Липинський В'ячеслав Казимирович

Липинський В'ячеслав Казимирович
Вацлав (Wacław)
В'ячеслав Липинський
Народився	5 (18) квітня 1882(1882-04-18) Затурці, Волинська область
Помер	14 червня 1931(1931-06-14) (49 років) Перніц коло Відня туберкульоз
Громадянство	Російська імперія, УНР, Українська держава
Проживання	Затурці, Київ, Луцьк, Краків, Відень, Берлін, Бадег
Інші імена	Вікентій
Псевдонім	Nobilis Ruthenus (1909)
Діяльність	Історик, дипломат, теоретик українського консерватизму, ідеолог, публіцист, викладач, політики
Alma mater	Ягеллонський університет
Посада	посол в Австро-Угорщині
Термін	1919
Попередник	Яковлів Андрій Іванович
Наступник	Сидоренко Григорій Микитович
Партія	Українська Демократично-Хліборобська Партія, Український Союз Хліборобів Державників, Український Союз Гетьманців Державників
Конфесія	римо-католик
Батько	Казимир Сильвестер Антін Липинський
Матір	Клара Липинська
Родичі	брати Станіслав, Володимир
Герб Бродзіч

В'ячесла́в (Вацлав) Казими́рович Липи́нський (* 5 (18) квітня 1882(18820418), с. Затурці, Волинська область — † 14 червня 1931) — видатний український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист, теоретик українського консерватизму. Один із організаторів Української демократично-хліборобської партії. За гетьманату — посол України в Австрії.

Походження та ранні роки

Народився у родинному маєтку польського шляхетського роду Липинських.

Зростав у середовищі католицькому, хліборобсько-шляхетському, культурно польському. Рід Липинських гербу Бродзіч, який походив з Мазовії, видав цілий ряд діячів, що займали визначні становища серед тогочасної шляхти. Серед них — молодший брат Станіслав (* 1884 р.), доктор філософії, агроном-селекціонер.

Родинне походження Липинського мало вирішальний вплив на формування його поглядів та на ставлення до життя.

Навчався у Житомирській, Луцькій та Київській гімназіях.

Перебування у Києві, де він був учнем І-ої Київської гімназії, безперечно, мало вплив на подальший розвиток його поглядів. Тут він потрапив в українське середовище, брав участь у зустрічах, які відбувалися у домі Марії Требінської. Про так званий «гурток Требінської» відомий український історик Наталія Полонська-Василенко казала, що

«там зустрічалися люди різного віку, різних політичних переконань, різних фахів, але об’єднані одним почуттям – любов’ю до України».

Липинський приєднався до цього гуртка наприкінці 1890-х років. Також він долучився до так званих «хлопоманів».

Під час великодніх канікул 1901 року в Києві проходив крайовий з'їзд делегатів середньошкільних учнівських корпорацій Правобережжя. Липинський був одним із делегатів корпорації від І-ї Київської гімназії. В діловій частині з'їзду попросив слова семикласник Липинський, пропонуючи створити одну спільну корпорацію для римо-католиків та православних на базі української територіальної приналежності. Коли ця пропозиція не пройшла, Липинський залишив з'їзд і зрікся членства корпорації римо-католиків. Натомість, він став членом православної учнівської Громади.

Після закінчення гімназії 1902 року Липинський відбував військову службу у Ризькому драгунському полку, що стояв у Кременці на Волині. Однак пізніше військова комісія визнала його «нездатним до війська через легені та серце» (Липинський, фактично, все своє життя хворів на туберкульоз). Згодом його здоров'я покращало настільки, що на початку Першої світової війни він був мобілізований як резервний офіцер до 4-го драгунського Новотроїцько-Катеринославського полку, в лавах якого у складі російської армії генерала Самсонова відбув східнопруську кампанію. Через тяжкі воєнні умови легенева недуга відновилася, і Липинський був переведений до резервних частин спочатку в Дубно, потім в Острозі і, нарешті, в Полтаві.

Весною 1903 року Липинський вступив до Ягеллонського університету в Кракові, де вивчав агрономію та слухав лекції з інших предметів, зокрема, історії, а також відвідував лекції з української літератури Богдана Лепкого. 1906 року, закінчивши навчання, одружився у Кракові з Казимирою Шуміньською та виїхав з нею до Женеви, щоб вивчати соціологію у тамтешньому університеті. Але пробув він там лише рік, бо швейцарський клімат погано впливав на здоров'я, і лікарі порадили йому виїхати.

З 1909 року Липинський перебував почасти у Кракові, почасти у своєму власному маєтку Русалівські Чагари Уманського повіту (нині Черкаська область). Тут він господарював на хуторі, який подарував йому його дядько Адам Рокицький. Уже тоді Липинський усвідомлював необхідність повернення українському народові, який «живе, хоче жити і буде жити як народ незалежний», його еліти; ополяченій і польській шляхті в Україні треба визначитись: буде вона з народом, зійде з позиції колонізаторів чи опиратиметься ходові історії. Цю альтернативу Липинський сформулював у брошурі «Шляхта в Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (Краків, 1909), а також у статтях до журналу «Przegląd Krajowy» (Київ, 1909), до редакції якого він входив.

Напередодні Першої світової війни брав участь в організації за межами Росії українського політичного центру, трансформованого в Союз Визволення України(1914 рік).

Лютневу революцію 1917 року В'ячеслав Липинський зустрів, перебуваючи у Полтаві.

Доба визвольних змагань

1917 року, на початку визвольних змагань, Липинський звинувачував українських соціал-демократів у браку державницької волі. Після Лютневої революції брав участь в українізації військових частин на Полтавщині й одночасно разом з Сергієм Шеметом, як він сам згадував, «політично організовував хліборобські консервативні елементи на Полтавщині». Тоді ж він став одним із засновників і автором політичної програми Української демократично-хліборобської партії, виданої у жовтні 1917 року.

Після визволення України від більшовиків, навесні 1918-го року, В'ячеслав Липинський зближується з Павлом Скоропадським, майбутнім Гетьманом Української Держави. У той самий час консервативні сили (УДХП, «Українська Народна Громада» П. Скоропадського та «Союз земельних власників») створюють опозиційну до Центральної Ради коаліцію і за офіційного нейтралітету німецьких окупаційних сил розпочинають підготовку до державного перевороту. 29 квітня 1918 року Центральну Раду було повалено, Павла Скоропадського — проголошено Гетьманом.

Націоналізм буває двоякий: державотворчий і державоруйнівний — такий, що сприяє державному життю нації, і такий, що це життя роз’їдає. Прикладом першого може бути націоналізм англійський; другого — націоналізм польський, український. Перший є націоналізм територіальний, другий — націоналізм екстериторіальний і віросповідний. Перший називається патріотизмом, другий — шовінізмом. Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава — Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить? Це значить, перш за все, що Ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть до них, за те, що вони не українські націоналісти. Для Вас, наприклад, мусить бути ближчий український москвофіл чи полонофіл (оцей, як Ви його звете, малорос і русин), аніж чужинець, який Вам мав би помогти визволитися від Москви чи від Польщі. Ви мусите все своє почуття і весь свій розум зосередити на тому, щоб найти розуміння, найти спільну політичну мову з місцевим москвофілом чи полонофілом — іншими словами: сотворити з ними разом на Українській Землі окрему державу, а не на то, щоб поза межами України знайти союзника, який би допоміг Вам знищити місцевих москвофілів і полонофілів

— писав В'ячеслав Липинський у листі до Богдана Шемета.

На початку червня 1918 року В'ячеслав Липинський виїхав з України до Відня, щоб обійняти там посаду посла Української Держави.

Роки еміграції

Послом Липинський залишався і після повалення Гетьманату. Хоч він і був «переконаним прибічником гетьманської форми правління», все ж вважав, що у складні для нації часи слід відкинути усі ідеологічні розбіжності задля роботи на благо України. Однак подальші події в Україні, той процес «самоспалення, в якому згоряє наша хата» (В. Липинський), а, зокрема, розстріл полковника Болбочана стали безпосередньою причиною відставки з посади посла УНР у Відні. Наприкінці серпня 1919 року Липинський передав справи посольства своєму заступникові, і після короткого перебування у санаторії «Ґутенбрун» у Бадені оселився у Райхенау, гірському містечку у Нижній Австрії.

У Райхенау Липинський прожив майже безвиїзно до осені 1926 року, якщо не враховувати коротких поїздок до Відня, недалекого Бадена і 10-денного перебування у Берліні у травні 1921 року. Саме на ці роки припадає його найінтенсивніша наукова і громадська діяльність. Там була опрацьована монографія «Україна на переломі. 1656 — 59», звідти він керував діяльністю створеного 1920 року Українського союзу хліборобів-державників. Також В'ячеслав Липинський видавав неперіодичні збірники «Хліборобська Україна» (1920 — 25 роки), де друкувався його історіософський трактат «Листи до братів-хліборобів» (окремо виданий 1926 року).

У листопаді 1926 року Липинський за дорученням Гетьмана Павла Скоропадського переїжджає до Берліна працювати до новоствореного Українського Наукового інституту як його дійсний член. Берлінський клімат та часті зустрічі й непорозуміння з близькими до гетьманського центру людьми впливали шкідливо на фізичний стан його здоров'я і психологічний спокій. За порадою лікарів Липинський покидає працю в Інституті і знову повертається до Австрії. Тут він оселяється у гірській місцевості Бадеґ поблизу Ґраца. Це сталося 1928 року.

Саме у цей час загострюються суперечності між Павлом Скоропадським та В'ячеславом Липинським. Липинський фактично розриває свої стосунки із Скоропадським і, натомість, зближується з Василем Вишиваним (псевдонім австрійського ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурґа), що зарекомендував себе українським патріотом і докладав значних зусиль до справедливого вирішення українського питання за кордоном. Український союз хліборобів-державників розколюється. Прихильники Гетьмана об'єднуються у Союз гетьманців-державників, а прихильники В.Липинського 1930 року створюють Братство українських класократів-монархістів, гетьманців.

Але хронічна легенева недуга Липинського загострюється. Навесні 1931 року хворобою вражене вже і його серце. Після серцевого нападу 26 квітня 1931 року Липинського перевозять до санаторію «Вінервальд», де він помирає 14 червня 1931 року.

Похований В'ячеслав Липинський у с. Затурцях на Волині. За радянської влади усі могили на польському цвинтарі, разом із могилою великого сина України В'ячеслава Липинського, були втрамбовані в землю колгоспною технікою. Та у перші роки незалежності місцеві рухівці розчистили кладовище й встановили пам'ятник на символічній могилі В'ячеслава Липинського.

Нині ремонтується (хоч і занадто вже кволо) родинне обійстя Липинських, понівечене перебуванням тут колгоспної худоби.

2011 року, напередодні 20-річчя незалежності України, відреставрований та відкритий меморіальний музей В. Липинського.

Див. також

• Затурцівський меморіальний музей В'ячеслава Липинського

Бібліографія

Липинський В'ячеслав Казимирович автор праць „Данило Братковський” (1909), „Генерал артилерії Великого Князівства Литовського” (1909), „Шляхта на Україні” (польськ., 1909), „Аріянський соймик в Киселені в маю 1638” (1910), “Z dziejw Ukrainy” (1912), „Україна на переломі 1657-1669” (1920), „Лист до братів-хліборобів”(1926) .

Основні праці

• «Szlachta na Ukrainie. Udział jej w życiu narodu ukraińskiego na tle jego dziejów». — Краків, 1909. (пол.)
• «Z dziejów Ukrainy. Księga pamiątkowa ku czci Włodzimierza Antonowicza, Tadeusza Rylskiego i Paulina Święcickiego». — Київ-Краків, 1912. (пол.)
• «Україна на переломі 1657–1659. Замітки до історї українського державного будівництва в XVII-ім століттю». — Відень, 1920.
• «Покликання «Варягів» чи організація хліборобів». — 1925.
• «Релігія і церква в історії України». — Філадельфія, 1925.
• «Універсалізм в хліборобській ідеольоґії». — Прага-Подєбради, 1926.
• «Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму, писані 1919-1926». — Відень, 1926.
• «Хам і Яфет. З приводу десятих роковин 16/29 квітня 1918 року». — Львів: «Поступ», 1928. — 32 с.
• Із «Листів до братів-хліборобів» // «Дві концепції української політичної думки. В'ячеслав Липинський — Дмитро Донцов» — 1990.
• «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму». — К.: Київ-Філадельфія, 1995. — 470 с.
• «Листування В.Липинського», Т. 1. — К.: Смолоскип, 2003. — 960 с.

Про В. Липинського

Пам'ятник В'ячеславу Липинському на території МАУП Київ, автори: Сидорук Олесь та Крилов Борис.

• Енциклопедія «Черкащина». Упорядник Віктор Жадько.-К.,2010.-С.522.
• Віктор Жадько. Маньківщина. Не забуваймо рідного порогу.-К.,2006.-С.39-43.
• І. Корсак. Діти Яфета. — К.: Ярославів Вал, 2010.
• Олександр Реєнт. Павло Скоропадський. — К.: ВД «Альтернативи», 2003. — 304 с.
• Сергій Махун, Ігор Сюндюков. Хвороба бездержавності. Суб'єктивні нотатки // День
• Євген Сверстюк. Вісник призначення України // Дзеркало тижня, № 25 (654), 2007
• Віталій Пономарьов. Поляк за народженням, українець "за вибором // Дзеркало тижня, № 14 (742), 21-28 квітня 2009
• Микола Якименко. В'ячеслав Липинський: «Ніхто не збудує нам державу, коли ми самі її не збудуємо…» // Голос України, 8.09.2011
• Галина Баран. Садиба Липинського й досі чекає на реконструкцію // Віче, 12-18 серпня 2010 р., с. 4.
• Ковальчук О. Коли і коні падають на коліна // Віче, 16-27 грудня 2010 р., с. 3.
• Екзотичний консерватор // Слово Просвіти, 19-25 квітня 2007
• Іван Дмитрів. В'ячеслав Липинський — «Кант української політичної думки» // Демократична Україна, 2006
• Валентин Малиновський. «Ніхто з нас не зробить нації…». Газ. Волинь, 19 квітня 2012 р., с. 6.
• В’ячеслав Липинський – ідеолог українського державотворення: Зб. наук. праць / НАН України. Ін-т політ. і етнонац. досліджень та ін.; Ред. Б. Ярош. –Луцьк: Волин. обл. друк., 2001. –188 с.
• Гришко В. В’ячеслав Липинський і його творчість. – Нью-Йорк: Булава, 1961. – 87 с.
• Корновенко С. В. Українська революція: Історичні портрети: навчальний посібник для студ. іст.фак-тів вищ. навч. закл. України / С. В. Корновенко, А. Г. Морозов, О. П. Реєнт. – Вінниця:Фоліант,2004. – С. 111-118.
• Лисяк-Рудницький І. Липинський Вячеслав // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина / Голов. ред. В. Кубійович. Репринт. відтворення. – К., 1996.–Т. 4. – С. 1292-1293.
• Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. - Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. - 516 с.

Див. також

• Український консерватизм
• Гетьманський рух.

Примітки

Попередник:	Посли України в Австрії 1918-1919	Наступник:
Яковлів Андрій Іванович		Сидоренко Григорій Микитович