Лейшманіоз

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Лейшманіоз
Leishmania tropica 7.jpg
лат. Leishmania tropica
МКХ-10 B55
МКХ-9 085
DiseasesDB 3266
MedlinePlus 001386
eMedicine emerg/296
MeSH D007896

Лейшманіо́зи (лат. Leishmaniasis) — група паразитарних природно-вогнищевих, в основному трансмісивних зоонозів, поширених у тропічних і субтропічних країнах; спричиняються найпростішими роду Leishmania, які передаються людини через укуси москітів.

Передача інфекції[ред.ред. код]

Перенесення здійснюється через москітів (з родини метелекові). У 1950-х роках чисельність москітів (лат. Phlebotominae) значно зменшилась через використання інсектицидів (головним чином ДДТ) проти комарів Анофелес, переносників малярії. Сьогодні популяція відновила свою первісну кількість, внаслідок чого в Середземномор'ї знову почастішали випадки захворювання на лейшманіоз у людей і тварин.

Рівень захворюваності у людей і собак залежить від локальної популяції москітів, чисельності комах і притаманному їм ступеню кусючості.

Захворюваність лейшманіозом у собак місцями є дуже високою. Так в Андалузії інфіковано близько 42 % собак, на Сицилії біля 80 %.

Патогенез[ред.ред. код]

Для розвитку паразиту потрібно два хазяїни. Один із них кусаюча комаха, в крові якої розвиваються і розмножуються лейшманії в джгутиковій промастиготній формі (розмір 10-15мкм). Другим хазяїном є преставник хребетних, в тому числі і людина, в організмі якого збудник перебуває в амастиготній безджгутиковій формі (розміри суттєво менші від 2 до 5 мкм). Тут паразити знаходяться переважно в середині макрофагів (внутрішньоклітинно) — особливо в органах ретикуло-ендотеліальної системи.

Лейшманії можуть нейтралізовувати кислоту фагосом і захоплювати вільні радикали кисню в середині макрофагів. Тут також проходить їхнє розмноження шляхом поділу.

Після попадання інфікованої крові в кишечник москіта збудник розмножується ще у безджгутиковій формі. Пізніше вони трансформуються в велику джгутикову форму. За допомогою джгутиків лейшманії активно просуваються до хоботка комахи і при наступному укусі попадають на шкіру. Там вони поглинаються дендритними клітинами і макрофагами, і розмножуються всередині них. Після розмноження паразити руйнують клітинну мембрану таким чином попадають в організм, а звідти в нові клітини імунної системи, Цей процес проходить переважно в лімфатичних вузлах, кістковому мозку, селезінці, печінці. Інкубаційний період при цьому може сильно відрізнятися і становити від одного місяця до семи років.

Зазвичай на збудник в організмі тварини чи людини виділяються антитіла, та незважаючи на прикріплення антитіл збудник ще здатний інфікувати поглинається макрофагом і інфекція поширюється далі. Із збільшенням тривалості захворювання імунна відповідь стає все менш специфічною, що призводить до надлишку циркулюючих комплексів антиген-антитіло, що в свою чергу може призвести до виникнення вісцеральних форм лейшманії, ниркової недостатності і до смерті.

Форми людського лейшманіозу[ред.ред. код]

  • B.55. Лейшманіоз
    • B.55.0 Вісцеральний лейшманіоз
    • B.55.1 Лейшманіоз шкіри
    • B.55.2 Лейшманіоз шкіри та слизових оболонок
    • B.55.9 Лейшманіоз, неуточнений


Існує багато форм захворювання, які систематизують відповідно до географічного поширення лейшманій. Діапазон форм поширюється від спонтанно самовиліковуваних поодиноких виразок до летальних генералізованих форм захворювання. У світі розрізняють 3 основних форми лейшманіозів.

Вісцеральний лейшманіоз (лейшманіоз внутрішніх органів)[ред.ред. код]

При вісцеральному лейшманіозі (відомому ще як лихоманка Дум-Дум, чорна лихоманка або кала-азар) вражаються внутрішні органи. Збудники — L. Donovani, у Європі — L. Infantum. Ймовірно це захворювання поширилося з стародавньої східної Африки через Близький Схід до Індії.[1][2][3][4]

Нещодавно лікарям-палеонтологам під керівництвом Альберта Р. Цінка вдалося виділити мітохондріальне ДНК Leishmania donovani у староєгипетських мумій Середнього царства.[5]

В 1977 році спостерігалася велика епідемія лейшманіозу в Індії (північний Біхар). Тоді захворіло близько 70.000 осіб. Термін кала-азар походить з хінді і означає «чорна шкіра». Вісцеральний лейшманіоз діагностується не лише в Індії і Китаї. Він зустрічається і в Європі, (напр. область Середземномор'я, від Португалії до Туреччини, а також в Південній Америці, в першу чергу в Бразилії).

При гістологічному дослідженні можна розпізнати типові для цього захворювання човникоподібні лейшманії в макрофагах. Без лікування близько 3 % хворих помирають.

Лейшманіоз шкіри[ред.ред. код]

Щкірна форма лейшманіозу з локалізацією на кисті

Шкірний лейшманіоз (хвороба Боровського, багдадська виразка, каучукова виразка) вражає, на відміну від вісцерального лейшманіозу, виключно шкіру і не зачіпає внутрішні органи. Переносниками є москіти чи метелівкові. Комахи заражуються збудниками лейшманій під час смоктання крові; потім в травному каналі самок москітів збудники проходять цикл розвитку, звідки попадають в хоботок. При укусі інфікованим москітом відбувається подальша передача паразита. Збудниками цього виду лейшманії є L. tropica major, L. tropica minor, L. tropica infantum und L. aethiopica.

Москіти є поганими літунами. Вони шукають незахищене тіло. Місце укусу комара спочатку червоніє, виникає свербіж і утворюється вузлик, який трансформується в папулу, яка в свою чергу перетворюється в болючу гнійну виразку. Діаметр виразки може в межах від 1 до 10 см. Розмноження паразитів обмежується часто місцем укусу. Виразка часто зустрічається вона на обличчі. Клінічно розрізняють вологу (L. tropica major), суху (L. tropica minor) і дифузну (L. tropica infantum і L. tropica aethiopica) лейшманію. Від лікування при перших двох формах відмовляються, оскільки виразка на протязі від 6 місяців до одного року проходить самостійно. На жаль, часто рубці спотворюють обличчя. Дифузний лейшманіоз шкіри самостійно не виліковується.

У січні 2004 року в Німеччині для перорального лікування застосували препарат «Імпавідо»

Лікування кортизолвмісними мазями категорично протипоказане.

Лейшманіоз шкіри та слизових оболонок[ред.ред. код]

Лейшманіоз шкіри та слизових оболонок (відомий у південній Америці як ута і еспундія). При цьому вражається як шкіра, так і слизові оболонки. Збудник L. brasiliensis brasiliensis і переноситься метелівковими. Клінічно відрізняється важким тривалим деструктивним враженням шкіри, яке не проходить самостійно.

Ветеринарія[ред.ред. код]

Лейшманія може зустрічається в домашніх тварин, переважно в собак. Хоча описані захворювання котів, гризунів, великої рогатої худоби.

Собаки і гризуни найважливіші резервуари збудників. Люди швидше за все не були первинними хазяїнами лейшманій. Оскільки лейшманії можуть вражати майже всі системи органів, хвороба може мати дуже різноманітні прояви. У переважної більшості хворих тварин вражається тільки шкіра. За клінічною картиною можна визначити прогноз захворювання:

  • Симетрична втрата шерсті і утворення лупи: близько 60 % випадків; розвивається переважно у тварин з нормальною імунною системою; процес починається на голові і поширюється на інші частини тіла;
  • Шкірна виразка над кістковими виступами, на кінчику хвоста, на вухах і на межі шкіри і слизової оболонки: зустрічається у 20 % хворих тварин і вказує на ослаблену імунну систему. Симптоми виникають з однієї сторони і викликаються безпосередньо паразитами, хоча можуть також спричинятися через імонокомплекси, викликаючи васкуліт.
  • Утворення вузликів в шкірі: прибувші макрофаги приводять до утворення вузликів в товщі шкіри; далі імунні клітини поділяються тільки незначно. Цей варіант виникає приблизно у 12 % хворих тварин і вказує на недостатню імунну відповідь.
  • Генералізована дегенерація шкіри з утворенням пустул на тулубі: найрідша форма близько 4 %. Пустули наповнені негнійною рідиною і власними паразитами. Патогенез цієї форми є недостатньо вивчений і нема жодних вказівок на зв'язок з імунною системою хворих тварин.

Поряд з описаними порушеннями на шкірі можуть з'являтися й інші порушення, такі як гіперкератоз, параніхії, безпігментні плями на носі і пащі. Може вражатися слизова оболонка.

При хворобі шкіри часто можуть вражатися внутрішні органи (вісцеральний лейшманіоз). В залежності від вражених органів можливі наступні прояви захворювання: гепатит, гастроентерит, ниркову недостатність, васкуліт, остеомієліт, поліартрит, неврити і міозити.

Через вище згадане різноманіття клінічних картин діагностика може бути важкою. Тим більше, що для України хвороба не є ендемічною і не належить до звичних діагнозів.

Класифікація[ред.ред. код]

Шкірні лейшманіози[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. P. Desjeux: Leishmaniasis. Nature reviews. Microbiology, Sept. 2004, Nr. 2; S. 692, PMID 15378809
  2. S. M. Beverley: Protozomics: Trypanosomatid parasite genetics comes of age. Nature reviews. Genetics, Jan. 2003, Nr. 4, S. 11-9, PMID 12509749
  3. B. L. Herwaldt: Leishmaniasis. Lancet, Oct. 1999, Nr. 354, S. 1191-9, PMID 10513726
  4. F. Pratlong, J. Dereure et al.: Sudan: the possible original focus of visceral leishmaniasis. Parasitology, Juni 2001, Nr. 122, S. 599–605. PMID 11444612
  5. Albert R. Zink et al.: Letter: Leishmaniasis in Ancient Egypt and Upper Nubia. Emerging Infectious Diseases, Oct. 2006, Vol. 12, Nr. 10, vollständiger Text