війська, юриспруденції, торгівлі, школи, науки, літератури.
В історії розвитку латинської мови виокремлюють декілька періодів. Найдавнішими пам'ятками латинської мови є написи, фрагменти обрядових пісень, законів VII — IV ст. до н. е. Історія літературної мови починається 240 р. до н. е., коли військовополонений грек Люцій Лівій Андронік приніс до Риму трагедію і комедію латинською мовою як результат перекладу грецьких творів, зокрема Гомерової «Одіссеї». Цей період в історії мови називають архаїчним (254 — 81 рр. до н. е.). Видатним представником цього періоду є римський комедіограф Плавт (254 — 184 рр. до н. е.), від якого до нас дійшли 20 комедій повністю і одна у фрагментах. Іншим представником архаїчного періоду є Теренцій (190 — 159 рр. до н. е.), автор шести комедій.
Другий період латинської мови відомий як класичний (81 р. до н. е. — 120 р. н. е.). На класичний період, період найвищого розвитку латинської мови, який у науці прийнято ділити на два віки — «золотий» і «срібний», припадає діяльність видатних поетів і прозаїків, які створили латинську літературну мову. Найвизначнішими представниками «золотого» віку (81 р. до н. е. — 14 р. н. е.) є Цицерон (106 — 43 рр. до н. е.), Цезар (100 — 44 р. до н. е.), Вергілій (70 — 19 р. до н. е.), Горацій (65 — 8 р. до н. е.), Овідій (43 р. до н. е. — 18 р. н. е.) та ін. Вони створили загальноприйнятий канон прозової і поетичної мови. «Срібний вік», або післякласичний період, (14 — 120 рр. н. е.) представляє творчість Сенеки (4 р. до н. е. — 65 р. н. е.), Марціала (43 — 104 рр. н. е.), Тацита (55 — 120 рр. н. е.) та ін.
У середньовіччі філософи і богослови користувалися латинською мовою. Медики і біологи користуються латиною донині.
Латинська мова була офіційною мовою писемних документів у Священній Римській Імперії до її розпуску у 1806 р. Залишалась довгий час офіційною мовою у Австро-Угорській імперії (XIX ст.) нарівні з німецькою.
У наш час латинська мова вважається офіційною мовою держави Ватикан, а також, Католицької Церкви.
Латинська мова багата на прислів'я та афоризми.
[ред.] Латинська абетка
Латинський алфавіт є основою писемності багатьох сучасних мов.
Для позначення довготи і короткості голосних прийнято надрядкові знаки: ˉ (знак довготи), ˇ (знак короткості). За свідченням римських граматиків, на вимову довгого голосного потрібно вдвоє більше часу, ніж для короткого.
[ред.] Граматика
[ред.] Іменник
Іменники (як і прикметники та займенники) у латинській мові мають граматичні категорії роду (genus), числа (numerus), відмінка (casus) та відміни (declinatio):
Питаня відмінків у латинській мові збігаються з відповідними в українській мові. Відкладний відмінок поєднує в собі орудний і місцевий відмінки української мови.
- Називний відмінок іменника в реченні завжди вказує на те, що це підмет (питання хто? що?):
- Dominus servum vocat.
- Пан кличе раба.
- Родовий відмінок іменника кого? чого?:
- Servus in villa domini laborat.
- Раб працює в маєтку пана.
- Давальний відмінок кому? чому?:
- Servus pecuniam domino tradit.
- Раб передає гроші панові.
- Знахідний відмінок кого? що?:
- Servus dominum non timet.
- Раб не боїться пана.
- Відкладний відмінок ким? чим? у кому? у чому?:
- Inter domino et servo nulla amicitia est.
- Між паном і рабом не буває дружби.
- Кличний відмінок вживається при звертанні:
- Salve, domine!
- Вітаю, пане!
[ред.] Схема частин мови
[ред.] Запозичення з латини
Українська мова запозичила багато слів з латинської мови. Ось деякі: валентність, віварій, дебет, декламація, дивіденд, дивізія, дисципліна, консенсус, лаборант, нотація, варіант, терарій, територія, студент, продукція, культура, план, тоталітарний, ілюстрація, грація, потенціал, музей, орнамент, нігілізм, аграрний, когнітивний, колегія, домінант, філіал, локальний, тон, транквілізатор, вентиляція, уніфікація, альтернатива, апеляція, авіація, бревіарій, кантата, цивілізація, континент, генерація, гонорар, ментальність, монтаж, монумент, номінація, нуль, популярний, рація, репетиція, регіон, санаторій, урбанізація, утилізація та багато інших.
[ред.] Дивіться також
[ред.] Джерела
Надія Ревак, Володимир Сулим «Латинська мова», ЛНУ ім. І. Франка, Л.-2002
[ред.] Інтернет
