Латифундизм

Латифундизм (лат. latifundium — латифундія, від latus — обширний і fundus — маєток) — система землеволодіння, заснована на крупних поміщицьких маєтках — латифундіях.

Вперше латифундії виникли в Древньому Римі в ІІ ст до нашої ери, коли римська знать почала займати громадські землі підкорених племен, що населяли Італію, і набули повсюдного поширення в І ст нашої ери. Велика частина земель латифундій складалася з великих плантацій оливкових дерев, винограду і зернових, які оброблялися переважно працею рабів.

В період панування феодалізму латифундії стали головною формою ведення сільського господарства і ґрунтувалися на використанні праці кріпосних селян. Рішучий удар феодальному латифундизму у країнах Західної Європи був нанесений буржуазними революціями 16—18 століть. Різновидом латифундій були рабовласницькі плантації в Америці 17—18 століть. Пережитком феодальних стосунків були крупні поміщицькі латифундії в Пруссії і Росії.

Збереження латифундій спричиняє за собою і збереження середньовічних земельних стосунків, які ліквідовуються не відразу, а повільно пристосовуються до капіталізму. Тому латифундизм є причиною повільнішого розвитку капіталізму в сільському господарстві по так званому прусському шляху. В 20 столітті розвиток капіталізму в сільському господарстві із збереженням підприємницьких поміщицьких латифундій відбувається в таких країнах, як Португалія, Іспанія, Туреччина, Індія, ПАР (Південно-Африканська Республіка), Родезія, а також в більшості держав Латинської Америки. Так, в середині 60-х років в Португалії найбільші латифундисти (0,5% всіх землевласників) володіли 40% оброблюваних земель; у Еквадорі в 1% землевласників знаходилося 50% всіх земель. Поміщики-латифундисти широко застосовують найману працю, частину земель здають в кабальну, головним чином дольову, оренду селянам. До системи латифундизму примикають і господарства промислових плантацій низки країн, що розвиваються, причому незрідка такі господарства належать не окремим поміщикам-плантаторам, а монополістичним трестам розвинених капіталістичних країн, що підпорядковують собі аграрну економіку країн, що розвиваються.

Безземелля і малоземелля селян за панування латифундизму, поширення напівфеодальних форм оренди, жорстока експлуатація батраків поміщиками сприяють консервації низького рівня технічного розвитку сільського господарства, мізерних доходів селян і сільсткогосподарчих робітників, жебрацького життєвого рівня сільських трудящих. Техніко-економічна відсталість латифундистського господарства обумовлена незацікавленістю більшості поміщиків в технічному прогресі сільського господарства в умовах надлишку дешевої робочої сили. У деяких, головним чином латиноамериканських, країнах латифундизм і латифундисти служать опорою реакційних політичних режимів, що незрідка насаджуються у формі військових диктатур.

Джерела

• Марк Теренцій Варрон, Сільське господарство, М., 1963;
• Штаєрман Е. М., Розквіт рабовласницьких відносин в Римській республіці, М., 1964;
• Куньял А., Нариси з аграрного питання, М., 1966.