Лубни

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Лубни
Lubny coat of arms.png Lubny.png
Герб Лубен Прапор Лубен
Лубенська міська рада
Лубенська міська рада
Лубни
Лубни на карті Лубенського району
Лубни на карті Лубенського району
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Полтавська область Полтавська область
Район/міськрада Лубенський
Рада Лубенська міська рада
Код КОАТУУ 5310700000
Засноване 988
Магдебурзьке право 1591
Статус міста з 988 року
Поділ міста 8 мікрорайонів
Населення 47 827 (1 серпня 2012)
Площа 45,6 км²
Густота населення 1 050 осіб/км²
Поштові індекси 37500—37509
Телефонний код +380-5361
Координати 50°00′58″ пн. ш. 32°59′19″ сх. д. / 50.01611° пн. ш. 32.98861° сх. д. / 50.01611; 32.98861Координати: 50°00′58″ пн. ш. 32°59′19″ сх. д. / 50.01611° пн. ш. 32.98861° сх. д. / 50.01611; 32.98861
Висота над рівнем моря 158 м
Водойма р. Сула, Вільшанка, Луб'янка, Кам'яний потік
День міста 18 вересня
Відстань
Найближча залізнична станція Лубни
До обл./респ. центру
 - залізницею 144 км
 - автошляхами 136 км
До Києва
 - залізницею 190 км
 - автошляхами 200 км
Міська влада
Адреса м. Лубни, вул. Я. Мудрого, 33
Веб-сторінка Офіційний сайт
Міський голова Грицаєнко Олександр Петрович

Лубни́ (МФА: [lubˈnɪ], Аудіо вимоваопис файлу) — місто обласного підпорядкування в Полтавській області України, адміністративний центр Лубенського району.

За чисельністю населення — четверте місто в області після Полтави, Кременчука і Комсомольска. Станом на 1 березня 2012 року у місті Лубни проживало 47 845 осіб[1].
На сьогодні місто є важливим економічним та культурним центром області та всієї країни.
Історичне населене місце[2]. Колишня польська резиденція князів Вишневецьких, столиця «Вишневеччини» впродовж 16391648 років. У місті було проголошено «Лубенську республіку», яка існувала з 1905 року до 1907 року.

Географія[ред.ред. код]

Розташування[ред.ред. код]

Місто Лубни розташоване у центральній частині України, на правому березі річки Сули.
Місто знаходиться у центральній частині Лубенського району і є його адміністративним центром. Межує з селами Вільшанка, Мгар, Засулля, Солониця, Терни, Кононівка, Вищий Булатець, Нижній Булатець, Новаки, Клепачі.

Клімат[ред.ред. код]

Місто розташоване у лісостеповій фізико-географічній зоні. Клімат помірно континентальний, із м'якою зимою і теплим літом. Середньорічні температури: літня +21 °C, зимова −3,1 °C. Середньорічна кількість опадів — 590,9 мм. Територією міста протікає річка Сула.

Історія[ред.ред. код]

Давні часи[ред.ред. код]

Лубни — це найдавніше з відомих міст на Полтавщині.

Панорама старого міста на початку 20 століття
Замок Яреми Вишневецького в Лубнах. Репродукція

Місто засноване Великим князем Київським Володимиром I Святославичем в 988 році на честь прийняття християнства, як одна з фортець Посульської оборонної лінії для захисту південних кордонів Київської Русі від степових нападників. Спочатку це була невелика дерев'яна (луб'яна) фортеця над Сулою (в районі урочища «Верхній Вал»).

У серпні 1107 року під Лубнами великий князь київський Святополк II разом із Володимиром II Мономахом та іншими князями завдали важкої поразки половцям, якими командували Боняк і Шарукан.

У 1239 році Лубни зруйнувала монголо-татарська навала, але дякуючи багатій природі — лісам, болотам, рікам (Сула, Вільшанка, Луб'янка, Кам'яний потік та ін.) населення не було повністю винищене і місто продовжувало існувати.

З часом місто розвивалося — вже у 1591 році воно мало Магдебурзьке право, свою печатку й герб. Місто було під управлінням магнатів Вишневецьких. Тут був збудований один із найкращих в Європі замків Яреми Вишневецького.

У 1596 році в урочищі Солониця під Лубнами відбулася остання битва селян та козаків під проводом Северина Наливайка з поляками, так званий Солоницький бій.

XVII–XIX століття[ред.ред. код]

Поряд із містом, за фінансової підтримки Раїни Вишневецької, у 1619 році Ісаєю Копинським було засновано православний Лубенський (Мгарський) Спасо-Преображенський монастир, у якому освячувались всі гетьмани України.

У 30-ті роки 17 століття Лубни стають центром могутніх селянсько-козацьких повстань Карпа Скидана, Павла Бута, Кизима, Якова Остряниці.

З 1638 року - Лубни - сотенний центр Лубенської міської сотні в складі Переяславського полку, згідно реєстру її очолював Григорій Ворона.

У 16481781 рр. Лубни — центр Лубенського полку.

У роки Національно-визвольної війни 1648 — 1654 під проводом Богдана Хмельницького відзначився Лубенський козацький полк.

Головною святинею краю були нетлінні мощі Костянтинопольського патріарха Афанасія ІІІ Пателарія, похованого у Мгарському монастирі в 1654 році.

З 1709 році в місті діяли одна з перших в Україні польова аптека і ботанічні сади для розведення і використання лікарських рослин засновані за вказівкою царя Петра І.

До Полтавської битви 1709 року місто було найбільшим на теренах сучасної Полтавської обл.

У 1734 у Лубнах було підписано Лубенський договір, який закріпляв російське керівництво над Військом Запорізьким.

У 17511773 рр. лубенським полковим суддею був український правник і державний діяч Василь Стефанович.

З 1781 року Лубни — місто Київського намісництва, пізніше — центр Лубенського повіту Полтавської губернії.

За даними на 1859 рік у місті мешкало 3995 осіб (2096 чоловічої статі та 1899 — жіночої), налічувалось 358 дворових господарств, існували 6 православних церков, лікарня, духовне, повітове та приходське училища, поштова станція, 2 заводи, казенна запасна аптека, відбувалось 4 ярмарків на рік[3].

У 1885 році у с. Круглик під Лубнами Катерина Миколаївна Скаржинська відкрила перший приватний музей в історії України на теренах українських земель.

У місті було засновано знамениту на всю Полтавщину Лубенську чоловічу гімназію, багато випускників та учнів якої відомі далеко за межами України.

XX століття[ред.ред. код]

Промисловий розвиток міста прискорився після того, як через нього пройшла залізниця (1901).

На початку ХХ століття тільки до 13% лубенців знали грамоту, в місті не було жодної читальні, у міській бібліотеці, за винятком одного примірника «Кобзаря» — жодної української книжки. Тому видатною подією було те, що у листопаді — грудні 1905 року у Лубнах вийшло кілька номерів першої в Російській імперії газети українською мовою «Хлібороб». Її засновниками виступили відомі громадсько-політичні діячі — брати Микола, Володимир та Сергій Шемети.

Під час революційних подій 1905 — 1907 років, у місті було проголошено «Лубенську республіку», яка, хоч і на короткий час, виявила величезне прагнення лубенців до вільного життя. Знаменним є також і те, що в 1911 році, коли царський уряд заборонив відзначення 50-літнього ювілею Тараса Шевченка, в Лубнах все ж відбувся вечір з цієї нагоди.

За переписом 1910 року в Лубнах було 2349 господарств, проживало 12786 мешканців, діяло 7 церков.

1912 року в Лубнах була створена науково-дослідна станції лікарських рослин, співзасновником і першим директором якої став Петро Гавсевич. Це була перша на території України і колишньої Російської імперії науково-дослідна станція лікарських рослин.

У 1915 році стали до ладу евакуйовані під час Першої світової війни з прифронтових західних губерній машинобудівний завод «Фенікс» («Шліфверст»), завод «Механіка» («Комсомолець»), сукняні фабрики («Валтекс»).

Після подій Лютневої революції 1917 року багато демократичних змін відбулося і в Лубнах. Тут було створену одну з перших в Україні Рад робітничих і солдатських депутатів, в червні відбулися установчі збори Української Демократично-Хліборобської Партії, а пізніше відбувся І з'їзд хліборобів-демократів Полтавщини. В місті активно діяла організація «Просвіти», активізували свою діяльність лубенські друкарні, зокрема, були видані «Заборонені твори» Тараса Шевченка.

Часи Радянської влади[ред.ред. код]

З 1923 року Лубни стають райцентром і центром Лубенської округи. Після розрухи і голоду відбудовувались лубенські підприємства. В 1921 року стали до ладу дві суконні фабрики, 1922 року — міську електростанцію. Під кінець 1925 року без державних асигнувань безробітним Лубен було відновлено завод «Фенікс», який став носити назву «Комунар» (нині — «Шліфверст»). Було проведено реконструкцію суконної та повстяної фабрик. В 1932 році Лубенська повстяна фабрика було єдиною в Україні механізованою, на ній виготовлялось 70% усієї повсті. Наприкінці 1927 року було відкрито деревообробну майстерню, що згодом переросла в меблеву фабрику. В залізничному депо станції Лубни було утворено одну з перших в країні жіночих паровозних бригад, яку очолила Галина Тодчук.

Торкнулася Лубен і гірка хвиля кривавого сталінського терору. В 19321933 роках жителі міста, як і тисячі мешканців навколишніх сіл вмирали від штучно влаштованого більшовицькою владою голодомору. Не випадково на родючій лубенській землі біля Мгарського монастиря 1993 року відкрито меморіал народної скорботи «Голодомор-33» на Зажургорі.

Нацистська листівка для мешканців Лубен

Німецька окупація[ред.ред. код]

Військовий стан і початок мобілізації був оголошеним 23 червня 1941 р. Заводи «Комунар» і «Комсомолець» було перепрофільовано для ремонту військової техніки, швейна артіль розпочала пошиття обмундирування для червоноармійців.[4]

На базі винного заводу розгорнула роботу лабораторія Південно-Західного фронту по виготовленню пляшок із запальною рідиною КС для боротьби з німецькими танками, відкриваються також в Лубнах районні курси по підготовці фронтових медичних сестер.

Тисячі лубенчан копали окопи та протитанкові рови навколо Лубен та на північному заході району, укріплювали висоти по берегах р. Сули.

На Лубенщині йшло прискорене формування, доукомплектування дивізій і полків, окрім того був сформований військовий госпіталь на 250 ліжок, а 1 — серпня з Житомира в Лубни евакуйовано три евакогоспіталі на 800 ліжок з пораненими, які були розміщені у школах № 1, 2, 56, де функціонували до евакуації у вересні 1941 року.

В районі міста Лубен, в селі Пишне, будувався аеродром з двома злітно-посадочними смугами. Будувався він також армійськими підрозділами і населенням. Термін завершення будівництва був визначений 9-го липня.

На Лубенщині формувалися військово-громадські допоміжні підрозділи: ополчення, винищувальний батальйон складом 235 чоловік.

Форсувавши Дніпро, німці з Кременчуцького плацдарму просувалися на Лубни і Лохвицю. Перерізали залізничну магістраль Харків — Полтава — Київ і, не зустрічаючи активного опору, мостом через ріку Сулу, з боку села Засулля, ввірвалися в Лубни. Танкам і мотомеханізованим частинам вермахта протистояли підрозділи 94 прикордонного полку майора Ф. І. Врублевського, рештки 6 мотострілецького полку військ НКВС. Три дні в умовах оточення на північній околиці Лубен йшли бої. Останній бій був жорстоким і кривавим. На місці бою є монумент з написом: «Героїчним воїнам 94 прикордонного полку, які полягли смертю хоробрих у боях за Радянську Батьківщину із німецько-фашистськими загарбниками 17 вересня 1941 року».

У Лубнах німецька влада встановила окупаційний режим, який з 1 вересня 1942 р. набув форми ґебітскомісаріату: місто стало центром Лубенського ґебіту. За час окупації у Лубенському р-ні було вбито 13500 ос. мирного населення, в тому числі 2100 дітей. 16 жовтня 1941 р. було ліквідовано єврейське гетто (с. Засулля): було вбито 3,5 тис. осіб. В яру під Вільшанкою було вбито дітей, вивезених з Харкова у 1942 році.

На території учительського інституту і залізничної школи № 8 створили табір військовополонених — Дулаг № 171. За два роки загинуло і померло 19,5 тис. радянських військовополонених. У таборі діяло дві підпільні групи, які об'єднались і влились у сформований німцями «козачий батальйон № 121». У листопаді 1942 р. батальйон був передислокований на ст. Янів Півд.-Зах. залізниці (Київська обл). «Козаки» підняли збройне повстання, витримали чотириденний бій біля м. Остер з армійською групою вермахта, оголосили себе партизанським загоном ім. Будьонного і ввійшли окремим підрозділом у партизанське з'єднання Ю. 0. Збанацького.

Добровольців їхати до Німеччини знайшлося небагато. Тому насильно було вивезено на роботи до Німеччини 540 мешканців Лубен і 6635 осіб з району. Розпорядженням гебітскомісара від 23 листопада 1942 р., особи, які намагались уникнути відправлення підлягали арешту і покаранню.

У березні 1942 року загинув залишений для підпільної роботи уродженець с. Губське, поет, посмертно прийнятий до лав спілки письменників України, Петро Артеменко.

З кінця 1942 року і до початку лютого 1943 у паровозному депо діяла підпільна піонерська група у складі: А. А. Буценка, Б. М. Гайдая, І. М. Сацького. Це вони пустили паровоз під парами на обігове коло і вивели з ладу депо на тривалий час. їх виказав зрадник. Юні месники були схоплені гітлерівцями і розстріляні.

Почуття людяності і милосердя виявили лубенці у 1942 році. Вони врятували життя багатьом вихованцям дитячого будинку, вивезеного німцями з Харкова. Громадяни, подружжя О. Й. та А. О. Коломійці, М. М. і І. К. Шкоди, І. О. Шепітько, М. Д. Колтунова та інші всиновили і вдочерили десятки хлопчиків і дівчаток.

Партизанська боротьба почалася у квітні 1942 р., коли група радянських парашутистів була закинута на територію Лубенського р-ну. Біля сіл Лука, Пуленці, Ісківці відбувся бій з німецькими карателями і поліцією. Десантники знищили більше 20 німецьких комбатантів. У серпні наступного року висадилися з літаків дві організаційно-партизанські групи — загони № 25 і 26. Бойові дії, розвідувальну і диверсійну роботу партизани вели аж до звільнення Оржицького і Лубенського р-нів. Було знищено начальника лубенського гестапо, його ад'ютанта, коменданта району, помічника гебітскомісара і його шофера. Підірвано військовий ешелон на перегоні Лубни — Тарнавщина.

Лікарі 3. Ю. Трохименко, А. В. Котляр, які у напівлегальних умовах надавали допомогу пораненим червоноармійцям і командирам.

Після дворічної окупації Лубенщина 17 — 19 вересня 1943 року була визволена військами 40 армії Воронезького фронту. Особливо відзначилися 337 стрілецька дивізія за що їй було присвоєно почесне найменування «Лубенська» і танкісти 2 танкового корпусу. 19 вересня о 3 год. 30 хв. ранку радянські війська оволоділи містом і станцією Лубни. 1129 стрілецький полк переслідував ворога по дорозі на Вільшану, 1131 стрілецький полк вибив німців з сіл Хитці і Лука.

6508 лубенців нагороджено орденами і медалями. Повними кавалерами ордена «Слави» закінчили війну Ф. Т. Шокало з с. Мгар, Д. П. Штиря з с. Тишки та В. Д. Михайленко з м. Лубен. 14 лубенцям присвоєно звання Героя Радянського Союзу: П. Г. Дейкалу, В. С. Куку, Н. Ф. Меклін, В. Ф. Мицику, М. Е. П'ятикопу, П. М. Раку, А. П. Рибкіну, Д. І. Сірику, К. Ф. Стронському, Д. К. Федорині, В. О. Халу, М. М. Халявицькому і А. М. Щербаню. Лубенці Т. Т. Дерикон, М. П. Недбайло, П. М. Олійник та М. Г. Самійленко брали участь в Параді Перемоги ([Москва]).

На території міста і району є 52 братські могили, в яких поховано 690 воїнів. Імена більшості невідомі. Встановлено 56 пам'ятників, обелісків та пам'ятних знаків, 60 пам'ятних стел, на яких увічнені імена полеглих односельців.

Лубни — місто визначних культурних традицій, яке свого часу вважалося «духовною столицею краю, Афінами Полтавської губернії».

Повоєнний період[ред.ред. код]

XXI століття[ред.ред. код]

Символіка[ред.ред. код]

Герб міста 1591 р.

Офіційно затвердженими символами Лубен є герб та прапор міста.

Докладніше у статті Герб Лубен
та
Докладніше у статті Прапор Лубен
.

Гімн Лубен — один із символів міста. Музика І. Любича, слова О. Хало.

Славтесь, Лубни величаві,
Горда красуня Сула.
Рідному місту навіки
Наша хвала.

Прославляймо Лубен,
звитягу трудову,
Малинове знамено,
козацьку булаву,
Місто сонця і весни —
Вічно юні Лубни.

З верхнього Валу — донині
Вірна і доблесна путь,
Хай над Лубнами зоріє
Світлість майбуть.

Населення[ред.ред. код]

За оцінкою, на 1 березня 2012 року чисельність наявного населення становила 47845 осіб, постійного — 47548 осіб. Упродовж січня-лютого 2012 року чисельність населення зменшилась на 18 осіб. Зменшення чисельності населення міста відбулось виключно за рахунок природного скорочення (47 осіб), водночас зафіксовано міграційний приріст населення.

За даними Всеукраїнського Перепису Населення України 2001 року, українська мова є рідною для 91,06% жителів Лубен.

Сучасні Лубни[ред.ред. код]

Хорольський спуск

Сьогодні Лубни — значний промисловий і культурний центр. Найбільші підприємства: заводи «Лічмаш» (наразі зупинено), «Лубнифарм», «Автомаш», м'ясокомбінат (виведено з експлуатації в 2001), ТОВ «Лубенський молочний завод», цегельний завод, заводи «Комсомолець» та «Шліфверст» (колишній «Комунар»), меблевий комбінат (зупинено в 2001), хлібозавод. Але з 1992 року в місті починається глибока соціально-економічна криза, падає виробництво та життєвий рівень населення. У наш час більшість підприємств міста у руїні. Стабілізації економіки, соціальної сфери й рівня життя в місті не спостерігається.

У місті виробляють 45 видів морозива, понад 75 видів молочної продукції, лубенський хліб відомий в усій Україні, добре знають у столиці та інших містах лубенську цеглу..

Навчальні заклади: 9 загальноосвітніх, технікуми (коледжі): лісовий та бухгалтерського обліку; техшкола Південної залізниці, художня і спортивна школи, медучилище, музична школа, Лубенський професійний ліцей.

Місто має свою футбольну команду ФК «Лубни». Вона — володар Кубка Полтавщини — 2005/06 та 2006/07 років, другий призер чемпіонату області 2005/06, третій призер — 2006/07 та 2007(осінь). Волейбольний клуб «Фаворит» в 2010 р. здобув право грати в Супер-лізі України. Наступна мета волейболістів — єврокубки! Виходить газета «Лубенщина», рекламно-інформаційний тижневик «Вісник»[5].

Є галерея мистецтв, краєзнавчий музей, кінотеатр «Київська Русь», міський Будинок культури.

Місто вважається «літературною столицею області».

День міста — 18 вересня.

Панорама центральної площі міста, ліворуч — готель «Лубни», праворуч — Володимирський Майдан

Поділ міста[ред.ред. код]

З 2000 року 53-тисячні Лубни поділені на 8 мікрорайонів. Кожним мікрорайоном керує спеціально призначений секретар з числа співробітників міськвиконкому. Разом із дільничними міліціонерами та працівниками житлово-комунальної служби секретар намагається оперативно вирішувати проблеми городян, які звертаються по допомогу.

Історичні пам'ятки[ред.ред. код]

Давнє фото: Троїцька церква
про пам'ятники міста дивіться статтю Пам'ятники Лубен.

Відомі уродженці міста або ті, чиє життя пов'язане з Лубнами[ред.ред. код]

Міжнародна співпраця[ред.ред. код]

29 травня 2011 року до Лубен завітала делегація представників 6 посольств країн-членів ЄС на чолі з Послом, Головою Представництва Європейського Союзу в Україні паном Жозе Мануел Пінту Тейшейра. Метою їхнього візиту було відвідання міста та участь в заходах з святкування Дня Європи в Україні[6]. Серед 29 міст України, що взяли участь у конкурсі, який проводиться Представництвом Європейського Союзу в Україні на спільну організацію та спільне проведення святкування Дня Європи в Україні, місто Лубни посіло друге місце. Тому до міста й завітала така представницька делегація дипломатів.

Між містами Лубни та Скерневіце в Польщі діє угода про партнерство та співробітництво. Її підписали мер Лубен та президент міста Скерневіце. У вересні 2008 року делегація лубенців побувала в місті-побратимі. В свою чергу Лубни кожного року на травневі свята приймають польських гостей. Із жовтня 2008 року в лубенській школі № 1 двісті учнів факультативно почали вивчати польську мову, історію, народознавство, фольклор[7].

Міста-побратими[ред.ред. код]

Місто Країна Дата угоди
Скерневіце Польща Польща 2007

Галерея[ред.ред. код]

Виноски[ред.ред. код]

  1. Чисельність населення міста Лубни станом на 1 березня 2012 року Головне управління статистики у Полтавській області
  2. Постанова Кабінету міністрів України «Про затвердження Списку історичних населених місць України» № 878 від 26.07.2001 р.
  3. рос. дореф. Полтавская губернія. Списокъ населенныхъ мѣстъ по свѣдѣніямъ 1859 года, томъ XXXIII. Изданъ Центральнымъ статистическимъ комитетомъ Министерства Внутренних Дѣлъ. СанктПетербургъ. 1862 — 263 с., (код 9)
  4. Книга Пам'яті України. Полтавська область. Том 7. Лохвицький та Лубенський райони.
  5. Вісник (рос.)
  6. Полтавську область відвідала делегація посольств країн-членів ЄС на чолі з послом Європейського Союзу В Україні. Полтавська обласна державна адміністрація
  7. Польську мову почали вчити двісті школярів. Останні новини дня України та світу на Gazeta.ua

Сайти міста[ред.ред. код]

Джерела, посилання і література[ред.ред. код]