Лось звичайний

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Лось звичайний
Wading moose.jpg
Охоронний статус
Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)
Царство: Тварини (Metazoa)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Парнокопитні (Artiodactyla)
Підряд: Жуйні (Ruminantia)
Родина: Оленеві (Cervidae)
Підродина: (Odocoileinae)
Рід: Лось (Alces)
Вид: Лось звичайний (Alces alces)
Ареал лосів
Ареал лосів
Посилання
Commons-logo.svg Вікісховище: Alces alces
ITIS logo.jpg ITIS: 180702
Redlist logo v1223290225.gif МСОП: 41782
US-NLM-NCBI-Logo.svg NCBI: 9852
Wikispecies-logo.svg Віківиди: Alces alces
Fossilworks: 43850

Лось звичайний (Alces alces) — вид роду лось (Alces) родини оленевих (Cervidae), представлений у фауні України і суміжних країн.

Назва[ред.ред. код]

Лосі мають багато різних назв. Самців лося часто називають «сохатими», рідше — биками; самок — «лошами», або коровами. Молодих лосів називають телятами. Існує багато згадок лося у фольклорі поліщуків. У лісників і мисливствознавців надзвичайно популярним є тост «За лося!».

Поширення і біологія[ред.ред. код]

Широко поширений в лісовій і місцями у лісостеповій природних смугах, на півночі — у тундрі. На сході свого поширення межує з іншим видом цього роду — лосем американським (Alces americanus). Існує широка зона гібридизації між лосем звичайним і американським в Центральному Сибіру і на півночі Зовнішньої Монголії.[1]

Лось є найбільшим (за вагою) ссавцем фауни України і другим за довжиною тіла (після ціп'яка бичачого Taenia saginata) видом тварин фауни Європи (не рахуючи китів). Самці лося озброєні рогами, які вони скидають кожної осені.

Лосі в Україні[ред.ред. код]

Динаміка ареалу[ред.ред. код]

У період з кінця 19 до середини 20 ст. лосів в Україні не було. Вид з'явився в Україні шляхом природного розселення з території Білорусі і до кінця XX століття заселив усю лісову і лісостепову смугу на південь до Карпат (але в самих Карпатських горах відсутній), Середнього Подніпров'я та Дінця. На сьогодні відбувається зворотне скорочення південних меж видового ареалу. Період розширення ареалу був пов'язаний зі зростанням загальної чисельності виду та з великими площами соснових посадок, які виконували захисні функції та були незамінним кормовим біотопом. Тепер площі молодих сосняків значно скоротилися, а рівень незаконного полювання суттєво зріс, через що чисельність лося невпинно скорочується.

Виходячи з відомих і доступних для аналізу моделей динаміки ареалу і чисельності лося у Східній Європі, у найближчі два-три десятиліття вид остаточно зникне в Україні та південній частині Білорусі.[2] Відбуватиметься це практично без участі людини, відповідно до динаміки самого виду та завдяки глобальним змінам клімату.

Проблеми охорони[ред.ред. код]

Лося планували включити до Червоної книги України 2009 року, проте вид не отримав цього охоронного статусу. За останні роки популяція лося в Україні скоротилася з 14 до 4,5 тис. особин і продовжує скорочуватися, незважаючи на повну заборону полювання на нього. При цьому трупів тварин в лісах не знаходять і, отже, це не пов'язано з природною загибеллю звірів. Лось підпускає до себе дуже близько і може стати легкою здобиччю браконьєрів.

Господарське значення[ред.ред. код]

Лосів нерідко розводять на фермах. Особливо великий успіх доместикація лося отримала завдяки визначній ролі Семена Будьонного, досвід якого формувався у драгунських полках Примор'я (ареал Alces americanus) та різноманітних західних фронтах, у тому числі в Кавказькій дивізії під Мінськом (ареал Alces alces). У часи громадянської війни Конармія мала спеціальні загони бійців, що їздили верхи на лосях. Такі загони створювали для швидкого пересування бойових підрозділів по складних болотистих місцевостях європейської тайги. У пізніші часи лосині ферми продовжували діяти з метою доїння лосиць, молоко яких вважається цілющим. Щодо України даних про лосині ферми немає.

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  1. Корнєєв А. П. Визначник звірів України. — Київ, 1965.
  2. (рос.) Будённый С. М. Пройдённый путь. Книга первая — третья: М.: Воениздат, 1958–1973.

Посилання[ред.ред. код]