Лемківщина

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ле́мківщина

Karta Lemkivshchiny.jpg

Карта Лемківщини

Lemkowie.jpg

Населення Карпат (польська частина)

Chyża (budynek).jpg

Лемківська хижа

Ле́мківщина, також Лемкови́на (лем. Лемковина, польсь. Łemkowszczyzna) — українська етнічна територія, на якій здавна проживала етнографічна група українців — лемки. Розташована в Карпатах (по обох схилах Бескидів) між річками Сяном і Попрадом (у межах сучасної Польщі) та на північний захід від річки УжЗакарпатті) до річки Попрад у Словаччині. Загальна площа бл. 3,500 км².

Історія[ред.ред. код]

Від давніх часів до 20-го століття[ред.ред. код]

На думку деяких дослідників, давніми предками лемків було слов'янське плем'я білі хорвати, що заселяло район Карпатських гір у 7—10 ст. У середньовічні часи територія Лемківщини входила до складу Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Згодом землі Південної Лемківщини були захоплені Угорщиною, а з 1340-х рр. уся Лемківщина була включена Казимиром III Великим до складу Польщі, де перебувала до 1772 р. Східна частина Лемківщини творила Сяніцьку землю у складі Руського воєводства, західна належала до Краківського воєводства.

У 14—16 ст. територія Лемківщини була в абсолютній більшості заселена українцями. До кінця 16 ст. сформувався сучасний лемківський говір (діалект української мови; див. також русинська мова) і закріпився в тих межах, які проіснували до 1946 р. У церковному відношенні Лемківщина належала до Перемиської єпархії, а більшість населення були греко-католиками. Віддалене розміщення краю, відсутність українських міст і національної інтелігенції зумовили слабкий національно-культурний зв'язок між Лемківщиною та іншими українськими етнічними землями (перш за все Галичиною та Наддніпрянською Україною), утруднювало поширення українських національно-політичних течій.

Лемківщина у 20-му столітті[ред.ред. код]

На поч. 20 ст. провідною течією у суспільно-політичному житті Лемківщині було москвофільство, ідеї якого поширювали переважно місцеві православні священики (Максим Сандович, Ігнатій Гудима, Яков Медвецький, Дімітрій Хиляк, Даміян Вендзілович та ін.). Український національний рух почав розвиватися з кінця 19 — поч. 20 ст. Основними його осередками стали міста Новий Сонч і Сянік.

Під час Першої Світової війни значна кількість корінного населення Лемківщини зазнала етноциду від австро-угорського уряду (див. Талергоф).

Пам'ятник депортованим лемкам у с. Переможному Луганської області

Серед провідних діячів українського національного руху на Лемківщині були В. Хиляк, П. Ліницький, В. Яворський, В. Кубійович, М. Дороцький, О. і В. Константиновичі, О. Гудзьо, В. Бучацький, Й. Лукасевич та ін.

Після розвалу Австро-Угорщини у східній частині Лемківщині було проголошено Східно-лемківську республіку, яка у 19181919 творила Сяніцький комісаріат Західно-Українськоі Народної Республіки з центром у с. Команчі (гол. П. Шпилька). У середині лютого 1919 р. вона була ліквідована польськими військами.

Одночасно у західній частині Лемківщини 5 грудня 1918 р. конгресом з 500 делегатів, що представляли 130 сіл регіону, було проголошено Лемковсько-Руську (чи Лемко-Русинську) Республику («столиця» — село Флорінка), яка мала виразно проросійську орієнтацію. Конгрес призначив Виконавчий комітет Лемківщини ("Начальный совЬтъ Лемковщини") під головуванням Михайла Юрчакевича. 20 березня 1920 р. у Флоринці було скликано "Верховну раду Лемківської Русі" ("Верховний совЬтъ Лемковской Руси") з 26 осіб та Виконавчий комітет (Исполнительный комитетъ) з п'яти осіб під керівництвом Ярослава Качмарчика, що став виконувати функції лемківського уряду. На початку 1921 р. керівники республіки Ярослав Качмарчик, Дімітрій Хиляк і Ніколай Громосяк були заарештовані та піддані судові за нібито "антипольску агітацію", проте їх пізніше було виправдано як таких, що виконували "волю народу".

Так само, як і Східно-Лемківська, Лемківсько-Руська республіка була анексована Польщею.

Після падіння ЗУНР варшавський уряд, намагаючись послабити розвиток національного руху, підтримував москвофільську течію і прагнув перетворити лемків у окрему регіональну групу з польською національною свідомістю. В той же час мав місце перехід значної частини лемків з унії до православ'я. З метою розколу українського руху на Лемківщині у 1934 р. край було відділено від Перемиської єпархії і створено окрему Лемківську Апостольську Адміністратуру з русофільською ієрархією.

У 1920—1930-х рр. польський уряд, проводячи на Лемківщині політику полонізації, намагався ліквідувати українське шкільництво, забороняв українські періодичні видання, закрив майже всі читальні «Просвіти», ув'язнював або виселяв національно свідомих українців. На противагу польській політиці в краю, у Львові була створена "лемківська комісія", яка займалася веденням культурно-освітньої роботи серед населення Лемківщини.

З 1934 і до 1939 р. національно свідому частину лемків польський уряд утримував у концентраційному таборі Береза-Картузька.

У 19341939 рр. у Львові видавалися газети «Наш Лемко» (ред. П. Смериканич, пізніше Ю. Тарнович) та «Бібліотека Лемківщини», що розповсюджувалися як у Галичині, так і на Лемківщині. З метою допомоги лемківсько-українському рухові у США 1936 р. була створена Організація Оборони Лемківщини (з 1958 видавала «Лемківські Вісті» та «Лемківські Календарі»).

Пам'ятна дошка

У роки Другої світової війни 1939—1945 рр. український культурно-освітній рух на Лемківщині набув деякого пожвавлення. Було засновано ряд українських середніх шкіл, учительська семінарія, Українське Освітнє Товариство тощо. Після зайняття Лемківщини радянськими військами в 1945 р. польські бойовики Армії Крайової вбили ряд лідерів українського національного руху, а у деяких районах знищили цілі села. Внаслідок укладення радянсько-польського договору 1945 та договору про польсько-радянський кордон (від 16.8.1945) територія північної Лемківщини була остаточно передана Польщі.

На підставі укладених договорів у 1945—1946 рр. відбувався взаємний обмін населення у прикордонних районах, у тому числі на Лемківщині. Переселення українців з їхніх етнічних земель, зокрема Лемківщини, мало за підписаними угодами проводитися на добровільних засадах, однак у більшості випадків воно відбувалось під адміністративним тиском органів влади примусово та із застосуванням сили, що незабаром набуло характеру етноциду. (Див. «Вісла» операція). Якщо у 1939 р. на території Лемківщини проживало 160 тис. українців, то внаслідок злочинних переселенських акцій 1946—1947 рр. Лемківщина залишилася без корінних жителів. Масовим депортаціям українського населення з Лемківщини протидіяла Українська Повстанська Армія, яка здійснювала активні бойові операції у цьому районі в 1944—1947 рр. Жителі Лемківщини були розселені по всій території Польщі, переважно у північних та західних районах держави. Намагаючись прискорити асиміляцію переселенців, органи влади, звичайно, допускали переїзд в одну місцевість не більше 3—4 українських сімей. Лише в кінці 1950-х років частині корінного населення Лемківщини було дозволено повернутися на Лемківщину. Поступово налагоджувалось і українське культурно-освітнє життя у краю. При Головному правлінні Українському Суспільно-Культурному Товаристві (створене 1956 р.) у Польщі діяла секція лемківської культури, з 1957 р. видавалося «Лемківське Слово» як додаток до тижневика «Наше Слово». З 1983 р. на Лемківщині проводиться фольклорно-етнографічний фестиваль «Лемківська Ватра». З 1990 р. у краї створено Об'єднання лемків, діє Лемківська секція при Об'єднанні українців Польщі.

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.