Латинська мова

Латинська мова Lingua Latīna
Регіон:	Західна Європа
Носії:	мертва мова
Писемність:	Латиниця
Класифікація:	Індоєвропейська родина Італійська сім’я Латино-фаліскська група
Офіційний статус
Офіційна:	Ватикан
Регулює:	Opus Fundatum Latinitas
Коди мови
ISO 639-1	la
ISO 639-2	lat
SIL	LAT

Лати́нська мо́ва (також латина; лат. Lingua Latīna) — належить до латинсько-фаліскської підгрупи італійських мов індоєвропейської мовної сім'ї. Разом з церковнослов'янською це одна з мертвих мов, яка постійно використовується. Статус мертвої мови зумовлений тим, що люди, для яких вона є рідною, не народжуються вже принаймні півтори тисячі років. Латинська мова є однією з найдавніших писемних індоєвропейських мов.

Історія

Напис на Чорному камені (Lapis Niger), один з найдавніших текстів латинською мовою (VI-V ст. до н. е.). Текст записаний бустрофедоном.

Латинська разом з оскською та умбрською мовами утворює італійську гілку індоєвропейської сім'ї мов. В процесі історичного розвитку давньої Італії латинська мова витіснила інші італійські мови і з часом зайняла панівне становище в західному Середземномор'ї. Зараз латина належить так званих мертвих мов, подібно до санскриту, давньогрецької та інших.

В історичному розвитку латинської мови мовознавці виділяють декілька етапів, характерних з погляду внутрішньої еволюції латини та її взаємодії з іншими мовами.

Архаїчний період

Первісно це мова стародавнього племені латинів, які заселяли Апеннінський півострів приблизно три тисячі років тому. Назва цього племені — латини (Latīni), область поширення — Лацій (Latium) у нижній течії ріки Тибру. Столицею цієї області у 754 — 753 рр. до н. е. стало місто Рим (Roma), побудоване на семи пагорбах (Septimontium). Пізніше йому дали назву «Вічне місто» — Urbs aeterna.

Перші письмові пам'ятки латинської мови походять, імовірно, з кінця VI - початку V століть до н. е. Серед найдавніших пам'яток - напис на золотій застібці з міста Пренесте (VI-V ст. до н. е., знайдений в 1978 році присвятний напис із стародавнього міста Сатріка (за 50 км на південь від Риму), що датується останнім десятиліттям VI століття до н. е., а також уривок сакрального напису на уламку чорного каменю, знайденого в 1899 році під час розкопок римського форуму, що відноситься приблизно до 500 р. до н. е. До давніх пам'яток архаїчної латини відносяться також численні надгробні написи, фрагменти обрядових пісень та офіційні документи середини III - початку II століття до н. е., з яких найвідоміші епітафії римських політичних діячів Сціпіонів і текст сенатської постанови про святилища бога Вакха.

Історія літературної мови починається 240 р. до н. е., коли військовополонений грек Люцій Лівій Андронік приніс до Риму трагедію і комедію латинською мовою як результат перекладу грецьких творів, зокрема Гомерової «Одіссеї».

Найбільшим представником архаїчного періоду в області літературної мови є давньоримський комедіограф Плавт (бл. 245 - 184 до н. е.), від якого до нашого часу дійшло 20 комедій повністю і одна - в уривках. Проте словниковий склад комедій Плавта і фонетичний лад його мови вже значною мірою наближаються до норм класичної латини I століття до н. е. - початку I століття н. е.. Іншим представником архаїчного періоду є Теренцій (190 — 159 рр. до н. е.), автор шести комедій.

Класичний період

Класичний період також називають «золотою добою», тоді як післякласичний — «срібною добою». Класичний період — час найвищого розвитку латинської мови, на який припадає діяльність видатних поетів і прозаїків. Найвизначнішими представниками «золотої доби» (81 р. до н. е. — 14 р. н. е.) є Цицерон (106 — 43 рр. до н. е.), Цезар (100 — 44 р. до н. е.), Вергілій (70 — 19 р. до н. е.), Горацій (65 — 8 р. до н. е.), Овідій (43 р. до н. е. — 18 р. н. е.) та ін. Вони створили загальноприйнятий канон прозової і поетичної мови.

Значний внесок, починаючи з I ст. н. е., у розвиток правил латини зробили давньоримські граматики, зокрема Велій Лонг, Марій Плотій Сацердот, Ноній Марцелл, Елій Донат, Харісій, Діомед, Авл Гелій, Марк Валерій Проб, Асконій Педіан, Прісціан.

Період формування та розквіту класичної латинської мови був пов'язаний з перетворенням Риму в найбільшу державу Середземномор'я, що підкорила великі території на заході і південному сході Європи, в північній Африці та Малій Азії. У східних провінціях Римської держави (в Греції, Малій Азії та на північному узбережжі Африки), де до часу завоювання їх римлянами була широко поширена грецька мова і високорозвинена грецька культура, латинська мова не набула великого значення. Інакше відбувалося в західному Середземномор'ї.

До кінця II століття до н. е. латинська мова панує не тільки на всій території Італії, але як офіційна державна мова проникає в підкорені римлянами області Піренейського півострова та нинішньої південної Франції. Через римських солдатів і торговців латинська мова в її розмовній формі поширюється серед місцевого населення і стає одним з найефективніших засобів романізації завойованих територій. При цьому найактивніше романізіруются найближчі сусіди римлян — кельтські племена, що проживали в Галлії (територія нинішніх Франції, Бельгії, почасти Нідерландів і Швейцарії). Підкорення римлянами Галлії почалося ще в другій половині II століття до н. е. і було завершене наприкінці 50-х років I століття до н. е. після тривалих військових дій під командуванням Юлія Цезаря (галльські війни 58-51 до н. е.). Тоді ж римські війська йдуть на зіткнення з германськими племенами, що займали велику область на схід від Рейну. Цезар робить також два походи на Британію, але ці короткочасні експедиції (в 55 та 54 до н. е.) не мали серйозних наслідків для відносин між римлянами і британцями (кельтами). Тільки через 100 років, в 43 році н. е., Британія була завойована римськими військами, які пробули там до 407 року н. е. Таким чином, протягом приблизно п'яти століть, до падіння Римської імперії в 476 році н. е., племена, що населяли Галлію і Британію, а також германці зазнають великого впливу латинської мови.

Посткласичний період

Від класичної латини прийнято відрізняти мову римської художньої літератури т. зв. посткласичного або пізньоантичного періоду («срібна доба»), що хронологічно збігається з першими двома століттями нашого літочислення (т. зв. епоха ранньої імперії).

Мова прозаїків і поетів цього часу (Сенека, Тацит, Ювенал, Марціал, Апулей) відрізняється значною своєрідністю у виборі стильових засобів. Проте у творах цього періоду вироблені за століття норми граматичного ладу латинської мови не надто відрізняються від золотої доби, тож такий розподіл латинської мови на класичний і післякласичний період має радше літературознавче, ніж лінгвістичне значення.

Пізня латина

Як окремий період в історії латинської мови виділяється пізня латина, хронологічними межами якої є III - VI століття - епоха пізньої імперії та виникнення, після її падіння, варварських держав. У творах письменників цієї пори - переважно істориків і християнських богословів - можна натрапити на багато морфологічних та синтаксичних явищ, що готують перехід до нових романських мов.

Середньовічна латина

Середньовічна, або християнізована латина - це насамперед літургійні тексти - гімни, піснеспіви, молитви. В кінці IV століття святий Ієронім переклав всю Біблію на латинську мову. Його переклад відомий під назвою «Вульгата» (тобто Народна Біблія). На католицькому Тридентському соборі в XVI столітті цей переклад був визнаний рівноцінним оригіналу. Відтоді латинська, поряд з староєврейською і старогрецькою, вважається однією зі священних мов Біблії.

Середньовічна латина досить далеко відійшла від класичних зразків, і в XIV ст. в Італії почався рух за повернення до зразкової латини Цицерона, на противагу латини церкви та університетів, яку гуманісти презирливо іменували «кухонною латиною».

Гуманісти активно говорили і писали латинською мовою; для прикладу досить назвати імена Томаса Мора (1478-1535) в Англії, Еразма Роттердамського (1466-1536) - в Голландії, Томмазо Кампанелли (1568-1639) - в Італії. Латинська залишається в цей період найважливішим засобом міжнародного культурного і наукового спілкування. Та водночас Реформація, секуляризація культурного життя та інші споріднені явища дедалі більше обмежують вживання латини, висуваючи на перший план нові мови. У дипломатії, латина витісняється французькою мовою: Вестфальський мирний договір 1648 р. був першим документом такого роду, написаним не латиною. Латинською мовою створив свою книгу

Латинська мова залишалвся також офіційною мовою документів у Священній Римській Імперії до її розпуску у 1806 р.

Новий час

Аж до XVIII століття латинська мова залишалася міжнародною мовою науки. У 1503 році в Європі став широко відомий звіт Амеріго Веспуччі про відкриття Нового світу в латинському перекладі. Латиною писали свої твори голландський філософ Спіноза (1632 - 1677), англійський учений Ісаак Ньютон (1643 - 1727), український філософ Феофан Прокопович, гетьман Пилип Орлик (див. Конституція Пилипа Орлика) та багато ін.

Проте після французької революції університетське викладання було переведено з латини на нові мови, що суттєво підірвало статус латини як основної мови науки. В результаті в XIX столітті латина майже повністю вийшла з ужитку; найдовше вона протрималася в філології (особливо класичній) та медицині. Хоча, наприклад, довгий час залишалась офіційною мовою у Австро-Угорській імперії (XIX ст.) нарівні з німецькою.

Сьогодення

У наш час латинська мова вважається офіційною мовою держави Ватикан, а також, Католицької Церкви.

До 1962-1965 років службу в усіх католицьких церквах вели виключно латинською мовою. І незважаючи на те, що мова дедалі більше витісняється національними мовами, вона і зараз зберігає свою значимість в науковій термінології багатьох галузей знань, насамперед у біології, юриспруденції та медицині.

Численні латинські прислів'я, афоризми та терміни увійшли у вжиток в сучасних мовах у вигляді мовних кальок або прямих запозичень із збереженням латинської графіки (див. Список латинських виразів, Латина у праві, Медична латина).

В останні роки в країнах Західної Європи і Південної Америки виник рух за відродження використання латинської мови як міжнародної мови науки. Відбулося кілька конгресів створеної для цієї мети міжнародної організації, виходить спеціальний журнал.

Вплив на інші мови

Латинська мова в її народному трансформованому варіанті - так звана народна латина - стала основою для утворення романських мов. До них належить італійська мова, що виникла на території Апеннінського півострова, французька та окситанська мова, що розвинулися в колишній Галлії, іспанська, каталанська та португальська - на Піренейському півострові, ретороманська - на території римської колонії Реція (в частині нинішньої Швейцарії і в північно-східній Італії), румунський - на території римської провінції Дакія (зараз Румунія), молдавська мова і деякі інші, з яких слід особливо відзначити сардинську мову, як найближчу до класичної латини з усіх сучасних романських мов.

При спільності походження романських мов між ними з часом виникли значні відмінності. Це пояснюється тим, що латинська мова проникала на завойовані території протягом кількох століть. За цей час сама латина видозмінювалася і вступала в складну взаємодію з місцевими племінними мовами та діалектами.

Не зважаючи на відмінності, всі романські мови зберігають у своїй лексиці, а також меншою мірою в морфології латинські риси. Наприклад, дієслівна система французької мови є наступним етапом розвитку дієслівних форм народної латини. Так само позначений суттєвим впливом латини і французький синтаксис, наприклад правила узгодження та послідовності часів або інфінітивні зворти.

Спроби римлян підпорядкувати собі германські племена не мали успіху, але економічні зв'язки римлян з германцями існували тривалий час, вони йшли переважно через римські колонії-гарнізони, розташовані вздовж Рейну та Дунаю. Про це нагадують назви німецьких міст: Кельн (нім. Köln, від лат. Colonia - поселення, колонія), Кобленц (нім. Koblenz, від лат. confluentes - букв. там де стікаються води, Кобленц розташований на місці впадіння річки Мозель у Рейном), Регенсбург (нім. Regensburg, від лат. regina castra), Відень (від лат. vindobona) та ін.

У Британії найдавнішими слідами латинської мови є назви міст з основою на -chester, -caster або -castle від лат. Castra - військовий табір і castellum - укріплення, foss- від лат. Fossa - рів, фоса, col (n) від лат. Colonia - поселення: Манчестер (англ. Manchester), Ланкастер (англ. Lancaster), Ньюкасл (англ. Newcastle), Фосбрук (англ. Fossbrook), Лінкольн (англ. Lincoln), Колчестер (англ. Colchester) . Завоювання Британії в V - VI століттях германськими племенами англів, саксів та ютів збільшило кількість латинських запозичень, засвоєних британськими племенами, за рахунок слів, вже сприйнятих германцями від римлян. На англійську мову латинська лексика зробила істотний вплив через французьку внаслідок завоювання Англії в XI столітті французькими норманнами.

Значення латинської мови для формування нових західноєвропейських мов зберігалося і після падіння Західної Римської імперії (традиційна дата - 476). Латинська мова продовжував залишатися мовою держави і школи в ранньофеодальному Франкському королівстві (утвореному в кінці V століття), яке поглинуло значну частину території Західної Римської імперії. Франкська держава, що стала імперією (Карл Великий прийняв в 800 титул імператора), розпалося в середині IX століття (в 843) на самостійні держави Західної Європи - Італію, Францію та Німеччину. Відсутність у цих державах протягом кількох століть сформованих національних літературних мов змушувала вдаватися у зносинах між ними до латинської мови. Протягом всьогоо Середньовіччя і пізніше латинська мова є мовою католицької церкви. Одночасно латина була мовою науки та університетського викладання і основним предметом у школі. Нарешті, латина була мовою юриспруденції, і навіть в тих країнах, де вже в середньовіччя відбувся перехід законодавства на національні мови (як наприклад у Франції), вивчення римського права і рецепції з нього було найважливішою складовою частиною юриспруденції. Звідси широке проникнення латинської лексики в новоєвропейські мови, насамперед як джерела наукової, богословської, юридичної і загалом абстрактної термінології.

Латинська мова в біології

Латинську мову в біології можна розглядати як самостійну наукову мову, що розвинулася з латинської мови епохи Відродження, але збагатилася численними термінами, запозиченими з грецької та інших мов. Крім того, багато слів латинської мови вживаються в біологічних текстах в новому, спеціальному значенні. Граматика латинської біологічної мови помітно спрощена. Алфавіт доповнено: тут, на відміну від класичної латини, використовуються літери «j», «k», «w».

Сучасні Кодекси біологічної номенклатури вимагають, щоб наукові назви живих організмів були за формою латинськими, тобто були написані літерами латинського алфавіту та підпорядковувалися правилам латинської граматики, незалежно від того, з якої мови вони запозичені.

Латинська абетка

Латинська абетка - одна з найдавніших систем письма, вона є відгалуженням етруського алфавіту, що походить від грецького письма.

Напрям письма спершу був справа на ліво, згодом перший рядок тексту читався справа на ліво, другий зліва на право і так далі (так званий бустрофедон). Після IV ст. до н. е. - напрям лише зліва на право.

Форма літер стала усталеною близько I-V ст. Спершу вживалися лише великі літери (Маюскульне письмо), а з VIII ст. - великі і малі (мінускульне письмо).

Латинський алфавіт став основою писемності багатьох сучасних мов: романські мови, германські мови, західнослов'янські мови, окремі південнослов'янські мови, фінно-угорські мови, деякі мови Африки, Америки, Азії.

У XIX столітті в Галичині відбувалася боротьба української громадськості зі спробами латинізувати український алфавіт (див. Азбучна війна), що мали на меті полонізацію українців та наближення української мови до польської.

Спроба застосувати латинську абетку до сучасної української мови у 20-і роки XX століття не знайшла достатньої підтримки.

Проте залишається актуальним використання латиниці для транскрипції та транслітерації української мови в наукових і, особливо, міжнародних виданнях та в практиці міжнародних зв'язків.

A

B

C

D

E

F

G

H

I

L

M

N

O

P

Q(V)

R

S

T

V

X

a

b

c

d

e

f

g

h

i

l

m

n

o

p

q(u)

r

s

t

u

x

Для позначення довготи і короткості голосних прийнято надрядкові знаки: ˉ (знак довготи), ˇ (знак короткості). За свідченням римських граматиків, на вимову довгого голосного потрібно вдвічі більше часу, ніж для короткого.

Фонетика

Для фонетичної системи латинської мови було характерним фонологічно значуще квантитативне протиставлення голосних (наприклад, mălum зло і mālum яблуко). Це протиставлення позначилося на особливостях наголосу та квантитативному характері віршування. Водночас, як на думку деяких вчених, розмовна латина вже в класичний період мала квалітативну систему голосних, яка пізніше збереглася в романських мовах. Особливістю латинської фонетичної системи є також збереження низки лабіо-велярних приголосних, на відміну, наприклад, від оскської та умбрської мов, де вони зазнали лабіалізації.

У двоскладових словах наголос завжди припадає на перший склад. У словах з трьома і більше складами наголос припадає на передостанній склад, якщо він довгий, і на третій з кінця, якщо передостанній склад короткий.

У латинській вимові існувало явище елізії (випадання голосного). Тобто якщо одне слово закінчувалося на голосний (включаючи назалізований гласний, представлений поєднанням голосний + M), а наступне слово починалося на голосний, то перший голосний регулярно опускався (принаймні, у віршах). Можливо, що / i / і / u /) в цьому випадку вимовлялися як напівголосні.

Елізія також існувала і в давньогрецькій мові, але там на місці голосного, що випав, писали апостроф. У латинській мові елізія ніяк не позначалася на письмі, але її можна встановити за ритмікою латинських віршів.

Сучасна вимова

При вимовлянні латинських слів носії сучасних мов зазвичай не мають жодних зусиль, щоб вимовляти їх, як це робили давні римляни. Виникло багато систем латинської вимови - щонайменше по одній у кожній з сучасних мов, носії яких вивчають латину. У більшості випадків латинська вимова адаптується до фонетики рідної мови.

Звичайно, використання окремих слів, запозичених з латини, в сучасних європейських мовах та вивчення латинської мови - різні ситуації. У другому випадку викладачі та студенти намагаються наблизити свою вимову до первинної мови. Так при вивченні латинської мови англомовними особами часто орієнтуються на звуки сучасних романських мов, прямих нащадків латини. Вчителі, які використовують цей підхід, виходять з припущення, що з усіх сучасних мов звучання голосних саме в романських мовах найближче до латинського.

Проте в інших мовах, зокрема і романських, розроблені оригінальні інтерпретації латинської фонетичної системи, засновані як на вимові запозичених слів, так і на практиці навчання латини. Але ні в германо-, ні в романомовних країнах викладачі не звертають увагу учнів на те, що вони вимовляють латинські фрази не зовсім так, як говорили давні римляни.

Граматика

Для латинської мови характерні численні архаїчні індоєвропейські риси, які зближують її з індоіранськими та кельтськими мовами, а також з хеттською.

Латинська мова є переважно синтетичною, тож для її морфології притаманне використання флексії як основного засобу формоутворення.

Іменник

Іменники (як і прикметники та займенники) у латинській мові мають граматичні категорії роду (genus), числа (numerus), відмінка (casus) та відміни (declinatio). У латинській мові є п'ять типів іменних флексій та 6 відмінків:

• три роди: чоловічий (masculinum), жіночий (femininum), середній (neutrum).
• два числа: однина (singularis) і множина (pluralis).
• шість відмінків: називний (nominativus), родовий (genetivus), давальний (dativus), знахідний (accusativus), відкладний (ablativus) та кличний (vocativus).

Питання відмінків у латинській мові збігаються з відповідними в українській мові. Відкладний відмінок ([[аблатив]]) поєднує в собі орудний і місцевий відмінки української мови. У множині спостерігається омонімія форм давального відмінка і аблатива.

Дієслово

Часові форми дієслова симетрично будуються навколо двох основ - інфекта та перфекта. Розрізняються три способи дієслова (індикатив, кон'юнктів та імператив), два стани (активний і медіально-пасивний) та шість часів - теперішній (praesens), минулий недоконаний (imperfectum), минулий доконаний (perfectum), давньоминулий (plusquamperfectum), майбутній недоконаний (futurum primum), майбутній доконаний (futurum secundum).

Синтаксис

Порядок слів у латинській мові - переважно за схемою SOV, при якому дієслово займає останнє місце в реченні. Такий порядок є досить архаїчним. Проте завдяки синтетичному строю латинської мови, а отже багатій системі відмін і дієвідмін, порядок слів у реченні не носить вирішального значення.

Як і в українській мові, просте речення найчастіше складається з підмета і присудка, причому підмет стоїть в називному відмінку. Займенник як підмет використовується вкрай рідко, оскільки зазвичай опосередковано присутній в особистій формі присудка. Присудок може бути виражений дієсловом, іменною частиною мови або іменною частиною мови з допоміжним дієсловом.

При побудові речень вживаються такі звороти:

Accusativus cum infinitivo (знахідний з інфінітивом) - вживається з дієсловами мовлення, думки, чуттєвого сприйняття, волевиявлення та в деяких інших випадках і перекладається українською як підрядне речення, де частина, що стоїть у знахідному відмінку, стає підметом, а інфінітив - присудком в узгодженій з підметом формі.

Nominativus cum infinitivo (називний з інфінітивом) - має ту саму структуру, що і попередній зворот, проте з присудком, що стоїть в пасивному стані. При перекладі на українську присудок передається активною формою 3-ї особи множини з невизначено-особовим значенням, а сам зворот - підрядним реченням.

Підрядні речення зі сполучником cum historicum, як правило, є підрядними часу, що перекладаються зі сполучником «коли».

Схема частин мови

Латинська мова в Україні

Латина як мова канцелярії

Активне використання латинської мови як мови ділових паперів на українських землях пов'язують з канцелярією князя Данила Галицького. Після того, як у 1254 році Данило Галицький прийняв королівський титул, він значно посилив контакти з країнами Західної Європи. У XIV столітті в Галичині з'явилися перші латиномовні акти для внутрішнього використання. До середини XV століття в Галичині латина повністю витіснила староукраїнську в адміністративній та судовій сферах. На Волині та в Наддніпрянщині роль латинської мови в цих сферах була значно меншою, оскільки тут з кінця XVI століття як мова адміністрування утвердилася польська.

Традиція використовувати латину та латинське письмо для української мови в діловій документації зберігається в Україні в поодиноких випадках і в XVI-XVII століттях. Такі записи української мови латинкою є важливим джерелом для реконструкції тодішної української фонетики, оскільки кириличні пам'ятки, скуті традицією, не так точно передають розмовну мову.

Українська латиномовна література

Українська латиномовна література створювалася протягом 15-18 ст. такими авторами як Григорій Сковорода, Станіслав Оріховський, Ян Юзефович та багато інших і належить до широкого кола неолатиністичних творів. Власне, будь-яка освічена людина того часу знала латину. Зараз дослідження цієї гілки української літератури набувають популярності: здійснюються переклади тогочасних літописів, богословських та етикетних текстів, провадиться активна робота з вивчення особливостей "української" латини. Однією з небагатьох перекладених перлин давньої української латиномовної літератури нині є Конституція Пилипа Орлика.

Вивчення латинської мови в Україні

З XVII століття відбувається переорієнтація української культури на західноєвропейські освітні зразки, й латинська мова як мова освіти й культури стає обов'язковою для вивчення в багатьох тодішніх навчальних закладах. Загалом в Україні ставлення до латинської мови на різних етапах її вико­ристання було неоднаковим: спершу - ворожим, згодом - прихильним. Та переломним тут були 30-і роки XVII століття, коли патріарх Феофан називає Київську школу школою «еллино-славенскаго и латино-польскаго письма». Так латина стала головним предметом Києво-Могилянської академії (1632), що виникла завдяки об'єднанню «школи наук елліно- словенського и латино-польского письма» при Києво-Богоявленському братстві та Лаврської школи. Латину викладали в Острозькій академії та уніатських школах Галичини й Правобережної України. У XVI столітті в Україні було започатковане книгодрукування латинською та польською мовами.

Збереглося чима­ло шкільних курсів риторики і поетики, написаних латинською мовою, до найвідоміших належать твори А. Старновецького і М. Котозварського "Liber artis poeticae" (1637), Я. Понтана "Commendatio brevis poeticae" (1646), "Poetica practica" (1648), "Subsidium Rhetoricum" (1670), "Poeticarum institutionum breve compendium" (1671), И. Кроковського "Penuarium Tullianae Eloquentiae" (1683), "Fons Castalius" (1685), "Cunae Bethlumicae" (1686-1687), І. Волянського "Rhetor Roxolanus" (1689), "Promptuarium artis eloquentiae" (1691), "Cytheron bivertex" (1694-1695), "Lyra" (1696), "Rosa inter spinas" (1696-1697), С.Яворського "Concha" (1698).

За часів Російської імперії латина входила до обов'язкових предметів гімназіального курсу та вивчалася у всіх університетах. У 1864 році наказом міністра освіти російської імперії О. В. Головіна було запроваджено обов'язкове вивчення учнями двох давніх мов та класичної латинської у всіх школах.

На українських землях у межах Російської імперії перші гімназії відкрилися на початку XIX століття: в Одесі (1804), Новгород-Сіверському (1808), Києві, Полтаві, Харкові, Катеринославі, Крем'янці, Чернігові (1812), Вінниці, Херсоні (1814). Вивчення латини в них відбувалося за Гімназійним статутом.

За радянських часів викладання латини було усунуте з середніх шкіл та суттєво скорочене в університетах: готувалося обмаль фахівців з латини, а курси носили радше ознайомлювальний характер.

До середніх шкіл латинська мова повернулася зі здобуттям Україною незаленості. У 90-і роки зростає мережа шкіл нового типу (гімназії, ліцеї, колегіуми). У 1994 році однією з перших шкіл, де почали викладати латину, була Карлівська гімназія імені Ніни Герасименко, проте з ряду причин викладання припинилося в 2005 році.. У Києві латину пропонує спеціалізована школа № 239.. Значно більше фахівців готують тепер і українські виші.

Запозичення з латини

Українська мова запозичила багато слів з латинської мови. Ось деякі: авіація, аграрний, альтернатива, апеляція, бревіарій, валентність, варіант, вентиляція, віварій, генерація, гонорар, грація, дебет, декламація, дивіденд, дивізія, дисципліна, домінант, ілюстрація, кантата, когнітивний, колегія, консенсус, континент, культура, лаборант, локальний, ментальність, монтаж, монумент, музей, нігілізм, номінація, нотація, нуль, орнамент, план, популярний, потенціал, продукція, рація, регіон, репетиція, санаторій, студент, терарій, територія, тон, тоталітарний, транквілізатор, уніфікація, урбанізація, утилізація, філіал, цивілізація та багато інших.

Див. також

• Латинська абетка
• Список латинських виразів
• Латина у праві
• Медична латина
• Українська латиномовна література
• Неолатиністика
• Латинізація української мови
• Латинізація в СРСР

Джерела

• Надія Ревак, Володимир Сулим «Латинська мова», ЛНУ ім. І. Франка, Л.-2002
• http://medievist.org.ua - сайт присвячений вивченню давньої латиномовної української літератури.

Література

Словники

• «Лексіконъ латинский» Є. Славинецького. «Лексикон словено-латинський» Є. Славинецького та А. Корецького. Сатановського / підгот. до вид. В. В. Німчук. — Київ: 1973. — 540 с.
• Литвинов В. Латинсько-український словник: 10 тисяч найуживаніших латинських слів. — Київ: Українські пропілеї, 1998. — 710 с.
• Латинсько–український словник / Мирослав Трофимук, Олександра Трофимук — Львів: Вид–во ЛБА, 2001. – VIII + 694 с.
• Латинсько-український, українсько-латинський словник / Л. П. Скорина, О. А. Скорина. — К.: Обереги, 2004. — 448 с. — (Сер. «Abecedarium»). (12 000 слів)
• Українсько-латинський та латинсько-український словник / Л. П. Чуракова . — Київ: Видавець Вадим Карпенко, 2005. — 118 с. — ISBN 966-8387-22-8
• Латинсько-український словотвірний словник / Галина Петрова / 20 000 слів. — Тернопіль: «Навчальна книга — Богдан», 2010. — 880 с. ISBN 978-966-10-1237-9

Підручники і посібники

• Яковенко Наталя, Миронова Валентина. Латинська мова: Підручник. Видання друге, доповнене. Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2002.
• Литвинов Володимир Дмитрович. Довідник з граматики латинської мови. К.: Вид. дім «Києво-Могилянська Академія», 2008.
• Закалюжний М.М. Латинська мова для біологів. Тернопіль, 2003.
• Гриценко С.П., Балалаєва О.Ю. Г 85 Латинська мова для студентів-агробіологів. Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 384 с.
• Латинська мова для юристів. Підручник / За ред. С. В. Семчинського 2-е вид., виправлене і доповнене.- К.: Атіка, 2001. - 416 с.
• Є.М. Шевченко, Латинська мова і основи медичної термінології: Навч. посібник 7-е вид. - Київ: Медицина, 2011.
• Оленич Р.М., Оленич І.Р., Чернюх Б.В. Латинська мова: Навч. Посібн. — Вид. 2-ге, виправл. і доповн. — Львів: Світ, 2008. — 472 с.: іл.
• Porta Antiqua: підручник з латинської мови для учнів гуманітарних коледжів, ліцеїв, гімназій / Л. П. Скорина; За ред. М. А. Собуцького. — Київ : СІНТО, 1994. — 272с. ; 22см. — ISBN 5-11-001056-0
• Латинська мова для студентів-юристів / Lingua Latina Iuridicialis: підручник для студ. юридич. фак-тів ун-тів / Л. П. Скорина, Л. П. Чуракова ; Ред. С. В. Семчинський ; М-во освіти України. — Київ : Вища школа, 1995. — 255 с. ; 20,5см. - ISBN 5-11-004436-8 (в тв. пер.)
• Смольська Лариса Юріївна та ін. Латинська мова для студентів-медиків (підручник). Львів, ЛДМІ, 1993;
• Смольська Лариса Юріївна та ін. Латинська мова для студентів-фармацевтів (підручник). Львів, ЛДМІ, 1993;
• Смольська Лариса Юріївна та ін. Lingua Latina (підручник для студентів філософів-богословів). Львів, УКУ, 2003 (Т. 1), 2004 (Т. 2);
• Вакулик, І.І., Балалаєва , О.Ю. (2010) Латинська мова та основи біологічної термінології. Файл PDF
• Латинська мова (для неспеціальних факультетів) / Ревак Н.Г., Cулим В.Т. (укр.)
• Ставнюк В. В. Латинська Мова. Навчальний посiбник для студентiв вищих навчальних закладiв. К., 2009
• Корж, Наталія Григорівна. Латинська мова: підручник для 9-10 кл. ліцеїв, гімназій та гуманітарних кл. загальноосвітніх шк. / Н. Г. Корж, С. А. Шведов ; Міжнародний фонд "Відродження". - К. : Абрис, 1995. - (Трансформація гуманітарної освіти в Україні).

Загальні огляди

• Безбородько Н.И. Ученая латынь на Украине. // Вопросы языкознания, 1978, № 11–12. – С. 85–92.

Посилання

• Лапідарна латина
• Латинські словникові уроки на Інтернет Поліглоті
• Афоризми: Загальні, Юридичні, Медичні(укр.)
• Латинська мова в Україні (історичний екскурс)