Латинська мова

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Латинська мова
Lingua Latīna
Регіон: Західна Європа
Носії: мертва мова
Писемність: Латиниця
Класифікація: Індоєвропейська родина
Італійська сім’я
Латино-фаліскська група
Офіційний статус
Офіційна: Ватикан
Регулює: Opus Fundatum Latinitas
Коди мови
ISO 639-1 la
ISO 639-2 lat
SIL LAT

Лати́нська мо́ва, також латина (лат. Lingua Latīna) — мова, яка належить до латинсько-фаліскської підгрупи італійських мов індоєвропейської мовної сім'ї. Разом з церковнослов'янською це одна з мертвих мов, яка постійно використовується. Статус мертвої мови зумовлений тим, що люди, для яких вона є рідною, не народжуються вже принаймні півтори тисячі років. Латинська мова є однією з найдавніших писемних індоєвропейських мов і відноситься до так званих літературно-історичних мов.[1]

Класифікація[ред.ред. код]

Латинська разом з оскською та умбрською мовами утворює італійську гілку індоєвропейської сім'ї мов. В процесі історичного розвитку давньої Італії латинська мова витіснила інші італійські мови і з часом зайняла панівне становище в західному Середземномор'ї. Зараз латина належить до так званих мертвих мов, подібно до санскриту, давньогрецької та інших.

Напис на Чорному камені (Lapis Niger), один з найдавніших текстів латинською мовою (VI–V ст. до н. е.). Текст записаний бустрофедоном.

Історія[ред.ред. код]

Історія поширення[ред.ред. код]

Первісно це мова стародавнього племені латинів, які заселяли Апеннінський півострів приблизно три тисячі років тому. Назва цього племені — латини (Latīni), область поширення — Лацій (Latium) у нижній течії ріки Тибру. Столицею цієї області у 754 — 753 рр. до н. е. стало місто Рим (Roma), побудоване на семи пагорбах (Septimontium). Пізніше йому дали назву «Вічне місто» — Urbs aeterna.

В результаті військових, політичних та економічних успіхів Стародавнього Риму латинська мова поширюється по всій Італії, а, починаючи з II ст. до н.е., виходить за її межі. У І ст. н.е. Рим стає метрополією наймогутнішої держави стародавнього світу — Римської імперії, до складу якої входили сучасні Франція, Іспанія, Португалія, Швейцарія, деякі частини Німеччини, Південної Англії, колишньої Югославії, Хорватії, Болгарії, Румунії, Угорщини, Чехії, Словаччини, Греції, Туреччини, Лівану, Сирії, Лівії, Тунісу, Алжиру та ін.[2]

У свою чергу латина постійно відчувала на собі вплив давньогрецької мови, особливо після підкорення Греції Римом у 146 р. н. е.

До кінця II століття до н. е. латинська мова панує не тільки на всій території Італії, але як офіційна державна мова проникає в підкорені римлянами області Піренейського півострова та нинішньої південної Франції. Через римських солдатів і торговців латинська мова в її розмовній формі поширюється серед місцевого населення і стає одним з найефективніших засобів романізації завойованих територій. При цьому найактивніше романізіруются найближчі сусіди римлян — кельтські племена, що проживали в Галлії (територія нинішніх Франції, Бельгії, почасти Нідерландів і Швейцарії). Підкорення римлянами Галлії почалося ще в другій половині II століття до н. е. і було завершене наприкінці 50-х років I століття до н. е. після тривалих військових дій під командуванням Юлія Цезаря (галльські війни 58-51 до н. е.). Тоді ж римські війська йдуть на зіткнення з германськими племенами, що займали велику область на схід від Рейну. Цезар робить також два походи на Британію, але ці короткочасні експедиції (в 55 та 54 до н. е.) не мали серйозних наслідків для відносин між римлянами і британцями (кельтами). Тільки через 100 років, в 43 році н. е., Британія була завойована римськими військами, які пробули там до 407 року н. е. Таким чином, протягом приблизно п'яти століть, до падіння Римської імперії в 476 році н. е., племена, що населяли Галлію і Британію, а також германці зазнають великого впливу латинської мови.

Після смерті імператора Феодосія 395 р. н.е. відбувається остаточний поділ Римської імперії на Східну та Західну. На роз'єднаних землях занепадає освіченість, мовні розбіжності між римськими провінція­ми зростають, поступово втрачається латинський елемент, а «Вульґарна (народна) латина»[2] стає мовою-основою для нових національних мов (романських).

Розмовна різновидність латинської мови, так звана вульгарна латина, впливаючи на місцеві діалекти, дала початок групі романських мов, до якої належать сучасна італійська, іспанська, португальська, французька, румунська, молдавська та деякі інші.[1]

Значення латинської мови для формування нових західноєвропейських мов зберігається і після падіння Західної Римської імперії (476 р. н.е.). Вплив латинської мови на європейську культуру не обмежується періодом розквіту та могутності Римської Імперії. І після падіння Риму (476 р. н.е.) вона залишається мовою церкви та юриспруденції, науки, літератури та дипломатії. Включно по ХVIII століття латина — мова науки.[1]

Латина довгий час залишалась офіційною мовою у Австро-Угорській імперії (XIX ст.) нарівні з німецькою.

Історія розвитку латинської мови[ред.ред. код]

В історичному розвитку латинської мови мовознавці виділяють декілька етапів, характерних з погляду внутрішньої еволюції латини та її взаємодії з іншими мовами.

Архаїчний період (240–81 рр. до н.е)[ред.ред. код]

Докладніше: Архаїчна латина

Перші письмові пам'ятки латинської мови походять, імовірно, з кінця VI — початку V століть до н. е. Серед найдавніших пам'яток — напис на золотій застібці з міста Пренесте (VI–V ст. до н. е.[3], знайдений в 1978 році присвятний напис із стародавнього міста Сатріка (за 50 км на південь від Риму), що датується останнім десятиліттям VI століття до н. е., а також уривок сакрального напису на уламку чорного каменю, знайденого в 1899 році під час розкопок римського форуму, що відноситься приблизно до 500 р. до н. е. До давніх пам'яток архаїчної латини відносяться також численні надгробні написи, фрагменти обрядових пісень та офіційні документи середини III — початку II століття до н. е., з яких найвідоміші епітафії римських політичних діячів Сціпіонів і текст сенатської постанови про святилища бога Вакха.

Історія літературної мови починається 240 р. до н. е., коли військовополонений грек Люцій Лівій Андронік приніс до Риму латинською мовою трагедію і комедію як результат перекладу грецьких творів, зокрема Гомерової «Одіссеї».

Найбільшим представником архаїчного періоду в області літературної мови є давньоримський комедіограф Плавт (бл. 245 — 184 до н. е.), від якого до нашого часу дійшло 20 комедій повністю і одна — в уривках. Проте словниковий склад комедій Плавта і фонетичний лад його мови вже значною мірою наближаються до норм класичної латини I століття до н. е. — початку I століття н. е.. Іншим представником архаїчного періоду є Теренцій (190 — 159 рр. до н. е.), автор шести комедій.

Класичний період (81 р. до н.е.–120 р. н.е.)[ред.ред. код]

Докладніше: Класична латина

                  Латинські фрази


Non tam praeclare est scire Latine, quam turpe nescire

Не так похвально знати латинську мову, як ганебно незнати її.
Цицерон[1]

Класичний період — період найвищого розвитку латинської мови, який у науці прийнято поділяти на два віки – «золотий» (81 р. до н.е. – 14 р. н.е.) і «срібний». Інколи класичний період також називають «золотою добою», тоді як післякласичний — «срібною добою». Класичний період — час найвищого розвитку латинської мови, на який припадає діяльність видатних поетів і прозаїків. Найвизначнішими представниками «золотої доби» (81 р. до н. е. — 14 р. н. е.) є Цицерон (106 — 43 рр. до н. е.), Цезар (100 — 44 р. до н. е.), Вергілій (70 — 19 р. до н. е.), Горацій (65 — 8 р. до н. е.), Овідій (43 р. до н. е. — 18 р. н. е.) та ін. Вони створили загальноприйнятий канон прозової і поетичної мови.

Значний внесок, починаючи з I ст. н. е., у розвиток правил латини зробили давньоримські граматики, зокрема Велій Лонг, Марій Плотій Сацердот, Ноній Марцелл, Елій Донат, Харісій, Діомед, Авл Гелій, Марк Валерій Проб, Асконій Педіан, Прісціан.

Період формування та розквіту класичної латинської мови був пов'язаний з перетворенням Риму в найбільшу державу Середземномор'я, що підкорила великі території на заході і південному сході Європи, в північній Африці та Малій Азії. У східних провінціях Римської держави (в Греції, Малій Азії та на північному узбережжі Африки), де до часу завоювання їх римлянами була широко поширена грецька мова і високорозвинена грецька культура, латинська мова не набула великого значення. Інакше відбувалося в західному Середземномор'ї — в результаті військових, політичних та економічних успіхів Стародавнього Риму латинська мова поширюється по всій Італії, а, починаючи з II ст. до н.е., виходить за її межі.

«Срібний» вік, або Посткласичний період (14–120 рр. н.е.)[ред.ред. код]

Від класичної латини прийнято відрізняти мову римської художньої літератури т. зв. посткласичного або пізньоантичного періоду («срібна доба»), що хронологічно збігається з першими двома століттями нашого літочислення (т. зв. епоха ранньої імперії).

Мова прозаїків і поетів цього часу (Сенека, Тацит, Ювенал, Марціал, Апулей) відрізняється значною своєрідністю у виборі стильових засобів. Проте у творах цього періоду вироблені за століття норми граматичного ладу латинської мови не надто відрізняються від золотої доби, тож такий розподіл латинської мови на класичний і післякласичний період має радше літературознавче, ніж лінгвістичне значення.

З середини II ст. н. е. латина стає мовою Західної Церкви, з'являється перша християнська література латинською.[4]

Третій період. Пізня латина (ІІІ–VІІ ст. н.е.).[ред.ред. код]

Як окремий період в історії латинської мови виділяється пізня латина, хронологічними межами якої є III — VI століття — епоха пізньої імперії та виникнення, після її падіння, варварських держав. У творах письменників цієї пори — переважно істориків і християнських богословів — можна натрапити на багато морфологічних та синтаксичних явищ, що готують перехід до нових романських мов.

Як історичне джерело, зберегли своє значення твори Амміана Марцелліна (330–400 рр. н.е.), св. Ієроніма (348–420 рр. н.е.), св. Авґустина (354–430 рр. н.е.).

Латина в епоху Середньовіччя (VІІ - XІV ст.) і в епоху Відродження (XІV–XVI ст.)[ред.ред. код]

Докладніше: Літургійна Латина

Середньовічна, або християнізована латина — це насамперед літургійні тексти — гімни, піснеспіви, молитви. В кінці IV століття святий Ієронім переклав всю Біблію на латинську мову. Його переклад відомий під назвою «Вульгата» (тобто Народна Біблія). На католицькому Тридентському соборі в XVI столітті цей переклад був визнаний рівноцінним оригіналу. Відтоді латинська, поряд з староєврейською і старогрецькою, вважається однією зі священних мов Біблії. Латинська мова стала мовою культурного та інтелектуального життя при монастирях і катедральних соборах.

Польща прийняла 966 року римський обряд християнства і латинська мова функціонувала на польських територіях.

Латина представлена у творчості італійського філософа й теолога Томи Аквінського (1227–1274), який поєднав учення Арістотеля з християнськими догмами. На базі шкіл ХІІ ст. виникають нові центри культури та освіти — університети, які з'являються у Болоньї (1119), Окс­форді (1163), Падуї (1222), Неаполі (1224), Севільї (1254), Парижі (1259), де латина була мовою освіти і спілкування. Книги, які видавалися в університетських скрипторіях, були написані латинською мовою. В університетах вивчали твори Лівія, Лукреція, Таціта, Катулла – класиків римської літератури і культури загалом.

В епоху Середньовіччя латинська мова була фактично єдиним інструментом спілкування і висловлювання думок, зрозумілим для всіх і вигідним для встановлення контактів — була невід'ємною частиною суспільного, політичного, культурного і наукового життя всієї Європи, зразком для нових романських мов, які постійно зверталися до її багатої лексичної скарбниці, шукаючи засобів для позначення нових понять та ідей.

Починаючи з середніх віків всі наукові твори писали латинською мовою; на латині виголошували виступи на наукових зборах.[5] З тих часів вона збереглася в назвах рослин, тварин, мінералів, хімічних речовин.

Середньовічна латина досить далеко відійшла від класичних зразків, і в XIV ст. в Італії почався рух за повернення до зразкової латини Цицерона, на противагу латини церкви та університетів, яку гуманісти презирливо іменували «кухонною латиною».

У першій половині XІV ст. у Галичині з'являються перші акти внутрішнього обігу, написані латинською мовою — це так звана актова латина, яка хронологічно охоплює період від 20-х років XІV ст. до останньої третини XVІIІ ст.

В епоху Відродження просвітники виявили великий інтерес до античної культури, наслідуючи античні зразки, де винятковою була роль класичної латинської мови.

Гуманісти активно говорили і писали латинською мовою; для прикладу досить назвати імена Томаса Мора (14781535) в Англії, Еразма Роттердамського (14661536) — в Голландії, Томмазо Кампанелли (15681639) — в Італії та Джордано Бруно (1548–1600). Латинська залишається в цей період найважливішим засобом міжнародного культурного і наукового спілкування. Багатовікове поширення латинської мови викликало потребу ґрунтовно вивчати її у школах, укладати словники, видавати переклади, що сприяло проникненню відповідної латинської лексики до нових західноєвропейських мов.

У XVІІ–XVІІI ст. латинською мовою писали свої твори філософи, історики, фізики і математики: Фр.Бекон (1561–1626), С.-Ф.Кльо­нович (1545–1602), Р.Декарт (1596–1650), П.Гассенді (1592–1655), Б.Спіноза (1632–1677), І.Ньютон (1643–1727), Г.Ляйбніц (1646–1716). Латинською мовою писали твори українські вчені й пись­менники: Ю.Дрогобич (бл.1450–1494), П.Русин із Коросна (1470–1517), С.Оріховський (1513–1566), І.Домбровський (поч. XVІI ст.), Т.Прокопович (1681–1736), Г.Сковорода (1722–1794), М.Довга­левський (перша половина ХVIII ст.).

Та водночас Реформація, секуляризація культурного життя та інші споріднені явища дедалі більше обмежують вживання латини, висуваючи на перший план нові мови. У дипломатії, латина витісняється французькою мовою: Вестфальський мирний договір 1648 р. був першим документом такого роду, написаним не латиною. Латинською мовою створив свою книгу «Світ чуттєвих речей в картинках» («ORBIS SENSUALIUM PICTUS. Omnium rerum pictura et nomenclatura») педагог Ян Амос Коменський (1658), за якою вчилося чимало поколінь учнів у багатьох країнах.

Латинська мова залишалася також офіційною мовою документів у Священній Римській Імперії до її розпуску у 1806 р.

Найважливіші збережені пам'ятки шкільного обігу, написані латинською мовою, пов'язані з Києво-Могилянською академією. До нас дійшло майже 200 рукописних філософських курсів і майже стільки ж курсів поетики та риторики XVІI–ХVІIІ ст., складених чи законспектованих латинською мовою. Цією мовою було написано важливі політичні документи, зокрема Нерчинський договір 1689 року. Б.Хмельницький, І.Мазепа та інші політичні діячі України часто листувалися з іноземцями латинською мовою.

Латинська мова була основною й обов'язковою дисципліною у навчальних закладах багатьох країн світу.

Новий час[ред.ред. код]

Аж до XVIII століття латинська мова залишалася міжнародною мовою науки. Наприклад, Карлом фон Ліннеєм було започатковано в XVIII столітті єдині в науці імена з подвійних назв рослин і тварин на латинській мові. У 1503 році в Європі став широко відомий звіт Амеріго Веспуччі про відкриття Нового світу в латинському перекладі. Латиною писали свої твори голландський філософ Спіноза (16321677), англійський учений Ісаак Ньютон (16431727), український філософ Феофан Прокопович, гетьман Пилип Орлик (див. Конституція Пилипа Орлика) та багато ін. Серед російських вчених та лікарів латинською мовою написані праці М.В.Ломоносова (1711-1765), М.І.Пирогова (1810-1881), відомого фармаколога В.І. Дядьківського (1784-1841); наукові дисертації в Росії до XX століття повинні були захищатися латинською мовою.

Проте після французької революції університетське викладання було переведено з латини на нові мови, що суттєво підірвало статус латини як основної мови науки. В результаті в XIX столітті латина майже повністю вийшла з ужитку в формі державної мови. Хоча, наприклад, довгий час залишалась офіційною мовою у Австро-Угорській імперії (XIX ст.) нарівні з німецькою.

Сьогодення[ред.ред. код]

Докладніше: Сучасна латина

Утративши значення мови міжнародного спілкування, латина сьогодні залишається джерелом творення міжнародних номенклатур, наукової лексики.

У наш час латинська мова вважається офіційною мовою держави Ватикан, а також, Католицької Церкви.

До 1962–1965 років службу в усіх католицьких церквах вели виключно латинською мовою. І попри те, що мова дедалі більше витісняється національними мовами, вона і зараз зберігає свою значимість в науковій термінології багатьох галузей знань, насамперед у біології, юриспруденції та медицині.

Численні латинські прислів'я, афоризми та терміни увійшли у вжиток в сучасних мовах у вигляді мовних кальок або прямих запозичень із збереженням латинської графіки (див. Список латинських виразів, Латина у праві, Медична латина).

У наш час знання латинської мови потрібне спеціалістам різних галузей науки, оскільки соціально-політичні, філологічні, математичні, технічні, медичні, юридичні та інші наукові терміни походять переважно з латинської мови.

В останні роки в країнах Західної Європи і Південної Америки виник рух за відродження використання латинської мови як міжнародної мови науки. Відбулося кілька конгресів створеної для цієї мети міжнародної організації, виходить спеціальний журнал.

У наші дні латинська мова — це своєрідний будівельний матеріал, з якого творяться нові терміни. Адже жодна галузь науки не може обійтися без знання основ термінології, яка формується на базі латинської мови.

Всесвітньою організацією охорони здоров'я (ВООЗ) видається Міжнародна фармакопея («Pharmacopoea Internationalis») — де кожному препарату надаються латинські назви.[1]

Латинська мова в біології[ред.ред. код]

Латинську мову в біології можна розглядати як самостійну наукову мову, що розвинулася з латинської мови епохи Відродження, але збагатилася численними термінами, запозиченими з грецької та інших мов. Крім того, багато слів латинської мови вживаються в біологічних текстах в новому, спеціальному значенні. Граматика латинської біологічної мови помітно спрощена. Алфавіт доповнено: тут, на відміну від класичної латини, використовуються літери «j», «k», «w».

Сучасні Кодекси біологічної номенклатури вимагають, щоб наукові назви живих організмів були за формою латинськими, тобто були написані літерами латинського алфавіту та підпорядковувалися правилам латинської граматики, незалежно від того, з якої мови вони запозичені.

Див. також: Латина у праві, Медична латина

Вплив на інші мови[ред.ред. код]

Докладніше: Народна латина
Докладніше: Романські мови

Латинська мова в її народному трансформованому варіанті — так звана народна латина — стала основою для утворення романських мов. До них належить італійська мова, що виникла на території Апеннінського півострова, французька та окситанська мова, що розвинулися в колишній Галлії, іспанська, каталанська та португальська — на Піренейському півострові, ретороманська — на території римської колонії Реція (в частині нинішньої Швейцарії і в північно-східній Італії), румунська — на території римської провінції Дакія (зараз Румунія), молдавська мова і деякі інші, з яких слід особливо відзначити сардинську мову, як найближчу до класичної латини з усіх сучасних романських мов.

При спільності походження романських мов між ними з часом виникли значні відмінності. Це пояснюється тим, що латинська мова проникала на завойовані території протягом кількох століть. За цей час сама латина видозмінювалася і вступала в складну взаємодію з місцевими племінними мовами та діалектами.

Не зважаючи на відмінності, всі романські мови зберігають у своїй лексиці, а також меншою мірою в морфології латинські риси. Наприклад, дієслівна система французької мови є наступним етапом розвитку дієслівних форм народної латини. Так само позначений суттєвим впливом латини і французький синтаксис, наприклад правила узгодження та послідовності часів або інфінітивні звороти.

Спроби римлян підпорядкувати собі германські племена не мали успіху, але економічні зв'язки римлян з германцями існували тривалий час, вони йшли переважно через римські колонії-гарнізони, розташовані вздовж Рейну та Дунаю. Про це нагадують назви німецьких міст: Кельн (нім. Köln, від лат. Colonia — поселення, колонія), Кобленц (нім. Koblenz, від лат. confluentes — букв. там де стікаються води, Кобленц розташований на місці впадіння річки Мозель у Рейном), Регенсбург (нім. Regensburg, від лат. regina castra), Відень (від лат. vindobona) та ін.

У Британії найдавнішими слідами латинської мови є назви міст з основою на -chester, -caster або -castle від лат. Castra — військовий табір і castellum — укріплення, foss- від лат. Fossa — рів, фоса, col (n) від лат. Colonia — поселення: Манчестер (англ. Manchester), Ланкастер (англ. Lancaster), Ньюкасл (англ. Newcastle), Фосбрук (англ. Fossbrook), Лінкольн (англ. Lincoln), Колчестер (англ. Colchester) . Завоювання Британії в V — VI століттях германськими племенами англів, саксів та ютів збільшило кількість латинських запозичень, засвоєних британськими племенами, за рахунок слів, вже сприйнятих германцями від римлян. На англійську мову латинська лексика зробила істотний вплив через французьку внаслідок завоювання Англії в XI столітті французькими норманами.

Значення латинської мови для формування нових західноєвропейських мов зберігалося і після падіння Західної Римської імперії (традиційна дата — 476). Латинська мова продовжувала залишатися мовою держави і школи в ранньофеодальному Франкському королівстві (утвореному в кінці V століття), яке поглинуло значну частину території Західної Римської імперії. Франкська держава, що стала імперією (Карл Великий прийняв у 800 титул імператора), розпалася в середині IX століття843) на самостійні держави Західної Європи — Італію, Францію та Німеччину. Відсутність у цих державах протягом кількох століть сформованих національних літературних мов змушувала вдаватися у зносинах між ними до латинської мови. Протягом усього Середньовіччя і пізніше латинська мова є мовою католицької церкви. Одночасно латина була мовою науки та університетського викладання й основним предметом у школі. Нарешті, латина була мовою юриспруденції, і навіть в тих країнах, де вже в середньовіччя відбувся перехід законодавства на національні мови (як наприклад у Франції), вивчення римського права і рецепції з нього було найважливішою складовою частиною юриспруденції. Звідси широке проникнення латинської лексики в новоєвропейські мови, насамперед як джерела наукової, богословської, юридичної і загалом абстрактної термінології.

Латинська абетка[ред.ред. код]

Латинська абетка — одна з найдавніших систем письма, вона є відгалуженням етруського алфавіту, що походить від грецького письма[3].

Напрям письма спершу був справа на ліво, згодом перший рядок тексту читався справа на ліво, другий зліва на право і так далі (так званий бустрофедон). Після IV ст. до н. е. — напрям лише зліва на право[6].

Форма літер стала усталеною близько I–V ст. Спершу вживалися лише великі літери (Маюскульне письмо), а з VIII ст. — великі і малі (мінускульне письмо).

Латинський алфавіт став основою писемності багатьох сучасних мов: романські мови, германські мови, західнослов'янські мови, окремі південнослов'янські мови, фінно-угорські мови, деякі мови Африки, Америки, Азії.

У XIX столітті в Галичині відбувалася боротьба української громадськості зі спробами латинізувати український алфавіт (див. Азбучна війна). Спроба застосувати латинську абетку до сучасної української мови у 20-і роки XX століття не знайшла достатньої підтримки[7].

Проте залишається актуальним використання латиниці для транскрипції та транслітерації української мови в наукових і, особливо, міжнародних виданнях та в практиці міжнародних зв'язків.

A B C D E F G H I L M N O P Q(V) R S T V X
a b c d e f g h i l m n o p q(u) r s t u x

Для позначення довготи і короткості голосних прийнято надрядкові знаки: ˉ (знак довготи), ˇ (знак короткості). За свідченням римських граматиків, на вимову довгого голосного потрібно вдвічі більше часу, ніж для короткого.

У сучасній біологічній термінології використовується новолатинський алфавіт, що складається з 25 букв.[8] У класичному латинському алфавіті не було букви J j: її ввів гуманіст Петрус Романус лише у XVI столітті.[8] Не було у класичному латинському алфавіті і букви Ww.[8]

Фонетика[ред.ред. код]

Для фонетичної системи латинської мови було характерним фонологічно значуще квантитативне протиставлення голосних (наприклад, mălum зло і mālum яблуко). Це протиставлення позначилося на особливостях наголосу та квантитативному характері віршування. Водночас, як на думку деяких вчених, розмовна латина вже в класичний період мала квалітативну систему голосних, яка пізніше збереглася в романських мовах. Особливістю латинської фонетичної системи є також збереження низки лабіо-велярних приголосних, на відміну, наприклад, від оскської та умбрської мов, де вони зазнали лабіалізації[9].

У двоскладових словах наголос завжди припадає на перший склад. У словах з трьома і більше складами наголос припадає на передостанній склад, якщо він довгий, і на третій з кінця, якщо передостанній склад короткий.

У латинській вимові існувало явище елізії (випадання голосного). Тобто якщо одне слово закінчувалося на голосний (включаючи назалізований гласний, представлений поєднанням голосний + M), а наступне слово починалося на голосний, то перший голосний регулярно опускався (принаймні, у віршах). Можливо, що / i / і / u /) в цьому випадку вимовлялися як напівголосні.

Елізія також існувала і в давньогрецькій мові, але там на місці голосного, що випав, писали апостроф. У латинській мові елізія ніяк не позначалася на письмі, але її можна встановити за ритмікою латинських віршів.

Сучасна вимова[ред.ред. код]

У зв'язку з тим, що латинська мова протягом значного часу функціонувала на території Європи поряд з національними мовами, вона зазнавала певного впливу від цих мов. Насамперед це позначилося на читанні латинських текстів, що до певної міри підкорялося нормам вимови відповідних національних мов.[10] Ця тенденція зберігається і у наш час.[10]

При вимовлянні латинських слів носії сучасних мов зазвичай не приділяють жодних зусиль, щоб вимовляти їх так, як це робили давні римляни, через що виникло багато систем латинської вимови — щонайменше по одній у кожній з сучасних мов, носії яких вивчають латину. У більшості випадків латинська вимова адаптується до фонетики рідної мови.

Звичайно, використання окремих слів, запозичених з латини, в сучасних європейських мовах та вивчення латинської мови — різні ситуації. У другому випадку викладачі та студенти намагаються наблизити свою вимову до первинної мови. Так при вивченні латинської мови англомовними особами часто орієнтуються на звуки сучасних романських мов, прямих нащадків латини. Вчителі, які використовують цей підхід, виходять з припущення, що з усіх сучасних мов звучання голосних саме в романських мовах найближче до латинського.

Проте в інших мовах, зокрема і романських, розроблені оригінальні інтерпретації латинської фонетичної системи, засновані як на вимові запозичених слів, так і на практиці навчання латини. Але ні в германо-, ні в романомовних країнах викладачі не звертають увагу учнів на те, що вони вимовляють латинські фрази не зовсім так, як говорили давні римляни.

Граматика[ред.ред. код]

Для латинської мови характерні численні архаїчні індоєвропейські риси, які зближують її з індоіранськими та кельтськими мовами, а також з хеттською.

Латинська мова є переважно синтетичною, тож для її морфології притаманне використання флексії як основного засобу формоутворення.

Іменник[ред.ред. код]

Іменники (як і прикметники та займенники) у латинській мові мають граматичні категорії роду (genus), числа (numerus), відмінка (casus) та відміни (declinatio). У латинській мові є п'ять типів іменних флексій та 6 відмінків:

Питання відмінків у латинській мові збігаються з відповідними в українській мові. Відкладний відмінок ([[аблатив]]) поєднує в собі орудний і місцевий відмінки української мови. У множині спостерігається омонімія форм давального відмінка і аблатива.

Дієслово[ред.ред. код]

Часові форми дієслова симетрично будуються навколо двох основ — інфекта та перфекта. Розрізняються три способи дієслова (індикатив, кон'юнктів та імператив), два стани (активний і медіально-пасивний) та шість часів — теперішній (praesens), минулий недоконаний (imperfectum), минулий доконаний (perfectum), давньоминулий (plusquamperfectum), майбутній недоконаний (futurum primum), майбутній доконаний (futurum secundum).

Синтаксис[ред.ред. код]

Порядок слів у латинській мові — переважно за схемою SOV, при якому дієслово займає останнє місце в реченні. Такий порядок є досить архаїчним. Проте завдяки синтетичному строю латинської мови, а отже багатій системі відмін і дієвідмін, порядок слів у реченні не носить вирішального значення.

Як і в українській мові, просте речення найчастіше складається з підмета і присудка, причому підмет стоїть в називному відмінку. Займенник як підмет використовується вкрай рідко, оскільки зазвичай опосередковано присутній в особистій формі присудка. Присудок може бути виражений дієсловом, іменною частиною мови або іменною частиною мови з допоміжним дієсловом.

При побудові речень вживаються такі звороти:

Accusativus cum infinitivo (знахідний з інфінітивом) — вживається з дієсловами мовлення, думки, чуттєвого сприйняття, волевиявлення та в деяких інших випадках і перекладається українською як підрядне речення, де частина, що стоїть у знахідному відмінку, стає підметом, а інфінітив — присудком в узгодженій з підметом формі.

Nominativus cum infinitivo (називний з інфінітивом) — має ту саму структуру, що і попередній зворот, проте з присудком, що стоїть в пасивному стані. При перекладі на українську присудок передається активною формою 3-ї особи множини з невизначено-особовим значенням, а сам зворот — підрядним реченням.

Підрядні речення зі сполучником cum historicum, як правило, є підрядними часу, що перекладаються зі сполучником «коли».

Схема частин мови[ред.ред. код]

Схема частин мови (Латинська мова).svg

Латинська мова в Україні[ред.ред. код]

Латина як мова канцелярії[ред.ред. код]

Активне використання латинської мови як мови ділових паперів на українських землях пов'язують з канцелярією князя Данила Галицького[11]. Після того, як у 1254 році Данило Галицький прийняв королівський титул, він значно посилив контакти з країнами Західної Європи. У XIV столітті в Галичині з'явилися перші латиномовні акти для внутрішнього використання. Під час правління Данила Галицького (1201–1264), зокрема після того, коли він став королем, латинська мова була однією з офіційних канцелярських мов Галицько-Волинської держави.[2] Актова латина, представлена у XІV–XVIII ст., збереглася у майже семи тисячах томів рукописних судово-адміністративних книг Львова, Галича, Жидачева, Белза, Перемишля та інших міст.[2] До середини XV століття в Галичині латина повністю витіснила староукраїнську в адміністративній та судовій сферах. Ю.Ф. Карський уважав навіть, що в XVI ст. у Західній Русі (в Україні й Білорусі) легше було знайти людину, яка знала латинську й грецьку мови, ніж церковнослов'янську.[12] Єзуїт Пе­тро Скарга в книзі «О jedności Kościoła Bożego»» (1-ше вид. 1577 p., 2-ге — 1590 p.) писав:

«За допомогою слов'янської мови ніхто ніколи вченим бути не може, бо вже її нині ніхто не розуміє. Немає в світі народу, який би нею, так, як у книгах, розмовляв; мова та своїх правил, граматик і словників не має і мати не може. Тому-то руські попи, коли хочуть щось у слов'янській зрозуміти, мусять звертатися до польської за перекладом».[13][14][15]

Згодом, Мелетій Смотрицький поставив за мету створити справжню повноцінну граматику.[16] На Волині та в Наддніпрянщині роль латинської мови в цих сферах була значно меншою, оскільки тут з кінця XVI століття як мова адміністрування утвердилася польська. Нерчинський договір 1689 року був написаний латиною. Б.Хмельницький, І.Мазепа та інші політичні діячі України часто листувалися з іноземцями латинською мовою.[2]

Традиція використовувати латину та латинське письмо для української мови в діловій документації зберігається в Україні в поодиноких випадках і в XVI–XVII століттях. Такі записи української мови латинкою є важливим джерелом для реконструкції тодішної української фонетики, оскільки кириличні пам'ятки, скуті традицією, не так точно передають розмовну мову.

Українська латиномовна література[ред.ред. код]

Українська латиномовна література створювалася протягом 15-18 ст. такими авторами як Григорій Сковорода, Станіслав Оріховський, Ян Юзефович та багато інших і належить до широкого кола неолатиністичних творів. Власне, будь-яка освічена людина того часу знала латину. Зараз дослідження цієї гілки української літератури набувають популярності: здійснюються переклади тогочасних літописів, богословських та етикетних текстів, провадиться активна робота з вивчення особливостей «української» латини. Однією з небагатьох перекладених перлин давньої української латиномовної літератури нині є Конституція Пилипа Орлика.

Вивчення латинської мови в Україні[ред.ред. код]

З XVII століття відбувається переорієнтація української культури на західноєвропейські освітні зразки, й латинська мова як мова освіти й культури стає обов'язковою для вивчення в багатьох тодішніх навчальних закладах. Загалом в Україні ставлення до латинської мови на різних етапах її вико­ристання було неоднаковим: спершу — ворожим, згодом — прихильним. Та переломним тут були 30-і роки XVII століття, коли патріарх Феофан називає Київську школу школою «еллино-славенскаго и латино-польскаго письма». Так латина стала головним предметом Києво-Могилянської академії (1632), що виникла завдяки об'єднанню «школи наук елліно- словенського и латино-польского письма» при Києво-Богоявленському братстві та Лаврської школи. Латину викладали в Острозькій академії та уніатських школах Галичини й Правобережної України. У XVI столітті в Україні було започатковане книгодрукування латинською та польською мовами.

Збереглося чима­ло шкільних курсів риторики і поетики, написаних латинською мовою, до найвідоміших належать твори А. Старновецького і М. Котозварського «Liber artis poeticae» (1637), Я. Понтана «Commendatio brevis poeticae» (1646), «Poetica practica» (1648), «Subsidium Rhetoricum» (1670), «Poeticarum institutionum breve compendium» (1671), И. Кроковського «Penuarium Tullianae Eloquentiae» (1683), «Fons Castalius» (1685), «Cunae Bethlumicae» (1686–1687), І. Волянського «Rhetor Roxolanus» (1689), «Promptuarium artis eloquentiae» (1691), «Cytheron bivertex» (1694–1695), «Lyra» (1696), «Rosa inter spinas» (1696–1697), С.Яворського «Concha» (1698).

За часів Російської імперії латина входила до обов'язкових предметів гімназіального курсу та вивчалася у всіх університетах. У 1864 році наказом міністра освіти російської імперії О. В. Головіна було запроваджено обов'язкове вивчення учнями двох давніх мов та класичної латинської у всіх школах.

На українських землях у межах Російської імперії перші гімназії відкрилися на початку XIX століття: в Одесі (1804), Новгород-Сіверському (1808), Києві, Полтаві, Харкові, Катеринославі, Крем'янці, Чернігові (1812), Вінниці, Херсоні (1814). Вивчення латини в них відбувалося за Гімназійним статутом.

За радянських часів викладання латини було усунуте з середніх шкіл та суттєво скорочене в університетах: готувалося обмаль фахівців з латини, а курси носили радше ознайомлювальний характер.

До середніх шкіл латинська мова повернулася зі здобуттям Україною незалежноті. У 90-і роки зростає мережа шкіл нового типу (гімназії, ліцеї, колегіуми). У 1994 році однією з перших шкіл, де почали викладати латину, була Карлівська гімназія імені Ніни Герасименко, проте з ряду причин викладання припинилося в 2005 році.[17]. У Києві латину пропонує спеціалізована школа № 239.[18]. Значно більше фахівців готують тепер і українські виші.

Латинізми[ред.ред. код]

Докладніше: Латинізм

Для латинізмів характерні префікси де-, екс-, ім-, ін-, ре-, суфікси -альн(ий), -ат, -аці(я), -ент, -тор, -тур(а), -ум, -ус: депресія, експозиція, імпонувати, реконструкція, універсальний, інформація, мінімум та ін.[19]

Латинізми почали потрапляти внаслідок військових або торгівельних контактів, починаючи з V-VI ст.[19] Важливу роль також відігравав діамантовий шлях, що вів від берегів Адріатики до берегів Балтики, а пізніше — торгове містечко Венеція, яке в Середньовіччі було найбільшим невільницьким ринком на Адріатичному морі.[19]

Українська мова запозичила багато слів з латинської мови. Ось деякі: авіація, аграрний, алібі, аудиторія, ангіна, альма-матер, альтернатива, аспірин, апеляція, бревіарій, валентність, варіант, вентиляція, віварій, вірус, генерація, гонорар, грація, дебет, декан, декламація, дивіденд, дивізія, дисципліна, домінант, документ, ілюстрація, інструкція, кантата, квадрат, когнітивний, колегія, консенсус, континент, конопля від лат. cannapis, культура, лаборант, літера, лекція, локальний, ментальність, монтаж, монумент, музей, нігілізм, номінація, нотація, нуль, орнамент, план, перець від лат. piper, популярний, потенціал, продукція, синус, секретар, рація, регіон, резолюція, репетиція, санаторій, студент, терарій, територія, траекторія, тон, тоталітарний, транквілізатор, уніфікація, урбанізація, утилізація, філіал, факультет, цивілізація, юрист та багато інших.

З латинської мови в українську ввійшли і деякі імена, наприклад: Валерій (здоровий), Віктор (переможець), Віталій (життєвий).

Див. також[ред.ред. код]


Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д Світлична Є.І., Толок І.О. Латинська мова. Підручник. — К.: Центр учбової літератури, 2011. — 440 с. ISBN 978-611-01-0241-4
  2. а б в г д Ревак Н.Г., Cулим В.Т. Латинська мова (для неспеціальних факультетів) 2-ге вид., виправлене і доповнене. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2006. – 415 с. ISBN 966-96073-2-9
  3. а б Енциклопедія «Українська мова». — Київ: Українська енциклопедія, 2000, с. 269 (стаття «Латиниця»)
  4. Dudley D. The civilization of Roma. New-York; London, 1962. P. 234.
  5. (рос.) Верзилин Николай Михайлович По следам Робинзона. Сады и парки мира. — Л.: Детская литература., 1964. — 576с. (с.: 453)
  6. Енциклопедія «Українська мова». — Київ: Українська енциклопедія, 2000, там само.
  7. Див. про цей проект: Pylypenko S. Odvertyj lyst do vsix, xto cikavytsja cieju spravoju. Червоний шлях, 1923, № 6-7. Див. також статтю Українська латинка.
  8. а б в БалалаєваО.Ю., Вакулик І.І. Латинська мова та основи біологічної термінології: Навчальний посібник. — К.: 2010. — 324 с.
  9. Дані за виданням: Лингвистический энциклопедический словарь, М. 1990, с. 253.
  10. а б Латинська мова: підручник / В.Д. Литвинов, Л.П. Скорина. - К. : Вища школа, 1990. - 247 с. ISBN 5-11-001896-0
  11. Тут і далі дані про латинську мову в Україні за Енциклопедією «Українська мова», стаття «Латиниця»
  12. Карский Е Ф. Белорусы. T. 3. Очерки словестности белорусского племени: Старая западнорусская письменность. — Пг., 1921. — С. 46.
  13. ЛІТЕРАТУРНА МОВА ПІСЛЯМОНГОЛЬСЬКОЇ ДОБИ (друга половина XIII — XVI ст.) litopys.org.ua
  14. Возняк М. Історія українсь­кої літератури. — К., 1921. — Т.2 — С.2, 41
  15. Русская историческая библиотека. — СПб., 1882. — Т. 2. — Кн. 3.
  16. Сохацька Є.І. Вшановуючи славного земляка (Про урочисту академію, присвячену Мелетію Смотрицькому) // Освіта, наука і культура на Поділлі. Збірник наукових праць. — 2008, Т.12
  17. Див. Сутула, О. В. Латинська мова у системі освіти // ПостМетодика. — 2010. — № 3. — С. 31-41. — Бібліогр.: 17 назв. . — ISSN 1815-3194
  18. Сутула, О. В., там само
  19. а б в Семеог О.М. Вступ до слов'янської філології: Навчальний посібник / Олена Семеог. - Суми: Видавництво СумДПУ ім. А.С. Макаренка, 2010. — 190 с. Тираж: 300. (с.:27)

Джерела[ред.ред. код]

  • Надія Ревак, Володимир Сулим «Латинська мова», ЛНУ ім. І. Франка, Л.-2002
  • http://medievist.org.ua - сайт присвячений вивченню давньої латиномовної української літератури.

Література[ред.ред. код]

Словники[ред.ред. код]

  • «Лексіконъ латинский» Є. Славинецького. «Лексикон словено-латинський» Є. Славинецького та А. Корецького. Сатановського / підгот. до вид. В. В. Німчук. — Київ: 1973. — 540 с.
  • Литвинов В. Латинсько-український словник: 10 тисяч найуживаніших латинських слів. — Київ: Українські пропілеї, 1998. — 710 с.
  • Латинсько-український словник / Мирослав Трофимук, Олександра Трофимук — Львів: Вид-во ЛБА, 2001. — VIII + 694 с.
  • Латинсько-український, українсько-латинський словник / Л. П. Скорина, О. А. Скорина. — К.: Обереги, 2004. — 448 с. — (Сер. «Abecedarium»). (12 000 слів)
  • Українсько-латинський та латинсько-український словник / Л. П. Чуракова . — Київ: Видавець Вадим Карпенко, 2005. — 118 с. — ISBN 966-8387-22-8
  • Латинсько-український словотвірний словник / Галина Петрова / 20 000 слів. — Тернопіль: «Навчальна книга — Богдан», 2010. — 880 с. ISBN 978-966-10-1237-9

Підручники і посібники[ред.ред. код]

  • Яковенко Наталя, Миронова Валентина. Латинська мова: Підручник. Видання друге, доповнене. Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2002.
  • Литвинов Володимир Дмитрович. Довідник з граматики латинської мови. К.: Вид. дім «Києво-Могилянська Академія», 2008.
  • Закалюжний М. М. Латинська мова для біологів. Тернопіль, 2003.
  • Гриценко С. П., Балалаєва О. Ю. Г 85 Латинська мова для студентів-агробіологів. Навчальний посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 384 с.
  • Латинська мова для юристів. Підручник / За ред. С. В. Семчинського 2-е вид., виправлене і доповнене.- К.: Атіка, 2001. — 416 с.
  • Пилипів О. Основи латинської медичної термінології : навчальний посібник / Ольга Пилипів, Леся Мисловська ; науковий редактор Леся Пилипів. − Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2012. − 252 с. + 0,32 вкл. ISBN 978-966-613-918-7
  • Є. М. Шевченко, Латинська мова і основи медичної термінології: Навч. посібник 7-е вид. — Київ: Медицина, 2011.
  • Оленич Р. М., Оленич І. Р., Чернюх Б. В. Латинська мова: Навч. Посібн. — Вид. 2-ге, виправл. і доповн. — Львів: Світ, 2008. — 472 с.: іл.
  • Porta Antiqua: підручник з латинської мови для учнів гуманітарних коледжів, ліцеїв, гімназій / Л. П. Скорина; За ред. М. А. Собуцького. — Київ : СІНТО, 1994. — 272с. ; 22 см. — ISBN 5-11-001056-0
  • Латинська мова для студентів-юристів / Lingua Latina Iuridicialis: підручник для студ. юридич. фак-тів ун-тів / Л. П. Скорина, Л. П. Чуракова ; Ред. С. В. Семчинський ; М-во освіти України. — Київ : Вища школа, 1995. — 255 с. ; 20,5 см. — ISBN 5-11-004436-8 (в тв. пер.)
  • Латинська мова для студентів-медиків/За ред. А.Г Ступінської Київ: Вища школа, 1986;
  • Латинська мова для студентів-фармацевтів /За ред А. Г. Ступнінської. Київ, 1993;
  • Смольська Лариса Юріївна та ін. Lingua Latina (підручник для студентів філософів-богословів). Львів, УКУ, 2003 (Т. 1), 2004 (Т. 2);
  • Вакулик, І. І., Балалаєва , О. Ю. (2010) Латинська мова та основи біологічної термінології. Файл PDF
  • Латинська мова (для неспеціальних факультетів) / Ревак Н. Г., Сулим В. Т. (укр.)
  • Ставнюк В. В. Латинська Мова. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. К., 2009
  • Корж, Наталія Григорівна. Латинська мова: підручник для 9-10 кл. ліцеїв, гімназій та гуманітарних кл. загальноосвітніх шк. / Н. Г. Корж, С. А. Шведов ; Міжнародний фонд «Відродження». — К. : Абрис, 1995. — (Трансформація гуманітарної освіти в Україні).

Загальні огляди[ред.ред. код]

  • Безбородько Н. И. Ученая латынь на Украине. // Вопросы языкознания, 1978, № 6. — С. 85-92.

Посилання[ред.ред. код]