Лимонов Едуард Веніамінович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Едуард Веніамінович Лимонов
Эдуард Вениаминович Лимонов
Eduard Limonov.jpg
При народженні: Едуард Веніамінович Савенко
Дата народження: 22 лютого 1943(1943-02-22) (71 рік)
Місце народження: м. Дзержинськ, Горьківська (Нижегородська) обл.
Громадянство: Росія Росія, Франція Франція
Рід діяльності: політик, публіцист

Едуа́рд Веніамі́нович Лимо́нов (Савенко; *22 лютого 1943, Дзержинськ, Горьківська область) — російський політичний діяч, письменник, публіцист, голова Націонал-Більшовицької Партії (НБП). У 2002 р. був засуджений до 4 років ув'язнення за екстремістську діяльність, звільнений через два роки за добру поведінку. Є членом опозиційного руху Інша Росія. Визнавався персоною нон грата в Україні.

Біографія[ред.ред. код]

Народився в м. Дзержинськ, Горьківської (Нижегородської) області Росії (РРФСР) в сім'ї працівника МВС Веніаміна Івановича Савенка (20.03.1918 - 25.03.2004) і домогосподарки Раїси Федорівни Савенко (Зибіної, 16.09.1921 - 13.03.2008). Ще в дитинстві переїхав з сім'єю до Харкова, де закінчив 8 класів школи. Деякі джерела вказують на його кримінальну діяльність в Харкові, пограбування квартир та магазинів — стояв на обліку в міліції, однак до відповідальності не притягувався. У 1958 р. у віці 15 років почав писати вірші, пізніше почав займатися поезією професійно.

У 1967 р. переїхав до Москви, де спочатку заробляв шиттям штанів, а пізніше у 1968 р. почав писати невеликі авангардистські оповідання. Поступово став членом літературного андерграунду Москви, друкував вірші у СРСР і за кордоном, у 1968-69 рр. випустив 5 збірок своїх віршів. У 1972 р. був викликаний в КДБ, де від нього вимагали співпрацю. Після відмови вимагали або повернутися до Харкова, або емігрувати. У 1973 р. одружився з Оленою Щаповою і через рік виїхав до США. Пізніше був позбавлений радянського громадянства.

У Нью-Йорку працював коректором в газеті «Новое русское слово». Коли його покинула жінка розчарувався у цінностях західної демократії, почав писати критичні статті проти капіталізму. Нові оповідання Лимонова відмовлялися друкувати, в 1974 р. у СРСР передрукували його оповідання про розчарування від життя в Америці. За це був звільнений з емігрантських видань і мусив займатися різними роботами. За декілька років в США змінив 13 різних фахів і міст праці.

У 1976 р. написав роман «Це я — Едічка», який відмовлялися друкувати у США з огляду на графічний опис гомосексуальних сцен та критику США. Російський варіант книги не користувався великою популярністю, лише видання книги французькою мовою здобуло йому слави — книга була перекладена на 15 мов. Продовжив друкуватися переважно в Європі, у Франції, де вийшли збірки його оповідань та віршів. У 1980 р. переїхав на помешкання до Франції, у 1987 р. отримав французьке громадянство. Продовжив друкуватися в емігрантських і французьких виданнях.

У зв'язку з відносною відомістю на Заході в часи Перебудови став відомим також і в СРСР, друкувався в центральних газетах («Новий Погляд» [1]), журналах. З початком війни в Югославії, став на бік сербів і брав участь у військових діяїх у 1991—1993 рр. З 1990 р. бере участь в політичному житті Росії.

Політична діяльність[ред.ред. код]

Початок політичної діяльності[ред.ред. код]

У 1991 р. повернувся до Москви і подав документи на повернення громадянства. Після повернення громадянства з 1992 р. постійно живе в Москві. Брав участь в діяльності праворадикальних партій на об'єднань Росії, друкувався в газеті «День». 18 лютого 1992 р. познайомився з Володимиром Жириновським і вступив в ЛДПР. У тому ж році став міністром безпеки у тіньовому кабінеті ЛДПР. Організовував поїздки Жириновського до Франції і його знайомство з французьким праворадикальним політиком Ле Пеном. В листопаді 1992 р. з-за авторитарного стилю керівництва партією та на його думку, надмірну поміркованність залишив ЛДПР і заснував з С. Жариковим та А. Архиповим Національно-радикальну партію.

Залишався на чолі партії до 1993 р., коли познайомився з правим політиком Олександром Дугіним і був проголошений лідером Національно-більшовицького фронту. У 1993-1994 рр. партія почала називатися Націонал-більшовицькою (НБП). Вже восени, в листопаді 1994 р. вийшов друкований орган — газета «Лимонка» під редакцією Лимонова. День виходу першого номера, 28 листопада 1994 р. вважалося офіційною датою заснування НБП. Неодноразово виступав за союз націоналістів і комуністів, але великої підтримки не знайшов.

Кримінальні справи та засудження[ред.ред. код]

У 1995 р. була порушена перша кримінальна справа — у відповідь на публікацію в «Лімонці» i «Новий Погляд» [2]антихорватської статті «Лимонка в хорватів» і «Чорного списку народів». В останньому перераховував погані народи: чеченці, хорвати, латиші, чехи, інгуші та словаки. Також висловлював жаль, що Сталін не докінця депортував народи Кавказу і закликав до вбивства «поганих народів». У липні 1996 р. за рекомендацією Судової палати при президенті Росії була порушена кримінальна справа за статею 74 КК РФ (розпалювання міжнаціональної ворожнечі). У 1993—1997 рр. брав участь у виборах, але жодного разу не отримав достатньої кількості голосів і використовував висунення, як самопіар. Перший розкол в НБП трапився під час президентської кампанії Бориса Єльцина. Лимонов підтримав Єльцина, що призвело до відходу інших членів партії, що підтримували комуністів та Генадія Зюганова. Пізніше через розбіжності у поглядах з партії пішов і Дугін.

Найбільшим скандалом у політичній діяльності Лимонова була друга кримінальна справа і звинувачення в терористичній діяльності і спробі силового захоплення влади в північному Казахстані. В квітні 1997 р. під час налагодженя співпраці з російськими сепаратистами в країні був затриманий в Казахстані, але пізніше відпущений під розписку. Але в тому ж місяці члени НБП були затримані в спробі купити вогнепальну зброю. Також в Алтаї був арештований і Лимонов разом з іншими членами партії і були звинувачені ФСБ у спробі силового захоплення влади в Казахстані, а також у порушенні низки російських законів стосовно незаконного володіння і придбання вогнепальної зброї. В якості доказів протиправної діяльності були представлені також статті з «Лимонки», де робилися заклики до партизанської боротьби в північному Казахстані.

Лимонов спочатку утримувався на місці арешту — в Алтаї, але пізніше його перевели до Москви, а потім до Саратова, де 8 липня 2002 р. почався й суд. За рішенням суду звинувачення в підготовці до силового захоплення влади в Казахстані були зняті, але Лимонов і деякі однопартійці були визнані винними в незаконному володінні вогнепальною зброєю. За вироком суду він отримав 4 роки ув'язнення в колонії загального режиму. Клопотання про його дострокове звільнення підписали Жириновський, Алксніс, Мітрофанов та деякі інші. За добру поведінку був достроково звільнений 18 червня 2003 р.

Позбавлення легального статусу[ред.ред. код]

Навіть за відсутності Лимонова НБП продовжувала діяти і відмітилася декількома акціями протесту і зривом пресконференцій та зустрічей її опонентів. Зокрема Лимонов та партія з самого початку опинилися в опозиції до президента Путіна, якого розглядали як продовжувача політики Єльцина і критикували його за відмову допомагати "співвітчизникам" за кордонами Росії. 29 серпня 2003 р. після звільнення Лимонова Міністерство юстиції РФ відмовило в реєстрації НБП як загальнонаціональної партії, а з початку 2004 р. прокуратура Москви вимагала позбавлення й легального статусу зовсім. Зокрема оскаржувалося використання назви як партії, хоча реєстрація вказувала на громадське об'єднання. 27 травня 2004 р. Міністерство юстиції відмовило НБП в перереєстрації, навіть під іншою назвою.

Тим часом НБП очолила протести населення Росії в зв'язку з монетизацією пільг і однією з найгучніших акцій протесту стало захоплення кабінету міністра уряду Путіна, під час якого трапилися зутички з працівниками міліції. Учасники акції, серед яких не було Лимонова, були засуджені до різних строків ув'язнення. 29 червня 2005 р. Московський обласний суд постановив ліквідувати реєстрацію НБП в зв'язку з її екстремістською діяльністю. Це рішення було підтриманне і Верховним Судом країни. Навіть в середині партії трапився розкол, коли певна частина членів партії була незадоволена керівництвом Лимонова.

Незважаючи на нелегальний статус, Лимонов і партія продовжили політичну діяльність. В липні 2006 р. Лимонов брав участь у конференції «Інша Росія», де увійшов у союз з Гарі Каспаровим спрямованому проти президента Путіна. Брав участь у «Марші незгідних» у Санкт-Петербурзі і заходах «Іншої Росії».

Лимонов і Україна[ред.ред. код]

Попри те, що значну частину свого життя він провів в Україні, зокрема у Харкові, Лимонов віднісся до незалежності України вкрай негативно. Виходячи з російських імперських позицій, які підтримувала певна частина російських політиків, Лимонов вважав українську державність неприродньою.

У 1999 році згідно з постановою СБУ він був проголошений персоною нон-ґрата у зв'язку з закликами до порушення териториальної цілісності України. 24 серпня 1999 року Лимонов разом із п'ятнадцятьма членами партії увірвалися до матроського клубу Чорноморського флоту РФ у Севастополі. Там вони закликали до перегляду статусу цього міста та передачі його до Росії, відмови від ратифікації Держдумою Росії договору про дружбу та співпрацю між Росією і Україною. У результаті за допомоги міліції блокада клубу була знята, члени партії отримали по 15 діб адміністративного арешту. Це спричинило депортацію Лимонова та проголошення його персоною нон-ґрата.[3]

У червні 2003 р. Лимонова було депортовано вдруге при спробі в'їхати в Україну відвідати хворого батька і заборонено приїздити до України аж до 2008 року. Проте, у 2007 році Україна і Росія відмінили списки персон нон-грата і 16 вересня 2007 року Лимонов знову приїхав до Харкова. Хоча його спочатку і зупинили, після перевірки документів все ж таки дозволили відвідати Україну.

Бібліографія[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. http://dvmusic.ru/index/articles/one/full/1106
  2. http://www.lenta.ru/lib/14159271/full.htm
  3. Лідер ”Іншої Росії” знову втрапив у халепу

Посилання[ред.ред. код]