Левітан Юрій Борисович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Левітан Юрій Борисович

Левітан Юрій Борисович (2 жовтня 1914 — 4 серпня 1983) — радянський актор, диктор. У роки Німецько-радянської війни 1941–1945 читав зведення Радінформбюро і накази Верховного Головнокомандувача І. В. Сталіна, і його голос став відомий кожному жителю СРСР. Саме Юрію Левітану, завдяки унікальному тембром голосу, було довірено оголошувати про перемогу і взяття Берліна. Адольф Гітлер оголосив його особистим ворогом № 1 і обіцяв за його голову 250 тисяч марок[1][2]. Член КПРС з 1941 року. Народний артист СРСР (1980).

Біографія[ред.ред. код]

Народився 2 жовтня 1914 року у місті Владимирі. Його батько Бер Левітан працював в артілі кравцем, мати Марія була домашньою господаркою. До поезії, театру та співу його долучив дядько. Працював на Всесоюзному радіо з 1931 року. Читав текст у фільмі 1935 року «На Дунаї».

Друга світова війна[ред.ред. код]

Протягом усіх років війни Левітан кожен день зачитував фронтові звернення та накази Верховного Головнокомандувача. Восени 1941 Левітан був евакуйований у Свердловськ (нині Єкатеринбург) разом з диктором Ольгою Сергіївною Висоцькою. Вести мовлення зі столиці до того часу стало технічно неможливо — всі підмосковні радіовежі були демонтовані, оскільки були хорошими орієнтирами для німецьких бомбардувальників. Уральська студія була розміщена в підвальному приміщенні, сам диктор жив у бараці поблизу на умовах повної секретності, лише час від часу до нього приїжджали московські друзі. Інформація для радіовипусків надходила за телефоном, сигнал ретранслювався десятками радіостанцій по всій країні, що не дозволяло запеленгувати головний радіовузол. Крім власне роботи в ефірі диктор також озвучував документальні фільми, які монтувалися на цій же студії. У березні 1943 Юрія Левітана таємно перекинули в Куйбишев, де вже розміщувався радянський радіокомітет. Інформацію про перебування диктора у Свердловську розсекретили лише через чверть століття. Про те, як виглядає головний диктор країни, знали небагато. Щоб убезпечити Левітана, в роки війни розпускали помилкові чутки про його зовнішності. Ця обставина мало не завадила промові довгоочікуваних для мільйонів людей слів — повідомленню про Перемогу, коли на площі всі чекали його оголошення, а він не міг проштовхнутися через натовп, і коли казав, хто він, йому не вірили. Останнє звернення Радінформбюро Левітан зачитав 15 травня 1945 року. «Прийом полонених німецьких солдатів на всіх фронтах закінчений», — сказав він.

Післявоєнний період[ред.ред. код]

Після війни Левітан читав урядові заяви, вів репортажі з Червоної площі, з Кремлівського Палацу з'їздів, брав участь в озвучуванні фільмів, зокрема фільм 1982 року «Якщо ворог не здається…». У 1965–1983 роках читав текст у телепередачі «Хвилина мовчання». На Всесоюзному радіо вів передачу «Говорять і пишуть ветерани». Про смерть Сталіна, запуск першого штучного супутника Землі, політ Юрія Гагаріна і інші історичні події країна теж дізналася з повідомлень, зачитаних Левітаном. На початку 70-х він несподівано перестав виходити в прямий ефір: керівництво визнало, що голос диктора, який оголошував про початок війни, асоціюється у населення з якимись надзвичайними подіями. Тоді Левітан став вести радіопрограми, озвучувати кінохроніку, читати дикторський текст до відомих кінофільмів.

Помер у селі Бессоновка Бєлгородської області під час зустрічі з ветеранами Курської битви в ніч на 4 серпня 1983 року від зупинки серця, похований у Москві на Новодівочому цвинтарі.

Нагороди[ред.ред. код]

Цікаві факти[ред.ред. код]

  • Існуючі записи про початок Великої Вітчизняної війни і наступні повідомлення Радінформбюро не є автентичними, тому що в роки війни вони не зберігалися, а спеціально записані на магнітофонну стрічку в 1950-ті роки — для історії.
  • Левітан приїхав до Москви з Володимира, щоб стати артистом. Але іспити в кінотехнікум він провалив. Зате успішно пройшов відбір у групу радіодикторів: його прийняли, незважаючи на провінційний окаючий говір.
  • Багато експонатів музею радіо в Єкатеринбурзі взяті зі студії, де працював Левітан.
  • Він постійно працював над своєю дикцією. Щоб виробити чітку вимову, Юрій Борисович частенько читав свої тексти, стоячи вниз головою на руках.
  • Левітан був у числі перших, кого збирався повісити Гітлер. Під час війни Левітана оберігали на державному рівні. Його постійно супроводжувала охорона, а через пресу запускалася дезінформація про його зовнішність — щоб ніхто не знав, як виглядає людина, життя якого нацисти оцінили у 250 тисяч марок
  • Приватне життя Левітана не склалася. Після 11 років шлюбу дружина пішла від нього до іншого чоловіка. Юрій Борисович так більше і не одружився. Він жив у квартирі на Тверській разом з донькою Наталкою і тещею, яка обожнювала свого колишнього зятя. Дочка Левітана, 65-річна Наталія Сударикова, була убита в 2006-му році власним сином Борисом у своїй квартирі в Москві.
  • Німецькі спецслужби розробили, але так і не змогли втілити в життя план викрадення головного диктора Радянського Союзу, за голову якого рейхом була призначена нагорода в 100 тисяч (за іншими джерелами — в 250 тисяч) марок
  • Повідомлення про початок війни першим по радіо промовив не Левітан, а нарком закордонних справ СРСР В'ячеслав Молотов. Надалі Левітан повторював цей текст.
  • Сигнал з Свердловської студії йшов по кабелю на ретранслятор «РВ-96» біля озера Шарташ. Тоді це був найпотужніший передавач в країні.
  • У дитинстві його прозвали Трубою — за гучний голос. Мами хлопчаків, що запропастилися на прогулянці, просили Юру покричати їх бешкетників по імені. Ефект був як від мегафону, далеко навкруги чулося розкотисте: «Ва-ася! (Миша, Толя і т. д.) Дамо-ой!».

Джерела[ред.ред. код]

  • Раззаков Ф. Досьє на звезд. 1962–1980. М., 1998. — С.685;
  • Всемирный биографический Энциклопедический словарь. М., 1998. — С.417;
  • Иллюстрированннй Энциклопедический словарь. М., 2000. — С.679.
  • Левітан, Юрій Борисович біографія.

Примітки[ред.ред. код]