Латинська література

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Історія Стародавнього Риму
Vexilloid of the Roman Empire.svg

Заснування Риму
Царський період

Республіка
Рання Республіка
Пунічні війни
і експансія на Сході

Союзницька війна
Громадянська війна 83-82 до н. е.
Змова Катіліни
Перший тріумвірат
Громадянська війна 49-45 до н. е.
Другий тріумвірат

Імперія
Римські імператори
Принципат
Династія Юліїв-Клавдіїв
Династія Флавіїв
Династія Антонінів
Династія Северів
Криза III століття
Домінат
Західна Римська імперія

-

Латинська література (лат. Litterae Latinae) — література, написана латинською мовою.

Виникла у Стародавньому Римі і найбільшого розквіту здобула одночасно з розквітом самого Риму у I столітті до н. е., що тривала до кризи Римської імперії у 3 столітті. Після розколу імперії на східну та західну, а також гоніння християнства на латинську літературу, під час якого було зруйновано Александрійську бібліотеку, література латинською мовою занепадає. Так само занепадає і латинська мова, яка зі знищенням у 476 році Західної Римської імперії втрачає усіх живих носіїв і стає мертвою.

Незважаючи на це латинська мова продовжила використовуватись і в період Середньовіччя, коли вона стала офіційною мовою духовенства, а також мовою викладання в перших європейських університетах. Відповідно на латині почали створюватись релігійні твори, а також мова стала дуже популярною серед вагантів, що подорожували Європою і створювали пісні та прозові твори латинською мовою[1].

З початком Відродження, яке, власне, і орієнтувалося на спадщину античності, латинська література знову набирає ваги і стає мовою спілкування в середовищі гуманістів, які саме латинською мовою пишуть більшість своїх творів, що стали основою літератури епохи відродження. Так тривало аж до до XVIII століття, коли після французької революції університетське викладання було переведено з латини на нові мови, що суттєво підірвало статус латини. В результаті цього в XIX столітті латина майже повністю вийшла з ужитку.

З того часу латинська література майже зникає і на наш час на латині виходять лише офіційні документи Ватикану, а також фахові латиномовні періодичні видання.

Давньоримська література[ред.ред. код]

Архаїчний період[ред.ред. код]

Історія літературної мови починається 240 року до н. е., коли військовополонений грек Люцій Лівій Андронік створив перший в історії європейської літератури художній переклад твору. Ним стала Гомерова «Одіссея», яка була з певними змінами та спрощеннями перекладена на латинську мову. З того часу Лівій Андронік став займатись художніми перекладами грецьких комедій і трагедій на латинську мову для їх постановки у театрі.[2].

Тит Макцій Плавт — давньоримський комедіограф

Діяльність Андроніка створила передумови для виникнення і інших літераторів, одним з яких став Гней Невій, що не тільки перекладав давньогрецькі твори, а й створював власні трагедії з римським сюжетом, ставши засновником нового жанру в латинській літературі — претекстати — драми, що писались на легендарні або історичні сюжети з життя Римської держави. Саме він написав претекстату «Пунічна війна» «Bellum Punicum», що стала в римській літературі першим оригінальним епічним твором і описував події актуальної на той час Першої Пунічної війни, до яких було включено міфологічну основу з діяльністю олімпійських богів[3].

Незабаром, почали створюватись не лише невеликі драми, а й повноцінні монументальні роботи. Так Квінт Енній створив епопею «Аннали» лат. «Annales», над якою він працював значну частину свого життя. У повному вигляді «Аннали», складалися з 18 книг з 1500−1800 віршами в кожній, які відображали історію римлян від прибуття Енея з Трої в Рим до сучасних Еннію подій. Він збирав для своєї праці численні матеріали у вигляді суспільних та приватних літописів, сімейних переказів тощо. Крім того Енній відмовився від сатурнинського вірша, яким користувалися всі римські поети до нього, і написав свою поему гекзаметрами, вперше в римській літературі використавши цей розмір[4], а також популяризував жанр комедії.

Справу Еннія продовжив Теренцій, автор шести комедій, які орієнтовані не на плебеїв, як у більшості авторів, а на інтелігенцію міста, через що комедії Теренція є серйозними та філософічними[5], а сам автор вважається одним з найкращих комедіантів латинської літератури архаїчного періоду та одним з головних осіб, що посприяли розвитку латинської літературної мови[6].

Іншим великим представником архаїчного періоду в області літературної мови є інший давньоримський комедіограф Плавт, який уособлював у своїх творах демократичний і плебейським напрям, показуючи в комедіях не філософсько-історичні сцени, а побутово-звичаєві, які були зрозумілі всім верствам населення[7]. До нашого часу дійшло 20 комедій Плавта повністю і одна — в уривках. Проте словниковий склад комедій Плавта і фонетичний лад його мови вже значною мірою наближаються до норм класичної латини I століття до н. е. — початку I століття н. е.[8].

Проте довгий час такі повчальні драматично-пісенні імпровізації, незважаючи на те, що їх вже використовували Невій, Енній, Пакувій та інші, не були оформлені у окремий жанр і лише завдяки Гаю Луцилію в кінці II століття до н. е. сформувалися в якості літературного жанру під назвою сатура на рівні з комедією та трагедією[9]. З цього моменту сатура отримала викривальний зміст і стала популярною у стилі дактилічного гекзаметру у нащадків  — Горація, Персія, Ювенала та ін.

Класичний період[ред.ред. код]

Вік Цицерона[ред.ред. код]

Марк Туллій Цицерон — давньоримський літератор, один із засновників римської розповідної прози

Класичний період, який також називають «золотою добою» — час найвищого розвитку латинської мови, на який припадає діяльність видатних поетів і прозаїків. Найчастіше класичний період розділяють на вік Цицерона та вік Августа[10]. Вік Цицерона названий за ім'ям Цицерона, римського філософа і літератора, який став одним із зачинателів римської розповідної прози. Період починається 81 року до н. е., коли Цицерон проголосив свою першу відому промову, яка отримала назву «За Квінкція» (лат. Pro Quinctio) і триває аж до самої смерті літератора в 43 році до н. е. і завершення республіканського періоду Римської держави[11].

Але насамперед "Золота доба" римської літератури - це доба Августа. У історії так називався не час його правління, а період від смерті Цицерона до смерті Овідія.

На відміну від поетів більш раннього часу, твори Цицерона мають різносторонній характер і їх можна розділити на чотири групи: листи, риторичні трактати, філософські праці і промови. Його листи містять детальну інформацію про важливі періоди в римській історії та пропонують яскраву картину суспільного і приватного життя серед римського правлячого класу. Роботи Цицерона в ораторському мистецтві є цінними латинськими джерелами стародавніх теорій освіти і риторики, а філософські праці лягли в основу моральної філософії Середньовіччня[12].

Разом з Цицероном в цей час творили і Юлій Цезар та Саллюстій[13]. Цезар написав записки про галльську (лат. Commentarii de hello Gallico) і громадянську війну (лат. Commentarii de bello civili), створивши новий жанр літератури — записки[14]. А від Саллюстія до нас дійшли цілими лише дві його праці Змова Катиліни лат. «De coniuratione Catilinae» та Югуртинська війна (лат. «Bellum Jugurthinum»). Від головної праці Саллюстія, лат. «Historiarum libri quinque», в якій описуються події від 78 до 66 року до н. е., залишились лише фрагменти[15].

У цей же час відбувається народження лірики. Одним з її засновників став Катулл, який створював короткі ліричні вірші з емоційною інтенсивністю. У своїх творах він використовував відверті нотки і ніжну мову[16].

Ще один новий стиль латинської літератури заснував римський філософ і поет Лукрецій, який інтерпретував ідеї грецького філософа Епікура і на їх основі створив філософську поему Про природу речей (лат. De Rerum Natura), у якій поєднувались науково-філософські аспекти з літературними. Науково-філософський напрям в літературі підтримав і його сучасник Марк Теренцій Варрон, основною літературною працею якого є філософсько-моральні «Меніппові сатири» (лат. Saturae menippeae) в 150 книгах і Варрона походить назва відповідного жанру — Варронівська сатира. Усього ж Варрон написав більше 70 творів, загальною кількістю більше 600 книг. Він займався, зокрема, граматикою, правом, мистецтвом, історією, історією літератури[17].

Вік Августа[ред.ред. код]

Сторінки «Енеїди» Вергілія, переписаної у V столітті

З моменту сходження на престол у 27 році до н. е. першого римського імператора Октавіана Августа починається так званий «вік Августа» в літературі — період її найвищого розквіту[18].

Саме в цей час творять одні з найвидатніших римських поетів — Вергілій, Горацій, Овідій, Тібулл, Секст Проперцій, Тит Лівій та інші. Вони створили загальноприйнятий канон прозової і поетичної мови[19].

Август і Гай Меценат, який залишався при ньому до кінця свого життя, підтримували поетів і надихали їх присвятити свої таланти оспівуванню ідей нової епохи. Вергілій оспівував божественне походження Риму і його нинішнього правителя, створивши легендарний епос «Енеїда», Горацій прославляв перетворення в релігійному і моральному житті, і навіть Овідій перед засланням оспівував відродження релігії у своєму творі «Фасти, або Римський календар»[20].

У цей же час не можна було сказати про одноплановість літератури, так Тібулл писав лише елегії, характерною рисою яких було намагання піти від реальності у світ мрій і описувати любов, оспівування сільського життя, благочестя та ненависть до війни. Крім того, у його віршах немає жодного спомину Августа або його діянь[21]. А головною темою творчості Секста Проперція була любовна лірика по відношенню до жінки, що була пристрастю усього його життя. Але це не заважає наповненню віршів міфологічними алюзіями та порівняннями. Проперцій на відміну від Тібулла, в якого головну роль відігравала щирість почуттів, дуже багато уваги приділяє саме формі й часто використовує зумисне складні, дещо заплутані вірші[22].

У цей же час була написана і найвідоміша та фундаментальна праця з історії Стародавнього Риму — «Історія від заснування міста», створена римським істориком та філософом Титом Лівієм і охоплює період від традиційної дати заснування Рима за хронологією Варрона (753 року до н. е) до 9 року. Лівій працював над «Історією» 40 років і спирався на праці головним чином молодших анналістів: Квінта Елія Туберона, Гая Ліцинія Макра, а також на Фабія Піктора, Кальпурнія Пізона, Клавдія Квадригарія та Полібія[23].

Також в цей час розвивалася творчість інших поетів та письменників, втім менш значущих ніж Вергілій Горацій та ін. (Граттій Фаліск, Емілій Макр).

Посткласичний період[ред.ред. код]

З запровадженням імперії становище літератури, яке протягом двох з половиною століть йшло постійно вперед, змінюється. Під впливом політичних умов, що утискували і спотворювали її розвиток, вона, незважаючи на велику кількість письменників, починає рух до занепаду, якого не могли затримати великі таланти в прозі та поезії, що з'являються час від часу протягом всього першого століття нашої ери. Цей період історики назвали посткласичним або «срібним століттям» римської літератури, проіснував від смерті Августа до кінця правління Траяна у 117 році. Проте не можна сказати, щоб особи, які стояли в цей на чолі держави, були ворожі літературному руху. Навпаки, вони навіть самі брали в ньому участь, деякі з найбільш деспотичних правителів, як Нерон і Доміциан, заохочували літературу преміями і змагальними установами, але це все одно не змогло покращити стан самої літератури. Література стала дрібніти у своїх задачах, втрачати оригінальність і швидко виснажуватися у своїй продуктивності[24]. Мова прозаїків і поетів цього часу, таких як Сенека, Тацит, Ювенал, Марціал, Апулей та ін. відрізняється значною своєрідністю у виборі стильових засобів.

Так філософ-стоїк Сенека написав ряд творів на такі моральні теми, як милосердя і великодушність. Трагедії Сенеки справили великий вплив на зростання трагічної драми в Європі[25]. Його племінник Марк Анней Лукан написав видатну епічну поему «Фарсалія, або Про громадянську війну» (лат. «Bellum civile sive Pharsalia») в 10 книгах, яка описує громадянську війни між Цезарем та Помпеєм (49 — 47 до н. е.). Його інші твори, окрема «Орфей», «Іліакон» (про Троянську війну і смерть Гектора), «Катахтоніон», «Сатурналії», трагедія «Медея» та інші численні твори не збереглися до наших днів[26].

У цей же час був написаний і перший давньоримський роман. Ним став «Сатирикон» Петронія, який розповідає про пригоди компанії трьох молодих людей без певних занять і з сумнівним минулим[27]. Даний роман довгий час залишався взірцем античних романів і навіть в наш час він не втратив значимості: так 1969 року італійський режисер Федеріко Фелліні зняв кінофільм «Сатирикон Фелліні», написаний за сценарієм роману Петронія[28].

Більш традиційні області літератури була представлені вченим Плінієм Старшим, який збирав історичні та географічні відомості і загинув при дослідженні виверження Везувію у 79 році. Цю події широко описав його племінник Пліній Молодший. Літературну спадщину Плінія Молодшого складають його «Листи» в 10 книгах і всього лише одна з численних, виголошених у Сенаті і судах промов — «Панегірик Траяну». Його листи з самого початку писалися для широкого кола читачів і призначалися для публікації[29].

Взагалі, науковий стиль у літературі в цей період зайняв провідну роль, так Колумелла 42 року написав трактат «Про сільське господарство» (лат. «De re rustica», де розповідає про основи сільськогосподарської діяльності, філософ Авл Корнелій Цельс створив працю «Мистецтва» (лат. Artes), яка охоплювала собою філософію, риторику, юриспруденцію, сільське господарство, військове мистецтво і медицину, а педагог Квінтиліан створив підручник «Повчання оратору» (лат. Institutio oratoria), який вивчали в усіх риторичних школах, як давньоримських, так і середньовічних, нарівні з творами Цицерона, на неї посилалися у творах доби Відродження.

Його учнем став один із найвидатніших істориків «срібного періоду» — Публій Корнелій Тацит, який написав такі твори як «Агрікола» (біографія типового представника нової служилої знаті, полководця і тестя Тацита), «Германія» (нарис суспільного устрою, релігії та побуту германських племен), «Діалог про ораторів», «Історія» (висвітлює життя Риму та всієї імперії у 69-96 роках) та «Аннали», присвячені історичним подіям 14-68 роках[30].

У цей же час створювалась і художня література, важливим жанром якої стала сатира: так Марк Валерій Марціал писав сатиричні епіграми в основному на побутові питання, а Ювенал створював різкі сатири, в яких використовував влучні описи, низка з яких, наприклад «Хліба та видовищ» та «В здоровому тілі — здоровий дух», стали крилатими і використовуються і в наш час[31].

Проте більшість літераторів «срібного періоду» не хотіли відходити від техніки великого тріо класичного періоду — Вергілія, Горація і Овідія. Тому, наприклад, Персій, написав сатиру в стилі Горація[32], Кальпурній використовував прийоми Вергілія[33], а Сілій Італік створив поему «Пуніка», присвячену Другій Пунічній війні, в стилі епічної поеми Вергілія[34]. Одночасни з цим використовувались ідеї і більш старих давньогрецьких літераторів, так поет Федр, що мав грецьке походження, використовував ідеї Езопа, але поступово виробив власний стиль. Темами байок Федра були політичні події та діячі, соціальні негаразди. Він у похмурих барвах змальовує сучасний йому світ. Особливою темою стають особисті вади людини[35].

Пізня римська література[ред.ред. код]

З закінченням «срібного періоду», сила романської літератури швидко вичерпується, настає безсилля створити що-небудь життєве і виникає схильність до сухого знання і педантично вченості, а в поезії — до версифікації.

Сторінка з текстом книги «Життя дванадцяти цезарів», надрукована 1540 року

Найголовнішими представниками літератури II століття є Светоній, автор історичної праці «Життя дванадцяти цезарів»[36], ритор Марк Корнелій Фронтон, африканець за походженням, що звертався в своїз творах архаїчної латини[37], Авл Гелій, представник вченості, яка виражалася в складанні з різних письменників заміток, що відносяться головним чином до мови і граматики[38], та африканець Апулей, який здобув освіту в Карфагені і що писав з різних предметів — як оратор, філософ, ритор і поет. У мові Апулея, яка отримала назву африканської латини, є багато несподіваних слів і виразів, велика кількість плеоназмів і риторична штучність, що служить служать головними засобами привернути і підтримувати увагу читача. Приклад Апулея показує, що Рим уже втратив значення літературного центру і провінції починають вести літературне життя на свій страх[39]. Слідом за Африкою виступає самостійно в III столітті Галлія, багата риторичними школами. Її оратори широко використовують панегірики.

Рівень римської літератури III і IV століття краще за все показують так звані Автори життєписів Августів (лат. Scriptores Historiae Augustae) — автори біографій римських імператорів, які лише компілювали і скорочували своїх попередників, без критики або вибору джерел. Автори не турбувались про точність розповіді, і були позбавлені здатності піднятися до розуміння епохи і навіть просто до політичного судження. Мова цих істориків часів Діоклетіана і Костянтина не тільки переходить у вульгарну латину, а й виявляє неправильності в конструкції і навіть у вживанні граматичних форм[40]..

До IV століття належав і історик Амміан Марцеллін, автор праці з історії Римської держави «Діяння» (лат. «Res gestae»), у якій висвітлюються події I–IV століть. З 31 його книги збереглися останні 18, що охоплюють 353378 роки. Амміан Марцеллін багато уваги приділяв історії воєн. Брав участь в поході імператора Юліана проти персів[41].

Більш за все творів, починаючи з III по V століття включно, писалося з граматики і риторики, оскільки потреба в освіті, незважаючи на занепад літератури і навіть держави, продовжувала існувати і школи були розсіяні по всій державі. Основним педагогом-літератором того часу став Прісціан, який написав латинську граматику, яка була заснована на працях попередників — Елія Геродіана та Аполлонія Діскола. Це була найповніша на той час граматика. Вона містила багато прикладів, цитат відомих давньоримських авторів, зокрема Квінта Еннія, Марка Пакувія, Луція Акція, Гая Луцилія, Публія Валерія Катона, Варрона Атацинського, Вергілія, Теренція, Ціцерона, Тіта Макція Плавта, Лукана, Горація, Ювенала, Саллюстія, Публія Папінія Стація, Овідія, Тіта Лівія й Персія. Ця граматика стала основою для вивчення латини у Середні віки[42].

З початком панування християнства в імперії поступово створюється нова література (під впливом цього віровчення). Низка авторів намагаєтсья передати біблійні сюжети у більш сприйнятній та зрозумілій формі. Автором такого твору був Гай Веттій Аквілін Ювенк, що жив у IV ст. Водночас ще зберігаються класичні традиції, одним з виразником яких у цей час був Тіберіан. Цікавим був письменник Юлій Обсеквент.

Тоді ж продовжувались описи військового мистецтва, сільського господарства, медицини і географії. До останньої належить ряд дорожників (лат. Itinerarium), основою для яких служили географічні мапи, з них одна, що дійшла до нас в середньовічній копії, носить назву Пейтингерова таблиця (лат. Tabula Peutingeriana), на ім'я першого її власника, і зберігається у віденській придворній бібліотеці[43].

Римська латинська література пережила офіційний розпад імперії в 476 році і зникає в VI–VII столітті. Останніми її представниками вважаються Боецій, автор трактатів з логіки і коментарів до творів з логіки Порфирія та Арістотеля[44], Кассіодор, чиї твори стали важливим джерелом для вивчення як історії Риму, так і Італії в цілому на заключному етапі розвитку античної цивілізації[45][46], а також севільський єпископ Ісидор, який багато писав з історії та граматики і у своїй найбільшій праці «Етимологія» створив енциклопедією тодішніх знань, взятих переважно з античності. У 20 розділах своєї книги Ісидор виклав відомості з граматики, риторики, математики, медицини, історії, права, космології, теології, агрономії, зоології та інших галузей знань. Книга користувалася надзвичайною популярністю в середні віки: до нашого часу збереглися понад тисячу її рукописних примірників. Крім того, Ісидор Севільський є автором численних праць з природознавства, граматики, теології, історії. Для історії церкви надзвичайно важлива його «Книга канонів», у котрій зібрані постанови соборів, що проходили в усьому християнському світі в античності і з початком Середньовіччя. Він написав дві хроніки, у яких коротко виклав історію від створення світу. Найціннішими з його історичнх творів є «Історія готів, вандалів, і свевів»[47]. З часу його смерті у 636 році римська латинська література фактично перестає існувати[48].

Середньовічна латина[ред.ред. код]

Середньовічна, або християнізована латина — це насамперед літургійні тексти — гімни, піснеспіви, молитви. В кінці IV століття святий Ієронім переклав всю Біблію на латинську мову. Його переклад відомий під назвою «Вульґата» (тобто Народна Біблія). На католицькому Тридентському соборі в XVI столітті цей переклад був визнаний рівноцінним оригіналу. Відтоді латинська, поряд з староєврейською і старогрецькою, вважається однією зі священних мов Біблії.

Активне використання латинської мови як мови ділових паперів на українських землях пов'язують з канцелярією князя Данила Галицького[49]. Після того, як у 1254 році Данило Галицький прийняв королівський титул, він значно посилив контакти з країнами Західної Європи. У XIV столітті в Галичині з'явилися перші латиномовні акти для внутрішнього використання. До середини XV століття в Галичині латина повністю витіснила староукраїнську в адміністративній та судовій сферах. На Волині та в Наддніпрянщині роль латинської мови в цих сферах була значно меншою, оскільки тут з кінця XVI століття як мова адміністрування утвердилася польська.

Середньовічна латина досить далеко відійшла від класичних зразків, і в XIV столітті в Італії почався рух за повернення до зразкової латини Цицерона, на противагу латини церкви та університетів, яку гуманісти презирливо іменували «кухонною латиною».

Гуманісти всього світу активно говорили і писали латинською мовою, зокрема це були Томас Мор (14781535) в Англії, Еразм Роттердамський (14661536) — в Голландії, Томмазо Кампанелли (15681639) — в Італії. Латинська залишається в цей період найважливішим засобом міжнародного культурного і наукового спілкування. Та водночас Реформація, секуляризація культурного життя та інші споріднені явища дедалі більше обмежують вживання латини, висуваючи на перший план нові мови. У дипломатії латина витісняється французькою мовою: Вестфальський мирний договір 1648 р. був першим документом такого роду, написаним не латиною.

Новий час[ред.ред. код]

Перша сторінка конституції Пилипа Орлика латиною. Оригінал зберігається в Національному архіві Швеції.

Аж до XVIII століття латинська мова залишалася міжнародною мовою науки. У 1503 році в Європі став широко відомий звіт Амеріго Веспуччі про відкриття Нового світу в латинському перекладі. Латиною писали свої твори голландський філософ Спіноза (16321677), англійський учений Ісаак Ньютон (16431727), український філософ Феофан Прокопович, гетьман Пилип Орлик (див. Конституція Пилипа Орлика) та багато ін.

Традиція використовувати латину та латинське письмо для української мови в діловій документації зберігається в Україні в поодиноких випадках і в XVI–XVII століттях. Українська латиномовна література створювалася протягом 15-18 століття такими авторами, як Григорій Сковорода, Станіслав Оріховський, Ян Юзефович та багато інших і належить до широкого кола неолатиністичних творів. Власне, будь-яка освічена людина того часу знала латину. Зараз дослідження цієї гілки української літератури набувають популярності: здійснюються переклади тогочасних літописів, богословських та етикетних текстів, провадиться активна робота з вивчення особливостей «української» латини. Однією з небагатьох перекладених перлин давньої української латиномовної літератури нині є Конституція Пилипа Орлика.

З XVII століття відбувається переорієнтація української культури на західноєвропейські освітні зразки, й латинська мова як мова освіти й культури стає обов'язковою для вивчення в багатьох тодішніх навчальних закладах. Збереглося чима­ло шкільних курсів риторики і поетики, написаних латинською мовою, до найвідоміших належать твори Андрія Старновецького і М. Котозварського «Liber artis poeticae» (1637), Я. Понтана «Commendatio brevis poeticae» (1646), «Poetica practica» (1648), «Subsidium Rhetoricum» (1670), «Poeticarum institutionum breve compendium» (1671), Іосафа Кроковського «Penuarium Tullianae Eloquentiae» (1683), «Fons Castalius» (1685), «Cunae Bethlumicae» (1686–1687), І. Волянського «Rhetor Roxolanus» (1689), «Promptuarium artis eloquentiae» (1691), «Cytheron bivertex» (1694–1695), «Lyra» (1696), «Rosa inter spinas» (1696–1697), Стефана Яворського «Concha» (1698).

Проте після французької революції університетське викладання було переведено з латини на нові мови, що суттєво підірвало статус латини як основної мови науки. В результаті в XIX столітті латина майже повністю вийшла з ужитку; найдовше вона протрималася в філології (особливо класичній) та медицині. Хоча, наприклад, довгий час залишалась офіційною мовою у Австро-Угорській імперії (XIX ст.) нарівні з німецькою. Латинська мова залишалася також офіційною мовою документів у Священній Римській Імперії до її розпуску у 1806 році.

Сьогодення[ред.ред. код]

У наш час латинська мова вважається офіційною мовою держави Ватикан, а також Католицької Церкви.

До 19621965 років службу в усіх католицьких церквах вели винятково латинською мовою. І попри те, що мова дедалі більше витісняється національними мовами, вона і зараз зберігає свою значимість у науковій термінології багатьох галузей знань, насамперед у біології, юриспруденції та медицині.

Численні латинські прислів'я, афоризми та терміни увійшли у вжиток у сучасних мовах у вигляді мовних кальок або прямих запозичень із збереженням латинської графіки.

В останні роки в країнах Західної Європи і Південної Америки виник рух за відродження використання латинської мови як міжнародної мови науки. Відбулося кілька конгресів створеної для цієї мети міжнародної організації, виходить спеціальний журнал.

Примітки[ред.ред. код]

  1. ВАГАНТЫ — Литературная энциклопедия: В 11 т. — М., 1929–1939.
  2. Ливий Андроник
  3. Первые римские поэты. Ливий Андроник и Гней Невий
  4. Квинт Энний
  5. Теренций
  6. Значение Теренция
  7. Плавт
  8. Общая характеристика творчества
  9. Puente y Franco, Antonio de; Francisco Díaz, José Francisco. Historia de las leyes, plebiscitos i senadoconsultos más notables desde la fundación de Roma hasta Justiniano (en castellà). Madrid: Imprenta de Don Vicente de Lalama, 1840.
  10. «Золотой век» древнеримской литературы
  11. Римское общество и культура последнего века республики
  12. Цицерон
  13. Общие особенности литературного процесса
  14. Литературное наследие
  15. Ramsey J. T. Sallust's Bellum Catilinae. 2nd Ed. — New York—Oxford: Oxford University Press, 2007. — P. 5—6
  16. Поэтический мир Катулла
  17. Лукреций
  18. [* Парфенов В. Н. Император Цезарь Август. Армия. Война. Политика. — М.: Алетейя. 2001 — ISBN 5-89329-396-7]
  19. Литература и культура на историческом переломе
  20. Римское общество и культура «века Августа»
  21. Тибулл
  22. Проперций
  23. Тит Ливий
  24. Особенности литературного процесса
  25. Философские сочинения
  26. Марк Анней Лукан
  27. «Сатирикон»: жанр, композиция
  28. Сатирикон Феллини Fellini — Satyricon 1969 — Италия, Франция
  29. Плиний Младший
  30. Тацит
  31. Эпиграммы: тематика и художественное своеобразие
  32. Римская сатира: Пер. с латин. / Сост. и науч. подгот. текста М. Гаспарова; Предисл. В. Дурова; Коммент. А. Гаврилова, М. Гаспарова, И. Ковалевой и др.; Худож. Н. Егоров. -М.: Худож. Лит., 1989. — 543 с.
  33. Calpurnius Siculus. Bucoliques. Pseudo-Calpurnius. Éloge de Pison. Texte établi et traduit par J. Amat. 2e tirage 2003. LVI, 136 p.
  34. Силий Италик
  35. Биография. Общий характер творчества
  36. — Encyclopædia Britannica
  37. Современный словарь-справочник: Античный мир. Сост. М. И. Умнов. М.: Олимп, АСТ, 2000
  38. АВЛ ГЕЛЛИЙ
  39. Біографії: Апулей
  40. Jona Lendering. Historia Augusta
  41. Аммиан Марцеллин
  42. Третий — шестой века нашей эры
  43. Levi A. and M. Itineraria picta: Contributo allo studio della Tabula Peutingeriana. Rome: Bretschneider, 1967.
  44. БОЭЦИЙ, Аниций Манлий Торкват Северин — Античные писатели. Словарь. — СПб.: Издательство «Лань», 1999.
  45. ««Variae» Кассиодора — памятник переходной эпохи // Диалог со временем, Вып. 25. Ч. 2. 2008». Восточная литература. Архів оригіналу за 2012-02-12. Процитовано 15 березня 2011. 
  46. James J. O'Donnell. Cassiodorus
  47. Ісидор Севільський в православній енциклопедії «Древо»(рос.)
  48. Ісидор Севільський (рос.)
  49. Тут і далі дані про латинську мову в Україні за Енциклопедією «Українська мова», стаття «Латиниця»

Посилання[ред.ред. код]