Лоуренс Оутс

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Лоуренс Оутс
англ. Lawrence Oates
Lawrence Oates c1911.jpg
Лоуренс Оутс під час експедиції «Терра Нова», 1911 рік
Народився 17 березня 1880(1880-03-17)
Лондон, Англія, Британська імперія
Помер 16 березня 1912(1912-03-16) (31 рік)
Антарктида, Льодовик Росса
Загинув в експедиції
Громадянство Велика Британія Велика Британія
Національність Англієць
Відомий Як полярник
Діяльність Дослідник Антарктики
Звання Капітан кавалерії
Батько Вільям Оутс
Матір Керолайн Оутс
Нагороди

Лоуренс Едвард Грейс («Тітус») Оутс (англ. Lawrence Oates *17 березня 1880, Лондон — 16 березня 1912, Антарктида)[1] капітан кавалерії британської армії, ветеран Другої Англо-бурської війни, дослідник Антарктики, учасник антарктичної експедиції «Терра Нова», член Полярної групи, супутник капітана Роберта Фолкона Скотта по «штурму» Південного полюса в 19111912 роках. Під керівництвом Роберта Скотта разом зі своїми супутниками досяг Південного полюса на 35 днів пізніше групи Рауаля Амундсена. Отримав особливу популярність у зв'язку з обставинами смерті: на зворотному шляху з полюса вийшов з намету в заметіль і сорокаградусний мороз зі словами «Я вийду на повітря і, можливо, трохи затримаюсь».[2]

Смерть Оутса розглядається як акт самопожертви: знаючи, що його нездатність нормально пересуватися скорочує шанси трьох його товаришів на порятунок, він вибрав вірну смерть.[2][3]

Біографія[ред.ред. код]

Лоуренс Оутс народився в Патні, південному передмісті Лондона, в 1880 році. Він був сином Вільяма і Керолайн Оутс (уродж. Керолайн Бактон[4]), мав сестру Ліліан, яка була старшою за нього на один рік.[5] Оутс був нащадком заможних поміщиків Ессекса та Йоркшира,[6] деякі з його предків билися в битві при Гастінгсі,[6] а родове сімейне древо мало родинні зв'язки майже на десять століть.[4] Дядьком Оутса був натураліст і дослідник Африки Френк Оутс. Лоуренс жив в Патні в період з 1885 по 1891 роки, у віці з 5 до 11 років, за адресою Upper Richmond Road, 263. Він був одним із найкращих учнів школи Willington Prep на розі Colinette Road. Подальшу освіту отримав в школі South Lynn в Істборні,[7] після чого вступив в Ітонський коледж.[4] Коледж вищої освіти не давав, і її відсутність в Лоуренса пов'язана з дислексією.[4]
У колі знайомих Оутс мав прізвисько Тітус Оутс(англ.)укр., а в сімейному колі — просто Лорі [4]. Під час експедиції «Терра Нова» товариші часто називали його «Солдатом».
Оутс був великим шанувальником Наполеона [8], навіть попри суперництво між Великобританією і Францією після наполеонівських воєн. У базовому таборі майбутньої експедиції «Терра Нова» Оутс повісив його портрет [8].

В 1898 році Оутс приєднався до третього резервному батальйону Полку західного Йоркшира(англ.)укр.. Під час Англо-бурської війни проходив службу в чині молодшого офіцера в елітному 6-му (Інніскіллінгському) драгунському полку(англ.)укр., куди він вступив 6 квітня 1900 року.[9] У березні 1901 року, під час англо-бурської війни, Оутс потрапив в засідку і отримав вогнепальне поранення в стегно. На пропозицію здатися відповів відмовою, за що опісля отримав прізвисько «той, що не здається» та найпочеснішу бойову нагороду британської армії — Хрест Вікторії.[10] Однак, це поранення призвело до того, що ліва нога Оутса стала на цілий дюйм коротшою правої. У зв'язку з пораненням Оутс був відправлений до Великобританії на лікування, проте він повернутися на фронт ще до закінчення війни.[11] В 1902 році йому було присвоєне звання лейтенанта, служив в Єгипті, Індії.[11] В 1906 році став капітаном.[4]

У біографії Оутса «I am Just Going Outside: Captain Oates — Antarctic Tragedy», написаної Майклом Смітом і виданої видавництвом «Spellmount Publishers» в 2002 році стверджується, що в результаті сексуального зв'язку 20-річного Оутса та 11-річної шотландської дівчинки Етті Маккендрік, у останньої народилася дочка, про яку Оутс нічого не знав.[10] [12]

Експедиція «Терра Нова»[ред.ред. код]

Лоуренс Оутс в конюшні, на борту «Терра Нови», 1911

В 1910 році Лоурен Оутс подав заявку на участь в експедиції Роберта Фалкона Скотта до Південного полюса, і був прийнятий головним чином в силу наявного досвіду поводження із кіньми і, меншою мірою, в силу його здатності зробити значний фінансовий внесок в розмірі £ 1000[13] у фонд експедиції. В обов'язки Оутса входив догляд за дев'ятнадцятьма маньчжурськими кіньми, яких Скотт мав намір використовувати для транспортування вантажів під час першого етапу експедиції — закладки перевалочних таборів, і на початку походу основної групи до полюса. І, насамкінець, Скотт обрав Оутса, як одного із п'яти членів експедиції, хто увійшов в основну групу, покликану підкорити Південний полюс.

Оутс часто критикував рішення Скотта щодо управління експедицією. «Вони один одного сильно дратували», — згадував пізніше інший учасник експедиції. Коли Оутс вперше побачив коней, які були придбані для експедиції, то жахнувся: «найбільше стадо шкап, яке я коли-небудь бачив» і пізніше писав: «неосвіченість Скотта щодо використання в поході тварин — колосальна». Згодом він також записав у щоденнику: «Я сильно недолюблюю Скотта і кинув би все це, якби не сталося так, що ми були однією британською експедицією…. Він [Скотт] не прямолінійний, сам відпочиває першим, решта — не відпочивають взагалі». Але також Оутс і зазначав, що його різкі слова часто були викликані важкими умовами, в яких вони всі перебували. Скотт характеризував Оутса, як «веселого старого песиміста» і додавав: «Солдату все бачиться в похмурих тонах, але я знаю, що це просто його особливість». На підході до полюса Скотт дав Оутсу таку характеристику:

Оутс був незамінний, коли живі були поні.[14] Тепер він показав себе відмінним ходоком, весь час йде з повною викладкою, нарівні з усіма бере участь в розбивці табору і переносить всі труднощі походу не гірше будь-кого із нас. Я б не хотів залишитися без нього. Мабуть, наша п'ятірка так щасливо підібралася, що кращого неможливо й уявити.[15].

Похід до полюса[ред.ред. код]

Капітан Скотт, капітан Оутс і ще 14 інших членів експедиції вирушили з базового табору на мисі Еванса(англ.)укр. до Південного полюса 1 листопада 1911 року. Під час 1 440-кілометрової подорожі в заздалегідь визначених місцях частина членів експедиції повертали назад, доставивши необхідні припаси для закладки чергового перевалочного табору. 4 січня 1912 року на широті 87° 32' Скотт прийняв рішення щодо того, хто зробить основний ривок до полюса, який знаходився за 269 кілометрів на південь. Цими людьми стали: Роберт Скотт, Едвард Адріан Вілсон, Генрі Робертсон Бауерс, Едгар Еванс і Лоуренс Оутс. Хоча Оутс до останнього був упевнений, що йому, простому солдату без будь-яких спеціальних навичок, не пощастить увійти в основну групу. Біограф Скотта Гаррі Ладлем вважає, що Роберт Фалкон так прив'язався до всіх п'ятьом супутників, що просто не міг зважитися залишити когось із них. Вважають також, що «Оутс завоював право йти до полюса своїм дбайливим і ретельним доглядом за поні».[16].

18 січня[17] 1912 року, через 79 днів після початку походу, вони, нарешті, досягли полюса, але лише для того, щоб виявити там табір норвезького дослідника Руаля Амундсена, безліч людських і собачих слідів. Всередині намету Амундсена була виявлена ​​записка, адресована Скотту, в якій повідомлялося, що норвезька експедиція досягла полюса 14 грудня 1911 року, тобто на 35 днів випередила Скотта і його супутників. В ньому також було прохання, переслати цього листа норвезькому королю, для засвідчення перебування Амундсена на полюсі, і Скот береться виконати цю просьбу.

Зворотний шлях і загибель[ред.ред. код]

Ми знали, що бідний Оутс йде на смерть, і відмовляли його, але в той же час усвідомлювали, що він чинить як благородна людина і англійський джентльмен. Ми всі сподіваємося так само зустріти кінець, а до кінця, безсумнівно, недалеко.

Щоденник Роберта Скотта,
запис від 16 чи 17 березня 1912[18].

Група Скотта на зворотному шляху зіткнулася з великою кількістю труднощів. Виключно несприятливі погодні умови, погане харчування, травми від падінь, наслідки цинги, сніжна сліпота та обмороження — все це значно уповільнювало їх просування. 17 лютого 1912 року, біля підніжжя льодовика Бірдмора, помер Едгар Еванс, як вважали його супутники, від наслідків сильного удару по голові, отриманого коли Едгар провалився в тріщину кількома днями раніше.[1] Ноги і ніс Оутса були сильно обморожені і було висловлено припущення, що його військова рана знову відкрилася через наслідки перенесеної цинги. Оутс втомлювався швидше за своїх супутників. Його повільне просування і категоричне небажання його товаришів залишити Оутса, викликало сильне відставання від графіка. Між перевалочними таборами, в яких містився тижневий запас їжі і палива, було в середньому по 105 кілометрів шляху, а це означало, що мандрівники повинні були проходити в день більше 14 кілометрів, щоб зберегти припаси для заключних 640 кілометрів їх зворотного шляху, що проходив через шельфовий льодовик Росса. Але проходили вони значно менше, а до кінця шляху пройдені відрізки стали скорочуватися до 5 кілометрів, через погіршення стану Оутса. 15 березня він сказав супутникам, що не може більше йти і попросив залишити його разом зі спальним мішком на льодовику. Але його товариші зробити це відмовилися. Ще кілька кілометрів пройшов він тим днем, але до ночі його стан ще більше погіршився.[19]

Всупереч надії Оутса просто не прокинутися вранці 16 березня[1][18] напередодні дня свого народження, він прокинувся і, усвідомлюючи ситуацію, що склалася, будучи впевненим у необхідності принести себе в жертву в ім'я шансу на порятунок інших, вийшов із намету босоніж[20] зі словами, зверненими до своїх супутників: «Я вийду на повітря і, можливо, трохи затримаюсь».[2][21] Поза наметом лютувала заметіль, а температура опустилася нижче −40° C. Тіло Лоуренса Оутса ніколи не було знайдено.

Пошукова партія в листопаді 1912 року встановила піраміду з каменів поруч з тим місцем, де імовірно розлучився з життям Оутс. Напис на піраміді говорить:

Поблизу помер дуже доблесний джентльмен, капітан Л. Е. Оутс з Інніскіллінгського драгунського полку. У березні 1912, на зворотному шляху з полюса, він добровільно пішов на смерть в сніговий буран, щоб спробувати врятувати своїх товаришів, захоплених бідою.[22][18]

Пам'ять[ред.ред. код]

Монумент Оутсу поблизу церкви Святої Трійці, Манвуд, Лідс
… також в пам'ять їх двох доблесних товаришів, капітана Інніскіллінгського драгунського полку Л. Е. Дж. Оутса, який пішов на смерть в пургу приблизно за вісімнадцяти милях на південь від цього місця, щоб врятувати своїх товаришів; також матроса Едгара Еванса, який помер біля підніжжя льодовика Бірдмора. «Бог дав, Бог і взяв, благословенне ім'я твоє Господи».
  • Частині північного узбережжя Землі Вікторії в Східній Антарктиді, відкритої експедицією «Терра Нова», яка має протяжність у 600 кілометрів, було дано назву Берег Оутса.
  • Музей Оутса в будинку Гілберта Вайта[25] в Селборні, графство Гемпшир. Присвячений життю Лоуренса Оутса і його дядька, натураліста — Френка Оутса.
  • У 1913 році офіцерським братством був зведений пам'ятник Оутсу в парафіяльній церкві Святої Марії Богородиці в селі Gestingthorpe, графство Ессекс. Церква знаходиться навпроти будинку його сім'ї в «Gestingthorpe hall».
  • У місті Манвуд, округу Лідс, поблизу церкви Святої Трійці був встановлений монумент в пам'ять про Лоуренса Оутса.

У мистецтві[ред.ред. код]

«Дуже доблесний джентльмен», Джон Долман 1934 рік
  • Британський художник і ілюстратор Джон Чарльз Доллман в 1934 році створив ілюстрацію смерті Оутса, давши їй назву «Дуже доблесний джентльмен».
  • У фільмі «Скотт із Антарктики», знятому у 1948 році, роль Оутса виконав актор Дерек Бонд.
  • У 1985 році відбулася прем'єра міні-серіалу «Останнє місце на Землі»(англ.)укр. виробництва BBC, знятого за книгою «Скотт і Амундсен» (1979) біографа-журналіста Роланда Хантфорда. Роль Оутса виконав актор Річард Моран.[26].
  • Науково-фантастична повість, про колишнього капітана британської армії Лоуренса Оутса, «Може пройти деякий час» письменниці Бренди Клаф була номінована на премії Г'юґо і Неб'юла.
  • У вірші «Антарктида» Дерека Махуна описуються останні хвилини життя Оутса. Кілька разів в цьому творі звучать останні його слова: «Я вийду на повітря і, можливо, трохи затримаюсь».
  • іспанська хеві-метал група «WarCry» записала пісню «Капітан Лоуренс», в якій оповідає про рішення, прийняте Лоуренсом для порятунку товаришів.
  • Іспанська група «Mecano» в пісні «Герої Антаркиди» також оповідає про долю Оутса і його супутників.
  • У романі 2009 року канадської письменниці Маргарет Етвуд «Рік Потопу» персонаж Адам Уан посилається на «Святого Лоуренса Тітуса Оутса із експедиції Скотта» в промові, виголошеній серед послідовників релігійної секти «Садівники Божі». Один із персонажів роману також носить ім'я Оутс.
  • Популярний австрійський письменників Стефан Цвейг у своєму циклі історичних новел «Зоряні миттєвості людства» в творі «Боротьба за Південний полюс» описує весь драматизм експедиції Роберта Скотта. Тут він записами із щоденника Скотта описує останні хвилини життя Лоуренса Оутса:
…Під вечір він [Оутс] сам вимагає, щоб його залишили в спальному мішку і не зв'язували свою долю з його. Усі рішуче відмовляються, хоча усвідомлюють, що це принесло б їм полегшення. Ще кілька кілометрів Оутс бреде на відморожених ногах до стоянки, де вони проводять ніч. Ранком вони визирають з намету: люто бушує завірюха. Раптово Оутс встає. «Я вийду на хвилинку, — говорить він друзям. — Побуду трошки зовні». Їх охоплює тремтіння, кожний розуміє, що значить ця прогулянка. Але ніхто не зважується затримати його хоч словом. Ніхто не зважується простягнути йому руку на прощання, усі потупившись мовчать, тому що знають, що Лоуренс Оутс, ротмістр Інніскіллінгського драгунського полку, героїчно йде назустріч смерті.[27]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в «Online Reader – Project Gutenberg». Gutenberg.org. Архів оригіналу за 2013-07-21. Процитовано 12-03-2012. 
  2. а б в Paul Simpson-Housley (1992) Antarctica: exploration, perception, and metaphor p. 36. Routledge, 1992. «I am just going outside and may be some time».
  3. «British history in depth: The Race to the South Pole». BBC. 2011-03-03. Архів оригіналу за 2012-09-03. «We knew that Oates was walking to his death... it was the act of a brave man and an English gentleman.» 
  4. а б в г д е Riffenburgh, B. Encyclopedia of the Antarctic. — Routledge. — 1408 с. — P. 683. — ISBN 978-0415970242
  5. , Familysearch.org 
  6. а б Robert Falcon Scott Journals: Captain Scott's Last Expedition / Ed. Max Jones. — Oxford University Press, 2006. — P. 512. — 592 p. — (Oxford World's Classics). — ISBN 978-0199297528
  7. The Times Correspondence relating to Henry van Esse Scott, founder of South Lynn July 1927
  8. а б Imbert, B., Lorius, C Le grand défi des pôles. — Paris: Gallimard, 1987. — P. 91. — 224 p. — (Découvertes Gallimard). — ISBN 978-2-070-76332-0
  9. Smith, Michael. «Captain Oates» (англійською). Архів оригіналу за 2013-07-21. Процитовано 12-03-2012. 
  10. а б в «Antarctic legend's secret scandal». BBC News. 2002-10-14. Процитовано 2008-08-07. 
  11. а б Royalnavalmuseum.org. «Biography: Captain Lawrence Oates» (англійською). Архів оригіналу за 2013-07-21. Процитовано 12-03-2012. 
  12. John Ezard. 3604,811382,00. Html «Guardian article». Guardian article. Процитовано 12-03-2012. 
  13. Приблизно £ 50,000 за мірками 2008 року.
  14. Члени експедиції називали своїх низькорослих маньчжурських коней «поні»
  15. Ладлэм Г. Решительный штурм // Капитан Скотт = Captain Scott / Пер. з англ.: В. Голанта. — Ленинград: Гидрометеоиздат, 1989. — 288 с. — ISBN 5-286-00406-7
  16. Ладлем Г. Почему он потерпел неудачу? // Капитан Скотт = Captain Scott / Пер. з англ.: В. Голанта. — Ленинград: Гидрометеоиздат, 1989. — 288 с. — ISBN 5-286-00406-7
  17. У деяких джерелах вказана дата 17 січня. 17 січня Скотт розбив табір за пів милі до полюса, і безпосередньо дійшов до нього лише 18 січня. Тому часова різниця між групами Амундсена і Скотта фактично становить 35 днів, а не 34, як вказано в деяких джерелах.
  18. а б в Скотт, Р. Запис від 16 чи 17 березня // Экспедиция к Южному полюсу. 1910—1912 гг. Прощальные письма / Пер. з англ. В. А. Островского, Під ред. М. Г. Деева. — Москва: Дрофа, 2007. — 559 с. — (Библиотека путешествий). — 5000 прим. — ISBN 978-5-358-0547
  19. Shadows of death p. 89. Time-Life Books, 1992
  20. «Robert Falcon Scott – the journey to the pole». Coolantarctica.com. Архів оригіналу за 2012-09-03. Процитовано 2011-10-08. 
  21. «Scott of the Antarctic – Stiff Upper Lip – Icons of England». Icons.org.uk. Архів оригіналу за 2012-09-03. Процитовано 2011-10-08. 
  22. Journals: Captain Scott’s last expedition p. 454. Oxford University Press, 2006
  23. ««Polar medal now in regimental museum»; The Evening Press; 13 September 1999». Archive.thisisyork.co.uk. Архів оригіналу за 2013-07-21. Процитовано 14-03-2012. 
  24. «Captain Oates». // rdgmuseum.org.uk. Процитовано 14-03-2012. 
  25. Музей Оутса в будинку Гілберта Вайта
  26. IMDb.com
  27. Стефан Цвейг. Боротьба за Південний полюс (Капітан Скотт, 90° широти, 16 січня 1912 року)

Посилання[ред.ред. код]