Лимонов Едуард Веніамінович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Едуард Веніамінович Лимонов
Эдуард Вениаминович Лимонов
Ім'я при народженні Едуард Веніамінович Савенко
Псевдонім Лимонов і Дед Лимон
Народився 22 лютого 1943(1943-02-22)
Дзержинськ, Горьківська область, РРФСР, СРСР
Помер 17 березня 2020(2020-03-17) (77 років)
Москва, Росія
·ускладнення при хірургічному втручанніd
Поховання Троєкуровське кладовище
Громадянство СРСР СРСР, Франція Франція, Росія Росія
Діяльність політик, публіцист
Сфера роботи белетристика[1], поезія[1], публіцистика[1] і політика[1]
Alma mater Харківський національний педагогічний університет імені Григорія Сковороди
Заклад Юманіте
Мова творів російська[1][2], французька і англійська
Роки активності з 1958
Жанр поезія, роман, публіцистика, оповідання, есей і некролог
Magnum opus Це я — Едичкаd
Партія Партія «Інша Росія», Соціалістична робітнича партія і Націонал-більшовицька партія
Нагороди
Сайт: limonov2012.ru

CMNS: Лимонов Едуард Веніамінович у Вікісховищі
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

Едуа́рд Веніамі́нович Лимо́нов (справжнє прізвище — Савенко, рос. Эдуард Вениаминович Лимонов, фр. Édouard Limonov; 22 лютого 1943, м. Дзержинськ, Горьківська область, РРФСР — 17 березня 2020, м. Москва) — російський політичний діяч, письменник, публіцист, голова Націонал-Більшовицької Партії (НБП). 2002 року був засуджений до 4 років ув'язнення за екстремістську діяльність, звільнений за два роки за добру поведінку. Член опозиційного руху Інша Росія. Відомий своїми українофобними[3], шовіністичними та ксенофобними висловлюваннями. Українець за походженням[4]. Визнавався персоною нон грата в Україні.

Біографія[ред. | ред. код]

Народився в м. Дзержинськ Горьківської області, РРФСР, в сім'ї працівника МВС Веніаміна Івановича Савенка (20.03.1918 — 25.03.2004) і домогосподарки Раїси Федорівни Савенко (Зибіної, 16.09.1921 — 13.03.2008). У дитинстві переїхав із сім'єю до Харкова, де жив з 1946 по 1967 роки[3][5]. Закінчив 8 класів школи. Деякі джерела вказують на його кримінальну діяльність у Харкові, пограбування квартир і магазинів — стояв на обліку в міліції, однак до відповідальності не притягувався. 1958 року у віці 15 років почав писати вірші, пізніше почав займатися поезією професійно.

30 вересня 1967 року переїхав до Москви[4], де спочатку заробляв шиттям штанів, а пізніше 1968 року почав писати невеликі авангардистські оповідання. Поступово став членом літературного андерграунду Москви, друкував вірші у СРСР і за кордоном, у 1968—1969 рр. випустив 5 збірок своїх віршів. 1972 року був викликаний у КДБ, де від нього вимагали співпрацювати з ними. Після відмови вимагали або повернутися до Харкова, або емігрувати. 1973 року одружився з Оленою Щаповою і за рік виїхав до США. Пізніше був позбавлений радянського громадянства.

У Нью-Йорку працював коректором у газеті «Новое русское слово». Коли його покинула жінка, розчарувався в цінностях західної демократії, почав писати критичні статті проти капіталізму. Нові оповідання Лимонова відмовлялися друкувати, 1974 року у СРСР передрукували його оповідання про розчарування від життя в Америці. За це був звільнений з емігрантських видань і мусив займатися різними роботами. За декілька років у США змінив 13 різних фахів і місць праці.

1976 року написав роман «Це я — Едічка», який відмовлялися друкувати в США з огляду на графічний опис гомосексуальних сцен та критику США. Російський варіант книжки не мав великої популярності,[джерело?] лише видання книжки французькою мовою здобуло йому славу — книжку було перекладено на 15 мов. Продовжив друкуватися переважно в Європі, у Франції, де вийшли збірки його оповідань та віршів. 1980 року переїхав на проживання до Франції, 1987 року отримав французьке громадянство.[джерело?] Продовжив друкуватися в емігрантських і французьких виданнях.

У зв'язку з відносною відомістю на Заході в часи Перебудови став відомим також і в СРСР, друкувався в центральних газетах («Новий Погляд»[6]), журналах. Із початком війни в Югославії став на бік сербів і брав участь у військових діях у 1991—1993 рр. З 1990 р. бере участь у політичному житті Росії.

Помер 17 березня 2020 в Москві.[7]

Політична діяльність[ред. | ред. код]

Початок політичної діяльності[ред. | ред. код]

У 1991 р. повернувся до Москви і подав документи на повернення громадянства. Після повернення громадянства з 1992 р. постійно живе в Москві. Брав участь в діяльності праворадикальних партій та об'єднань Росії, друкувався в газеті «День». 18 лютого 1992 р. познайомився з Володимиром Жириновським і вступив в ЛДПР. У тому ж році став міністром безпеки у тіньовому кабінеті ЛДПР. Організовував поїздки Жириновського до Франції і його знайомство з французьким праворадикальним політиком Ле Пеном. В листопаді 1992 р. через авторитарний стиль керівництва партією та, на його думку, надмірну поміркованість залишив ЛДПР і заснував з С. Жариковим та А. Архиповим Національно-радикальну партію.

Залишався на чолі партії до 1993 р., коли познайомився з правим політиком Олександром Дугіним і був проголошений лідером Національно-більшовицького фронту. У 1993—1994 рр. партія почала називатися Націонал-більшовицькою (НБП). Вже восени, в листопаді 1994 р. вийшов друкований орган — газета «Лимонка» під редакцією Лимонова. День виходу першого номера, 28 листопада 1994 р. вважалося офіційною датою заснування НБП. Неодноразово виступав за союз націоналістів і комуністів, але великої підтримки не знайшов.

Кримінальні справи та засудження[ред. | ред. код]

У 1995 р. була порушена перша кримінальна справа — у відповідь на публікацію в «Лімонці» i «Новий Погляд»[8] антихорватської статті «Лимонка в хорватів» і «Чорного списку народів». В останньому перераховував погані народи: чеченці, хорвати, латиші, чехи, інгуші та словаки. Також висловлював жаль, що Сталін не докінця депортував народи Кавказу і закликав до вбивства «поганих народів». У липні 1996 р. за рекомендацією Судової палати при президенті Росії була порушена кримінальна справа за статею 74 КК РФ (розпалювання міжнаціональної ворожнечі). У 1993—1997 рр. брав участь у виборах, але жодного разу не отримав достатньої кількості голосів і використовував висунення, як самопіар. Перший розкол в НБП трапився під час президентської кампанії Бориса Єльцина. Лимонов підтримав Єльцина, що призвело до відходу інших членів партії, що підтримували комуністів та Генадія Зюганова. Пізніше через розбіжності у поглядах з партії пішов і Дугін.

Найбільшим скандалом у політичній діяльності Лимонова була друга кримінальна справа і звинувачення в терористичній діяльності і спробі силового захоплення влади в північному Казахстані. В квітні 1997 р. під час налагодження співпраці з російськими сепаратистами в країні був затриманий в Казахстані, але пізніше відпущений під розписку. Але в тому ж місяці члени НБП були затримані в спробі купити вогнепальну зброю. Також в Алтаї був арештований і Лимонов разом з іншими членами партії і були звинувачені ФСБ у спробі силового захоплення влади в Казахстані, а також у порушенні низки російських законів стосовно незаконного володіння і придбання вогнепальної зброї. Доказами протиправної діяльності слугували також статті з «Лимонки», де робилися заклики до партизанської боротьби в північному Казахстані.

Лимонов спочатку утримувався на місці арешту — в Алтаї, але пізніше його перевели до Москви, а потім до Саратова, де 8 липня 2002 р. почався й суд. За рішенням суду звинувачення в підготовці до силового захоплення влади в Казахстані були зняті, але Лимонов і деякі однопартійці були визнані винними в незаконному володінні вогнепальною зброєю. За вироком суду він отримав 4 роки ув'язнення в колонії загального режиму. Клопотання про його дострокове звільнення підписали Жириновський, Алксніс[джерело?], Мітрофанов[ru] та деякі інші.[9] За добру поведінку був достроково звільнений 18 червня 2003 р.[10]

Позбавлення легального статусу[ред. | ред. код]

Навіть за відсутності Лимонова НБП продовжувала діяти і відмітилася декількома акціями протесту і зривом пресконференцій та зустрічей її опонентів. Зокрема Лимонов та партія з самого початку опинилися в опозиції до президента Путіна, якого розглядали як продовжувача політики Єльцина і критикували його за відмову допомагати «співвітчизникам» за кордонами Росії. 29 серпня 2003 р. після звільнення Лимонова Міністерство юстиції РФ відмовило в реєстрації НБП як загальнонаціональної партії, а з початку 2004 р. прокуратура Москви вимагала позбавлення й легального статусу зовсім. Зокрема оскаржувалося використання назви як партії, хоча реєстрація вказувала на громадське об'єднання. 27 травня 2004 р. Міністерство юстиції відмовило НБП в перереєстрації, навіть під іншою назвою.

Тим часом НБП очолила протести населення Росії у зв'язку з монетизацією пільг і однією з найгучніших акцій протесту стало захоплення кабінету міністра уряду Путіна, під час якого трапилися зутички з працівниками міліції. Учасники акції, серед яких не було Лимонова, були засуджені до різних строків ув'язнення. 29 червня 2005 р. Московський обласний суд постановив ліквідувати реєстрацію НБП з огляду на її екстремістську діяльність. Це рішення було підтримане і Верховним Судом країни. Навіть в середині партії трапився розкол, коли певна частина членів партії була незадоволена керівництвом Лимонова.

Незважаючи на нелегальний статус, Лимонов і партія продовжили політичну діяльність. В липні 2006 р. Лимонов брав участь у конференції «Інша Росія», де увійшов у союз з Гарі Каспаровим спрямованому проти президента Путіна. Брав участь у «Марші незгідних» у Санкт-Петербурзі і заходах «Іншої Росії».

Лимонов й Україна[ред. | ред. код]

Попри те, що деяку частину свого життя він провів в Україні, зокрема в Харкові, Лимонов поставився до незалежності України вкрай негативно. Виходячи з російських імперських позицій, які підтримувала певна частина російських політиків, Лимонов уважав українську державність «неприродною».

У 1999 році згідно з постановою СБУ його було проголошено персоною нон-ґрата у зв'язку з закликами до порушення територіальної цілісності України. 24 серпня 1999 року Лимонов разом із п'ятнадцятьма членами партії ввірвався до матроського клубу Чорноморського флоту РФ у Севастополі. Там вони закликали до перегляду статусу цього міста та передачі його Росії, відмови від ратифікації Держдумою Росії договору про дружбу та співпрацю між Росією та Україною. У результаті за допомоги міліції блокаду клубу було знято, члени партії отримали по 15 діб адміністративного арешту. Це спричинило депортацію Лимонова та проголошення його персоною нон-ґрата.[11]

У червні 2003 р. Лимонова було депортовано вдруге під час спроби в'їхати в Україну відвідати хворого батька й заборонено приїздити аж до 2008 року. Однак, 2007 року Україна й Росія скасували списки персон нон-ґрата та 16 вересня 2007 року Лимонов знову приїхав до Харкова. Хоча його спочатку й зупинили, після перевірки документів все ж таки дозволили відвідати Україну.

Бібліографія[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д Czech National Authority Database
  2. CONOR.Sl
  3. а б я жил в Харькове с 1946 по 1967 годы: Не надо дружить. «Украина» нужна чтобы её разделить. Эдуард Лимонов [Архівовано 2023-02-14 у Wayback Machine.] // news-front.info, 08.01.2016 21:00
  4. а б Москва. Запад. Неофициальное искусство. «Мы — национальный герой». 30.09.1967–30.09.1974 / Михаил Загребельный. Эдуард Лимонов [Архівовано 2023-02-14 у Wayback Machine.]. Серия: «Знаменитые украинцы». — Фоліо, 2010. — 160 с. — ISBN 978-966-03-3402-1
  5. Эдуард Лимонов. "В гостях у Дмитрия Гордона". 1/2 (2007) (uk-UA). Процитовано 13 лютого 2023. 
  6. Архівована копія. Архів оригіналу за 21 листопада 2010. Процитовано 20 вересня 2009. 
  7. https://www.radiosvoboda.org/a/news-lymonov-pomer/30493528.html [Архівовано 17 березня 2020 у Wayback Machine.] У Росії помер письменник і політик Едуард Лимонов (укр.)
  8. Архівована копія. Архів оригіналу за 3 вересня 2009. Процитовано 20 вересня 2009. 
  9. Maverick writer freed. Архів оригіналу за 4 лютого 2012. Процитовано 6 травня 2004. . Gazeta.ru. 30 June 2003.
  10. What is Limonov to Do with His Freedom?. 21 червня 2003. Архів оригіналу за 5 березня 2008. Процитовано 17 листопада 2005. {{cite web}}: Обслуговування CS1: bot: Сторінки з посиланнями на джерела, де статус оригінального URL невідомий (посилання). Novaya Gazeta via English pravda.ru. 21 June 2003.
  11. Лідер «Іншої Росії» знову втрапив у халепу[недоступне посилання]

Посилання[ред. | ред. код]