Леонтович Микола Дмитрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Леонтович Микола Дмитрович
Mykola Leontovych.jpg
Народився 1 (13) грудня 1877(1877-12-13)
с. Монастирок
Подільська губернія
Помер 23 січня 1921(1921-01-23) (43 роки)
с. Марківка, УСРР
Відомий композитор, хоровий диригент, громадський діяч, педагог

Леонто́вич Мико́ла Дми́трович (* 1 (13) грудня 1877(18771213), с. Монастирок, Немирівський район, Вінницька область — † 23 січня 1921, Марківка, Теплицький район, Вінницька область) — український композитор, хоровий диригент, громадський діяч, педагог. Автор широковідомих обробок українських народних пісень для хору «Щедрик», «Дударик», «Козака несуть».

Його обробка «Щедрика» відома у всьому світі як різдвяна колядка «Carol of the Bells».

Біографія[ред.ред. код]

Дитинство, навчання. Родина Леонтовичів[ред.ред. код]

Народився в селі Монастирок Брацлавського повіту Подільської губернії в сім'ї сільського священика.

Раннє дитинство минуло у селі Шершнях Тиврівської волості Вінницького повіту.

Початкову музичну освіту Леонтович здобув у батька, який грав на віолончелі, скрипці, гітарі та деякий час керував хором семінаристів. Мати навчила його народних пісень.

У 1887 році Леонтович вступив до Немирівської гімназії. У 1888 році, через брак коштів, батько переводить його до Шаргородського початкового духовного училища, де вихованці утримувалися на повному пансіоні. В училищі він опанував спів по нотах і міг вільно читати складні партії в церковних хорових творах.

1892 року Леонтович вступив до Подільської духовної семінарії в Кам'янці-Подільському, де вивчав теорію музики та хоровий спів, опанував скрипку, фортепіано, деякі духові інструменти, почав обробляти народні мелодії, беручи за взірець обробки М. Лисенка.

Перші творчі кроки[ред.ред. код]

У червні 1899 року Леонтович, провчившись два роки в шостому класі, закінчив духовну семінарію й вирішив працювати вчителем у сільських школах і водночас самотужки удосконалювати свою музичну освіту. У селі Чукові Брацлавського повіту Подільської губернії (нині Немирівського району Вінницької області) він організував самодіяльний симфонічний оркестр, який виконував українські мелодії та п'єси російських та українських композиторів. 1901 року він видав перший збірник пісень з Поділля. 1903 року вийшов другий збірник подільських пісень з посвятою Миколі Лисенкові.

Mykola leontovych.jpg

Восени 1904 року залишив Поділля і переїхав на Донбас, де влаштувався викладачем співу та музики у місцевій залізничній школі. Під час революції 1905 року Леонтович організував хор робітників, який виступав на мітингах. Діяльність Леонтовича привернула увагу поліції, й він змушений був повернутися на Поділля, у місто Тульчин, де викладав музику і спів у Тульчинському єпархіальному жіночому училищі для дочок сільських священиків. З 1909 року Леонтович навчається під керівництвом відомого теоретика музики Болеслава Яворського, якого він періодично відвідує у Москві та Києві.

У той час створив багато хорових обробок, зокрема славнозвісний «Щедрик», а також «Піють півні», «Мала мати одну дочку», «Дударик», «Ой зійшла зоря» та ін. У Тульчині знайомиться з композитором Кирилом Стеценком. 1916 року разом із хором Київського університету виконує свою обробку «Щедрика», яка принесла йому великий успіх у київської публіки.

Київський період[ред.ред. код]

Із встановленням Української Народної Республіки Леонтович переїздить з Тульчина до Києва, де починає активну діяльність як диригент і композитор. Ряд його творів включили до свого репертуару професійні та самодіяльні колективи України. На одному з концертів великий успіх мала «Легенда» Миколи Вороного (оригінальний твір Леонтовича). Після приходу більшовиків Леонтович працює деякий час у музичному комітеті при Народному комісаріаті освіти, викладає у Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, разом з композитором і диригентом Г. Верьовкою працює у Народній консерваторії, на курсах дошкільного виховання, організовує кілька хорових гуртків.

Повернення на Вінничину[ред.ред. код]

Під час захоплення Києва 31 серпня 1919 року денікінцями, які переслідували українську інтелігенцію, змушений утікати до Тульчина. Засновує першу в Тульчині музичну школу. 19191920 року працює над першим великим симфонічним твором — народно-фантастичною оперою «На русалчин великдень» за однойменною казкою Б. Грінченка.

Восени 1920 р. у Тульчині відбулися гастролі хорової капели під керівництвом К. Стеценка та Павла Тичини як другого диригента. Під час концертів капели виконувалися твори Леонтовича.

В останні місяці життя Леонтович закінчував оперу «На русалчин великдень».

«Загадка» смерті Леонтовича[ред.ред. код]

Загибелі Миколи Леонтовича упродовж 80-и років було присвячено найбільше публікацій. У своїх деталях усі ці розповіді часто грунтуються на оповідях свідків-родичів і різко контрастують та суперечать між собою. Це чітко виявилося уже з поваленням радянсько-комуністичної влади в часи незалежності України - коли стали доступні засекречені матеріали тих часів, які показали спотвореність та заангажованість публікацій у радянські часи, якими приховували знищення талановитого українського композитора тодішніми владними структурами - так званим ВЧК. Єдине, що так і не стало зрозумілим, - через що чекісти вдалися до такого жорстокого акту, яка була причина вбивства композитора? Лише наприкінці 20-го століття вдалося частково відкрити завісу пропагандистської машини радянських каральних структур.

Пам'ятник Миколі Леонтовичу у Тульчині

Саме в ніч з 22 на 23 січня 1921 р. композитор перебував у свого батька у селі Марківка Гайсинського повіту, де був убитий агентом ВЧК Грищенком, який напросився в хату переночувати, назвавшись чекістом, що проводить боротьбу з бандитизмом. Вранці невідомий пограбував будинок, застреливши Миколу Леонтовича. Текст рапорту, що розкриває ім'я вбивці композитора, було оприлюднено лише у 1990-х роках. [1]

« «Рапорт

В ночь на 23-е января агент уездчека Грищенко выстрелом из винтовки убил сына священника с.Марковки, Кубличской волости Николая Леонтовича 43-х лет, у которого Грищенко ночевал, и 26-го января Грищенко, скрывавшийся в м.Теплике, при преследовании его чинами милиции, выстрелом из винтовки в живот милиционера Твердохлеба.

Начальник Уездной Советской Милиции....»

 »

Найдетальніші відомості про ту трагедію стали відомі завдяки двом рідкісним документам, які віднайшла завідувачка відділу обласного краєзнавчого музею Лариса Семенко. Після багатьох років збирання матеріалів до музею та поповнювання його фондів туди потрапив товстий щоденник відомого українського письменника Степана Васильченка. Там згадувалося про одного з найближчих друзів Леонтовича, Гната Яструбецького, оскільки він записав детальну розповідь батька Леонтовича про вбивство композитора. Саме Гнат Васильович зібрав найбільше матеріалів про життя і творчість Леонтовича, написавши його біографію, а в своєму щоденнику повідав про ту жахливу ніч у Марківці[2]:

« «Це була вельми важка і небезпечна подорож," - написав він у своєму щоденнику. Найперше дослідник поїхав у село Марківку, нині Теплицького району, до батька композитора. Хотів з перших уст довідатися, що ж трапилося у той січневий день з його сином. Ось як описує про це дослідник. У суботу 9 січня 1921 року Микола Леонтович був у Тульчині. На прохання сестри Вікторії він поклав на ноти "Заповіт" Шевченка. Під вечір, у той же день, він приїхав кіньми у Марківку до батька. Ще не встигли обмінятися новинами, як на подвір'я в'їхала підвода. "Була шоста година вечора по сонцю... До хати зайшов молодий, 22-23-х років, середнього зросту чоловік. Темний блондин, без вусів і бороди. Руки мав холені, з довгими пальцями. Гарно вбраний. Пальто з овечим коміром. На голові кепка. Розмова російська, солдатська. Попросився переночувати." Якби ж Леонтовичі знали, що дають нічліг вбивці... Прибулий казав, що в Марківці має багато діла. Що він чекіст (інформатор). Проводить боротьбу з місцевим бандитизмом. Пропонував роздивитися документи з печатками Гайсинської ЧК. Особливо пропонував це зробити Миколі Дмитровичу. А документів була "гора". Леонтович роздивився їх і, повертаючи власникові, сказав: "З такими документами небезпечно будь-де ночувати." Непроханий гість називав себе на прізвище Гріщенко. Як був зазначений він у документах, ніхто не відає, бо Микола Дмитрович єдиний, хто роздивлявся документи, нікому нічого не говорив з цього приводу... Звук пострілу розбудив отця. Була 7.30 ранку. На ліжку під вікном сидів напівзігнутим Леонтович і зляканим голосом допитувався: "Що це, вибух?" Промовивши ці слова, впав на подушку. Над його ліжком стояв Гріщенко. Він був босий, в одній білизні. В руках тримав зброю, викидаючи стріляну гільзу. Дома ще були сестра композитора Вікторія і донька Галина. Їм, як і батькові композитора, незваний гість позв'язував руки. Він одягнув на себе напівкожушок, який носив батько Леонтовича. Лаявся брудними словами. Вимагав грошей. На очах у всіх витрушував все з гаманця Миколи Дмитровича. Забрав 5000 карбованців різною валютою. Все поперекидав у будинку. Шукав речі. І з речами вийшов. У цей час Леонтович лежав нерухомо з розплющеними очима. На ліжку й на підлозі була калюжа крові. На крик пана-отця прибіг учитель, інші люди. Вони розв'язали руки Леонтовичам, наклали пов'язку на рану потерпілого. Рана була з правого боку. Рвана рана. Леонтович ще встиг сказати: "Тату, я помираю". Була восьма година ранку, неділя 10 січня 1921 року. Коли приїхав лікар, Леонтович був уже мертвий. 12 січня, коли ховали композитора, у Марківці мела дуже сильна завірюха.»  »

Хронологія технологій спотворення-викривлення фактів комуністичним режимом щодо смерті Миколи Леонтовича:

  • Як тільки округа Теплика провідала про загибель, від рук чекіста, їх земляка - відомого композитора Миколи Леонтовича (сина місцевого священника) - місцевим органам довелося, аби стримати хвилю гніву, видумати версію вбивства на побутовому грунті з заїзджим білогвардійцем (а пізніше - петлюрівцем). Та це не стало панацеєю, інформація про ганебний злочин докотилася до Києва - де Леонтович мав багато друзів та прихильників, особливо в колі інтелігенції.
  • Тому нагально було відкомандировано з Києва до Марківки одного з товаришів Миколи - Гната Яструбецького, який, на той час, працював заступником завідуючого політвідділом одного з київських видавництв[3]. Поїхавши на місце трагедії з мандатами київської ЧК і губревкомітету, він провів там 4 місяці (з лютого по травень), а по приїзду зробив доповідь «Товариству вшанування пам’яті М.Леонтовича». Яструбецький наводить прізвища свідків, розповіді композиторових сестри Вікторії та дочки Галини, той виклад був зроблений по свіжих слідах, надзвичайно докладний, але частину фактів було упущено, завдяки чому в офіційних колах поширили інформацію про вбивство Леонтовича переодягненим «петлюрівцем».
  • Опісля першої хвилі фальсифікації в Україні почалися часи розкуркулення, Голодомору та Великого терору - все це мало би стерти з пам'яті селян той ганебний випадок, та суспільна память не далася так просто - у воєнні часи частина матеріалів та спогадів свідків таки потрапили за кордони СРСР, а надзвичайна популярність пісні «Щедрик-ведрик» призвела до грунтовних досліджень творчості й життя її автора. Багато науковців-діаспорян та навіть американських дослідників й журналістів перейнялися долею цього талановитого композитора. Й знову «виплили на світ божий» факти та спомини щодо знищення Леонтовича чекістськими структурами. Тому радянській владі довелося вдаватися до різних методів, аби "віднайти" хоча би вже більш нейтральні факти.
  • Чергова хвиля спотворень виплеснулася після публікації в діаспорних колах спогадів композитора, хорового диригента, публіциста, духовного діяча Тележинського Михайла Теодоровича, в яких напряму йшло звинувачення тодішньої влади в утисках талановитого композитора з наступним його вбивством. Оскільки розголосу не вдалося уникнути, в українській владній машині було доручено вибудувати систему спростувань. Нею зайнявся відповідальний секретар міністерства внутрішніх справ УРСР Головченко Іван Харитонович, який з 1962 р. став Міністром внутрішніх справ УРСР (аж до 1982 року). Саме з-під пера цього «письменника»-міністра почали виходити спогади родичів Леонтовича (сестри чи дочок), в яких поміж куцих даних убивства поширювалася розлога "інформація" щодо «петлюрівсько-розбійницького» сліду в справі Леонтовича.
  • Будучи на найвищих щаблях репресивно-каральної машини, «письменнику» Головченку, як куратору справи «Композитора Леонтовича», вдалося приховати багато фактів й затвердити офіційною версією вбивства - петлюрівсько-розбійний напад.
  • Але, з припиненням існування СРСР, громадськості відкрилося чимало прихованих сторінок історії і, як наслідок, вдалося віднайти й оприлюднити факти зумисного вбивства органами ВЧК талановитого українського композитора - Миколи Леонтовича.

Творчі здобутки[ред.ред. код]

Композитор Леонтович[ред.ред. код]

Микола Леонтович на марці України

Основу музичної спадщини Леонтовича складають хорові мініатюри — обробки українських народних пісень, які й донині є неперевершеними й виконуються всіма українськими хорами в Україні і діаспорі. Це позначені великим талантом композитора перлини народного мелосу «Щедрик», «Козака несуть», «Дударик», «Із-за гори сніжок летить», «Женчичок-бренчичок», «Гаю, гаю, зелен розмаю» та багато інших. На основі українських народних мелодій Леонтович створював цілком оригінальні самобутні хорові композиції, всебічно художньо переосмисливши їх, надавши їм неповторного звучання. Леонтович був одним з перших серед майстрів української музики, які по-новому інтерпретували фольклор, використовуючи музичні надбання європейської музично-хорової культури. Водночас почерк Леонтовича вирізняється з-поміж інших граничною гнучкістю і природністю руху голосів, ювелірною шліфовкою деталей. Леонтович вдало використав традиції імпровізаційності в творчості українських кобзарів, які кожну нову строфу тексту пісні інтерпретували по-новому. Леонтович застосовував темброву варіантність виконання народних рапсодів у своїх обробках, надаючи хору можливість розкрити велике розмаїття гармонії, контрапункту. Послідовно втілюючи в своїх обробках ідею гармонізації й поліфонічності, Леонтович, маючи глибоку й різнобічну музичну освіту, широко використовував найкращі досягнення світової хорової техніки.

Тематика хорових мініатюр композитора надзвичайно різноманітна. Це обрядові, церковні, історичні, чумацькі, жартівливі, танцювальні, ігрові пісні. Одне з центральних місць у творчості Леонтовича посідають хори на побутові теми. Це, зокрема, «Ой у лісі при дорозі», «Ой темная та невидная ніченька», «Мала мати одну дочку», «Ой з-за гори кам'яної». Вони характерні динамічним розгортанням сюжету, активною драматизацією подій та образів. Взірцем такого високого драматичного піднесення може служити народна пісня «Пряля», в якій Леонтович досяг рівня трагічної балади.

В піснях-реквіємах «Козака несуть», «Із-за гори сніжок летить», «Смерть» Леонтович талановито переосмислив мелодику народного плачу, використовуючи специфічне звучання окремих голосів та цілих хорових груп, застосовуючи різні хорові звукові ефекти, наприклад, спів із закритим ротом.

Найвищим досягненням композитора вважаються пісні «Щедрик» та «Дударик», в яких Леонтович досягнув максимальної ритмічної організації. Особливо популярним був і залишається «Щедрик», в якій органічно поєднані прийоми народного багатоголосся з досягненнями класичної поліфонії, і кожен голос відіграє цілком самостійну виражальну роль, відтворюючи найтонші зміни настрою в пісні, подаючи кожен художній образ у граничному завершенні.

Леонтович Диригент-хормейстер[ред.ред. код]

Леонтович - Учитель[ред.ред. код]

Початок 20-го століття ознаменував нові шляхи в українському вчителюванні, яке перейшло від бурсацько-релігійного до народницько-українського спрямування. А Миколі Леонтовичу вдалося й на цій, педагогічній ниві, проявити свій талант.

Леонтовичу, як і багатьом тогочасним українським композиторам – Миколі Лисенку, Кирилу Стеценку, Якову Степовому, – притаманне було поєднання творчої, педагогічної і виконавської (диригентсько-хорової) діяльності. Понад двадцять років Микола Леонтович віддав роботі вчителя співів у школах різних міст: Тиврова, Вінниці, Гришиного (нині Красноармійська), Тульчина та Києва. Як, композитор він був ще й добре обізнаний зі станом викладання співів у школах, з художнім рівнем учнівських хорів. Чимало своїх сил він віддавав педагогічній праці в учительській семінарії, Музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка, та на диригентських і театральних курсах, а ще на курсах працівників дошкільного виховання чи навіть робітничих гуртках і школах.

Саме, в Музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка і на диригентських курсах Леонтович викладав хоровий спів, основи техніки диригування, теорію музики і контрапункт. Проводячи свої заняття він часто знайомив хористів з своїми піснями («Дозволь мені, мати», «Ой там, за горою», «Дударик»), виявляючи у них чудове уміння, за доволі короткий час, охопити хоровий твір у цілому і створити повноцінне враження про цю композицію. Як викладач музично-теоретичних предметів, зокрема контрапункту, композитор був послідовником методологічних принципів свого вчителя Болеслава Яворського – автора теорії ладового ритму, яка була в ті часи досить поширеною. А на курсах дошкільного виховання він проявив себе як досвідченим практик-методист. Притримуючись стрункої послідовності, він застосовував свої методи вивчення пісень дітьми, пропонуючи їм спочатку прості, а подалі - складніші пісенні зразки. І, особливо, звертав увагу на складові частини самої пісні – мотив, фразу, речення, період (куплет). У процесі співу дитини він враховував та розвивав почуття ритму у неї, використовуючи при цьому відбивання ритмічного пульсу руками, ногою, пальцями, Леонтович комбінував різні позиції співу - пропонуючи спів сидячи і стоячи, спів окремими групами, а потім усіх разом, і що найголовніше, завше вважав за необхідне вдаватися до музично-слухової наочності, зокрема співу самого вчителя. Великого значення Микола Леонтович надавав дикції виконавця, співацькому диханню, застерігаючи від надто сильного, форсованого звуку, обстоюючи тихий або голосний спів і відповідне його застосування при виконанні пісень. А щодо добору/вибору пісень, Леонтович орієнтує вчителів співів на пісні канонічного складу, вважаючи, що їх засвоєння створює ґрунт для двоголосного співу.

Вшанування Миколи Леонтовича[ред.ред. код]

Бюст Миколи Леонтовича на алеї видатних земляків у Вінниці

1 лютого 1921 року значна група діячів культури, професори й студентство зібралися в Київському музично-драматичному інституті імені Микола Лисенка, щоб за християнським звичаєм відзначити 9 днів по смерті Миколи Леонтовича. Нашвидко, але з великою відповідальністю спорядили концерт з творів Леонтовича, виступили зі словами жалю й скорботи. На цій зустрічі було створено Комітет пам'яті Миколи Леонтовича, який пізніше оформився як Музичне товариство імені Миколи Леонтовича. До цього товариства входили такі відомі українські митці, як Борис Лятошинський та Павло Тичина, багато з членів товариства, як наприклад Лесь Курбас та Гнат Хоткевич, пізніше розділили трагічну долю Леонтовича, загинувши від рук представників московських спецслужб. Саме ж ім'я Леонтовича було «визнане неактуальним для радянської доби», і фактично лишалось таким до середини 1950-х.

Сьогодні ім'я Леонтовича носять вітчизняні музичні колективи, зокрема Капела бандуристів та навчальні заклади (зокрема Вінницьке училище мистецтв і культури). Іменем Леонтовича названі вулиці у Києві та інших українських містах. Меморіальний музей Леонтовича працює у місті Тульчин Вінницької області, 1977 року було відкрито також музей Леонтовича у с. Марківка неподалік місця його поховання [4].

1977 року 37 хорових творів Леонтовича були записані хором студентів Київської консерваторії під орудою П.Муравського. 2005 року диск із 32 духовними творами Леонтовича випустив камерний хор «Київ» під орудою М.Гобдича

Список творів[ред.ред. код]

Диск камерного хору Київ із духовними творами М.Леонтовича

опера

  • «На Русалчин Великдень» (за казкою Б.Грінченка, 1919, незакінчена; 1975 М.Скорик завершив, відредагував та інструментував для сучасного складу симфонічного оркестру);
фрагменти композицій
М.Леонтовича

хори на слова українських поетів:

композиції на літургійні тексти

  • Літургія св. Івана Златоустого,
  • Молебень,
  • частини Всенощної;

хорові обробки українських народних пісень (понад 150)
зокрема:

  • «Щедрик»,
  • «Дударик»,
  • «Пряля»,
  • «Козака несуть»,
  • «Мала мати одну дочку»,
  • «Зашуміла ліщинонька»,
  • «Ой з-за гори кам'яної»,
  • «Із-за гори сніжок летить»,
  • «За городом качки плинуть»,
  • «Піють півні»,
  • «Коза»,
  • «Гра в зайчика»



Література[ред.ред. код]

  • Жадько В. О. Микола Аркас. Твори у 2-х томах. — Т.1. — К.,2008. — С.207-478.
  • Дяченко В. М. Д. Леонтович. Малюнки з життя, К., 1941, 1950, 1963, 1969, 1985;
  • Леонтович М. Д. Зб. статей і матеріалів, упор. В.Довженко, К., 1947;
  • Гордійчук М. М. Д. Леонтович. Нарис про життя і творчість, К., 1956;
  • він же. М.Леонтович, К. 1960, 1972,1974, 1977;
  • Творчість М. Д. Леонтовича. Зб. статей, упор. В.Золочевський, К., 1977;
  • Завальнюк А. М. Д. Леонтович. Невідомі сторінки творчості, Вінниця, 1996;
  • він же. Деякі питання стилю творчості М. Д. Леонтовича, Вінниця, 1996;
  • він же. М. Д. Леонтович, Вінниця, 1997;
  • він же. Микола Леонтович: дослідження, документи, листи, Вінниця, 2002.
  • Іванов В. Відвертість митця: До 120-річчя від дня народження М. Леонтовича / Володимир Іванов // Українська культура. — 1997. — № 10. — С. 28—30.

Нотні видання творів Леонтовича[ред.ред. код]

  • Леонтович М. Народі пісні. — К. — Вид-во Дніпросоюзу. — 1921 (5 десятків, редактор П. Козицький).
  • Леонтович М. Музичні твори. — К.-Х. — Книгоспілка. — 1930-31 (8 збірників, перевірив і примітки подав Я. Юрмас).
  • Леонтович М. Українські народні пісні для хору. — К. — Мистецтво. — 1952 (Упорядкував М. Вериківський; 2 вид. — 1961).
  • М.Леонтович. Хорові твори. — К. — Музична Україна. — 1970 (Загальна редакція М. Гордійчука, упорядкування та примітки В. Брусса).
  • Леонтович М. Вибрані хорові твори. — К. — Музична Україна. — 1977 (Спец.-редакція І.Мартона).
  • Леонтович М. Хорові твори на народнопісенні теми. З неопублікованого. — К. — Музична Україна. — 1987 (Упорядкування і редакція Б. Луканюка).
  • Леонтович М. На русалчин Великдень. Опера на 1 дію. Лібрето М. Леонтовича за казкою Б.Грінченка. — К. — Музична Україна. — 1980 (Літ. редакція А.Бобиря. Муз. редакція для солістів, хору та симфонічного оркестру М. Скорика).
  • Леонтович М. Духовні хорові твори. — К. — Музична Україна. — 1993 (Упорядкування В.Іванова).
  • Духовно-музичні твори українських композиторів ХХ ст. — К. — 2004 (Упорядкування і редакція М. Юрченка).
  • Духовні твори М. Леонтовича. — К. — 2005 (Упорядник М. Гобдич).
  • М. Леонтович. Хорові твори. — К. — Музична Україна. — 2005 (Редактор-упорядник В. Кузик).

Посилання[ред.ред. код]

  1. http://memorial.org.ua/education/music/leontovuch/2.htm Кузик В. Як загинув Микола Леонтович.
  2. http://vn.20minut.ua/news/65310 "Вбивця стріляв у сплячого композитора" Газета «20 хвилин»
  3. http://www.s-bilokin.name/Terror/Individual.html
  4. http://t-komp.narod.ru/page1-2.html Музей Леонтовича