Лукашенко Олександр Григорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Лукашенко Олександр Григорович
Аляксандар Рыгоравіч Лукашэнка
Лукашенко Олександр ГригоровичАляксандар Рыгоравіч Лукашэнка

Нині на посаді
На посаді з 20 липня 1994
Прем'єр-міністр   В'ячеслав Кебич
Михайло Чигір
Сергій Лінг
Володимир Ярмошин
Генадій Навіцький
Сергій Сідорський

Народився 30 серпня 1954(1954-08-30) (60 років)
Копись, Вітебська область, Білоруська РСР
Громадянство Білорусь білоруське
Політична партія КПРС (19791991)
Дружина Галина Родіонівна Жолнерович
Діти Віктор, Дмитро, Миколай
Професія Історик і суспільствознавець,
економіст-організатор сільгоспвиробництва
Релігія Російська православна церква
Атеїзм
[1]

Олекса́ндр Григо́рович Лукаше́нко (біл. Алякса́ндар Рыго́равіч Лукашэ́нка, рос. Алекса́ндр Григо́рьевич Лукаше́нко) (нар. 30 серпня 1954 року, Копись, Вітебська область, Білоруська РСР) — президент Республіки Білорусь з 1994 року, обирався на цю посаду чотири рази.

Біографія[ред.ред. код]

Олександр Лукашенко народився 30 серпня 1954 року у міському селищі Копись Оршанського району Вітебської області Білоруській РСР у бідній селянській родині. За походженням білорус. Його дідусь, Трохим Іванович, народився біля міста Шостка (нині Собечеве) Сумської області України. Мати Олександра Григоровича до війни жила в селі Олександрія Шкловського району Могильовській області, а після неї влаштувалась на Оршанський льонокомбінат. Народивши сина, повернулась у село і працювала дояркою. Про батька Олександр ніколи нічого не розповідав і ріс тільки з матір'ю через що мав проблеми з ровесниками у школі.

З 1961 по 1971 роки навчався у Олександрійській СШ, де у дев'ятому класі вступив у комсомол і очолював політмасовий сектор. У школі навчався непогано і активно займався спортом. З п'ятого по восьмий клас відвідував музичну школу, де грав на баяні.

Вищу освіту здобував у 1971–1975 роках у Могильовському Педагогічному Університеті на кафедрі історії. Паралельно працював секретарем ВЛКСМ у середній школі номер 1 міста Шклова. Закінчив ВНЗ за спеціальністю «викладач історії і суспільствознавства».

У 1975–1977 роках, служив у Прикордонних військах КДБ СРСР, де був інструктором політвідділу військової частини 2187 Західного прикордонногу округу у Бресті. Після армії почав трудову діяльність на посаді секретаря комітету комсомола міськїжторгу міста Могильова. У 1978 році став відповідальним секретарем Шкловської районної адміністрації Всесоюзної спілки «Знання» (біл. «Веды»). З 1979 року — член КПРС.

У 1980 році знову іде служити в армію. Прослуживши там до 1982 року замполітом мотострілкової роти військової частини 04104, звільняється і призначається замісником директора колгоспу «Ўдарнік» Шкловського району. У наступному році обіймає посаду замдиректора комбінату будівельних матеріалів у Шклові, де працює з 1983 по 1985 роки. За цей час він заочно отримує другу вищу освіту Білоруської Сільськогосподарчої Академії за спеціальністю «економіст організатор сільскогосподарчого виробництва». У 1985–1987 роках працює секретарем партійного комітету колгоспу ім. Леніна Шкловського району. У 1987 році стає директором радгоспа «Городець» (біл. «Гарадзец») Шкловського району Могильовській області, де одним із перших на область почав впроваджувати орендний підряд. Після перетворення збиткового колгоспу на прибутковий, Лукашенко став популярним у ЗМІ.

Політична кар'єра[ред.ред. код]

У себе в радгоспі влаштував окружне виборче зібрання і був висунений як кандидат у народні депутати СРСР. У 1989 році брав участь у виборах проте програв В'ячеславу Кебічу у другому турі з різницею у 1%. Але вже в наступному році на виборах 4 березня 1990 був вибраний у депутати 12 скликання і з цього моменту починається його політична кар'єра.

Олександр Лукашенко був головою тимчасової комісії Верховної Ради Республіки Білорусь з вивчення діяльності коммерційних структур, які діють при республіканських і місцевих органах управління. Став відомий завдяки критичним виступам у бік Станіслава Шушкевича. 25 березня 1991 року у «Народній Газеті» опублікував статтю «Диктатура: білоруський варіант?». Пізніше у Верховній Раді Білорусі була сформована фракція «Комуністи за Демократію» (біл. «Камуністы за дэмакратыю»), і Лукашенко став одним з її лідерів. Фракція виступала за збереження СРСР у демократичній формі. Після подій 13 січня 1991 року у Вільнюсі, де від рук радянських військовослужбовців, підпорядкованих генералу Усхопчіку, загинуло 13 мирних жителів, що брали участь в демонстраціях протесту проти радянської окупації Литви, Лукашенко їздив на місце задля збору фактів.

У жовтні 1991 року на з'їзді оргкомітету була сформована нова політична партія, яка потім отримала назву Партія Народної Згоди (біл. Партыя Народнай Згоды). До неї увійшло багато представників фракції «Комуністи за демократію». Через сварки з іншими представниками, потім Олександр Григорович з неї вийшов.

Вважається, що Лукашенко був єдиним депутатом, який проголосував проти ратифікації Біловезьких Угод, проте пізніше було з'ясовано, що цим депутатом був Валерій Тихіня, котрий в подальшому став головою Конституційного Суду Білорусі. Пізніше Лукашенко казав що розпад СРСР «найбільша геополітична катастрофа ХХ-го століття».

Отримавши репутацію непримиримого борця з корупцією, в 1993 році Олександр Григорович отримав посаду головою Тимчасової комісії по боротьбі з корупцією Верховної Ради Республіки Білорусь, створеній для вивчення комерційних структур при владі. На цій посаді Лукашенко звинуватив ряд членів кабінету В'ячеслава Кебіча у корупції, а його самого назвав головою «примосковської мафії». У кінці 1993 року він звинуватив 70 членів Верховної Ради, у тому числі Станіслава Шушкевича у корупції та розкраданні державних коштів в особистих цілях. Станіславу Шушкевичу був винесений вотум недовіри, і він подав у відставку. Його вина ніколи не була доведена, проте це стало причиною втрати його популярності серед консервативних сил у Парламенті та майбутнього краху. 1 квітня 1994 року «комісія Лукашенка» була розпущена, «виконавши свою задачу з розслідування».

15 березня 1994 року була прийнята нова Конституція, згідно з якою повинні були відбутися перші президентські вибори.

Участь у президенських виборах[ред.ред. код]

Перший термін[ред.ред. код]

Лукашенко був молодим і перспективним політиком, а його критичні виступи і завзята боротьба з корупцією допомогли йому здобути популярність серед народу. Весь його передвиборчий штаб складався з таких же молодих і амбіційних як він. Це були зокрема: Леонід Сініцин, Дмитро Булахов, Віктор Гончар, Валерій Цепкало, Олександр Федута, Михайло Сазонов, Юрій Малумов, Петр Капитуло, Віктор Терещенко, Іван Титєнков, Олександр Лукашов, Віктор Кучинський, Володимир Ядренцев, Володимир Нистюк, Анатолій Лебедько, Микола Крпієвич і Віктор Шейман. На вибори Лукашенко йшов з лівими лозунгами та відстоював ідею зближення з Росією. Основним суперником Лукашенка був В'ячеслав Кебіч, і він вважався фаворитом. Результати першого тура були такими: Олександр Лукашенко — 44,82%, В'ячеслав Кебіч — 17,33%, Станіслав Шушкевич — 10%. За результатами другого туру, який відбувся 10 липня, Лукашенко переміг за результатом 80,1%. Це були єдині президенські вибори в Білорусі, які були визнані демократичними як з боку СНД і Росії так і з боку США і ЄС.

Під час передвиборчої кампанії на Олександра Лукашенко був здійснений замах. Проїжджаючи повз місто Ліозно Вітебської області, автомобіль Mercedes, у якому перебували Олександр Лукашенко, Іван Тітєнков і Віктор Шейман був обстріляний з автомобіля Ford, що обганяв та притискав Mercedes, причому одна з куль пролетіла у декількох сантиметрах від голови Лукашенка.[2] Жертв не було, однак у результаті розслідування КДБ і МВС були виявлені розходження між результатами балістичної експертизи і експертизи отвору та показами Тітєнкова і Шеймана. Справа була призупинена, а з приходом Лукашенка до влади відновлена.

28 червня, коли Олександр Григорович направлявся до Дому Уряду, на вході його затримали троє охоронців і не пускали у будівлю. Коли Лукашенко все ж туди потрапив, вони жорстоко побили його завдавши йому легких тілесних ушкоджень. Згідно з пояснювальною запискою працівників міліції, в ході інциденту Лукашенко відірвав ґудзики і пошкодив форменний одяг співробітників міліції.

Другий термін[ред.ред. код]

Після референдуму 1996 року п'ятирічний термін прибування Лукашенка на посту президента почався з нуля, тому вибори, які за старою Конституцією мали відбутись у 1999 році, були перенесені на 2001 рік. Серед інших кандидатів не було людини, яка могла б скласти конкуренцію Олександру Григоровичу. Він переміг у першому турі з результатом 75,65%, у той час як друге місце зайняв Олександр Гончарик з результатом 15,65%, що у п'ять разів менше ніж у Лукашенка.

Білоруська опозиція, ЄС та США не визнали результати виборів заявивши, що вони пройшли з численими порушеннями та не відповідали європейським демократичним стандартам. ОБСЄ також заявила що вибори не відповідали міжнародним стандартам. Спостерігачі від СНД у свою чергу заявили, що не виявили правопорушень, а результат виборів був «волею білоруського народу». Росія публічно привітала Лукашенка з перемогою.

Серед тих хто привітав Олександра Лукашенка був Володимир Путін, який зателефонував йому і запропонував співпрацю.[3]

Третій термін[ред.ред. код]

У 2004 році у Білорусі був проведений референдум, за результатами якого президент може обиратися нескінченну кількість разів, тому ніщо не завадило Олександру Григоровичу балотуватися на третій термін. Як і на минулих виборах серед кандидатів не було жодного конкурента Лукашенку. Він переміг у першому турі з результатом 83%.

Сполучені Штати не визнали результати виборів, а заступник держсекретаря США з країн Європи і Євразії Деніел Фрід заявив, що США вважають Білорусь «останнім форпостом тиранії» у Європі й у зв'язку з цим «інвестували 12 мільйонів доларів» на програми підтримки демократії в Білорусі.

Європейський Союз і ОБСЄ також не визнав вибори.[4] А СНД, Росія і КНР заявили що вибори були прозорими і демократичними, а міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров заявив що «Росія виступає категорично проти зовнішнього тиску на Білорусь».

У день оприлюднення результатів виборів на центральній площі Мінськ зібрався мітинг білоруських опозиціонерів, який отримав назву «Джинсова революція», яку підтримав Михайло Саакашвілі заявивши: «Білорусь — не якась примха Грузії, це фундаментальне питання, і це питання буде вирішене звільненням білоруського народу й остаточним об'єднанням Європи. Я знаю, що точно такі люди, які б'ють демонстрантів у Мінську, створюють проблеми Грузії й усьому світу. Ці люди не пускають нас в Абхазію, каламутять ситуацію в Цхінвалі й Джаві».

Четвертий термін[ред.ред. код]

19 грудня 2010 року відбулися четверті президентські вибори. Усього було зареєстровано 10 кандидатів, із яких тільки Лукашенко набрав понад 3%. Вибори завершилися в один тур і Лукашенко переміг з результатом 79,65%.

Ближче до вечора на Привокзальній площі почали збиратися протестуючі проти результатів виборів. Володимир Некляєв виступив зі словами що згідно з незалежними екзит-полами рейтинг Лукашенка становить 30,5%. Спецслужбовці розігнали мітинг і арештували від 600 до 900 людей.

Спостерігачі від ОБСЄ заявили що у порівнянні з минулими виборами відбулися покращення, хоча міжнародним нормам вони все одно не відповідають. Вибори відмовилися визнавати Чехія, Польща, Швеція та Німеччина. Євросоюз ввів низку санкцій, які забороняли в'їзд на його територію деяким білоруським чиновникам і Лукашенку особисто. Україна висловила «стурбованість непропорційним застосуванням сили проти учасників акції протесту та журналістів, зіткненням представників опозиції з силами правопорядку і затриманням деяких кандидатів». ПАРЄ заявила про свій намір не відновлювати контакти з білоруською владою, висловивши жаль у зв'язку з арештами представників опозиції Білорусі.

З перемогою Лукашенка привітали голова КНР Ху Цзіньтао, патріарх московський Кирил, Уго Чавес та Махмуд Ахмадінежад.

Політика[ред.ред. код]

Зовнішня[ред.ред. код]

Росія[ред.ред. код]

З першого президентського терміну Олександр Григорович говорив про Росію як про найголовнішого партнера Білорусі. У січні 1995 року разом із Борисом Єльциним був підписаний договір про створення платіжного та митного союзів. У лютому того ж року вони підписали договір про дружбу, добросусідство та співпрацю між Білорусью та Росією. У 1996 році був підписаний договір про створення Спільноти Росії та Білорусі, у 1998 році — договір о рівних правах громадян обох країн.

Саме від нього йшла ініціатива створення Союзної держави, підтримана Єльциним. 29 квітня 1996 року — договір про Парламентське Зібрання, 2 квітня 1997 — договір про Союз Росії та Білорусі, проте при підписанні цього договору Єльцин відмовився підписувати білоруський варіант, що дозволило Лукашенку звинуватити Росію у «непідготовленності до об'єднання». 23 травня 1997 — підпис Устава Союзу Білорусі і Росії, у січні 1998 — про сумісну Телерадіомовну організацію Союзу, 8 січня 1999 — про створення Союзної держави Росії і Білорусі. 26 січня 2000 після ратифікації парламентами обох країн Союзна держава почала існувати.

У 2002 році Лукашенко представив Путіну проект, за яким Союзною країною президенти мали б керувати по черзі, але підтримки у колеги не знайшов. Замість цього у серпні 2002 року Путін запропонував свій проект, згідно з яким у травні 2003 року мав пройти референдум щодо нового керівництва Союзної країни, у якому запропонував враховувати різницю у чисельності населення і економічній силі між країнами. Фактично, Путін запропонував Білорусі увійти у Російську Федерацію, на що Лукашенко відповів, що навіть Ленін і Сталін не додумались до такого — роздробити Білорусь і включити у склад СРСР. У жовтні 2003 року Лукашенко заявив, що перехід на єдину валюту не має сенсу. Помаранчева Революція, Революція Троянд та інші так звані кольорові революції на пострадянському просторі змусили Лукашенка знову будувати свою політику на співпраці з Росією. У 2007 році МЗС Росії направило Білорусі ноту, у якій казалося про те, що Росія не постачатиме Білорусі газ по внутрішнім цінам. 24 березня того ж року був підписаний цілий ряд важливих угод, серед яких торгово-економічна.

Після озброєного конфлікту Росії з Грузією, Лукашенко не став визнавати Абхазію і Південну Осетію.

США та ЄС[ред.ред. код]

Західні країни відмовилися визнавати результати референдуму 1994 року і з того часу не визнавали жодних виборів у Білорусі. Країна втратила місце асоційованого члена в Асамблеї Ради Європи, а після інциденту в Дроздах стосунки Заходу і Білорусі погіршилися ще більше.
У 2008 році Лукашенко звернувся до члена Британської Палати Лордів, відомому PR-менеджеру Тімоті Беллу з метою покращення іміджу Білорусі за кордоном. З початку їх співпраці позиція Лукашенка стала більш лояльною до Європи, також він утримався від таких неоднозначних кроків як визнання Південної Осетії і Абхазії після конфлікту Росії і Грузії. Командою Белла був розроблений 32-сторінковий план покращення іміджу Білорусі, який оцінювався у $10 млн. (з них лише один був заплачений Беллу через розірвання контракту). У 2010 році співпраця лорда і президента несподіванно припинилась.
Після виборів у Білорусі у 2010 році відносини із Заходом майже заморозились через невизнання виборів, переслідування політичних опонентів Лукашенка і незаціклавленність білоруської сторони у переговорах. З боку ЄС були введені економічні санкції і заборона багатьом білоруським чиновникам в'їзду до країн ЄС.

Україна[ред.ред. код]

4 березня 2014 року на фоні введення військ Росії до України Олександр Лукашенко повідомив Леоніду Кучмі про підтримку територіальної цілісності України[5].

Інші країни[ред.ред. код]

Внутрішня[ред.ред. код]

Конституційна[ред.ред. код]

Економічна[ред.ред. код]

Економічна політика Лукашенка зупинила економічну кризу і занепад, від якого потерпали постсоціалістичні країни, що трансформували свої економіки. Підприємства отримали державну підтримку і опіку та не зупиняли своєї роботи.

Адміністративна[ред.ред. код]

Під час правління О.Лукашенка в Білорусі були обмежені політичні і деякі особисті свободи. Знищувалась незалежна преса. Переслідувались політичні опоненти. Зникло кілька незгодних і особистих ворогів О.Лукашенка. Багато політиків і активної молоді були вимушені емігрувати за кордон (Литва, Польща, Росія, Україна, США).

Культурна[ред.ред. код]

Одним з пунктів програми Лукашенка було надання російській мові статусу державної. Під час його керівництва майже зникло книговидаництво білоруською мовою, кіностудії перестали фінансуватись через малі кошториси білоруських фільмів, теле- та радіоефіри заполонила російська музика, а білоруська мова майже зникла з ЗМІ, через що була занесена до списку «потенційно зникаючих мов» ЮНЕСКО. Це єдина державна мова незалежної пострадянської країни, яка отримала статус «потенційно зникаючої».
З його приходом почалася цензура, наприклад заборону отримала пісня гурту «Кино» — «Хочу перемен». Також неодноразово заборонялись виступи гурту «Ляпис Трубецкой» та заборона їх пісні «Belarus Freedom». З 2012 року під цензуру потрапив і Інтернет.

Критика[ред.ред. код]

Білорусь[ред.ред. код]

Україна[ред.ред. код]

США та ЄС[ред.ред. код]

Західні країни різко критикували характер проведених виборів, а також придушення акцій протесту в Білорусі; країни Європи та США також бойкотували церемонію присяги Лукашенка. В кінці січня 2011 Європейський Союз та Сполучені Штати запровадили низку санкцій проти Олександра Лукашенка та інших офіційних представників Білорусі. Його активи в західних банках заморожено та запроваджено заборони на в'їзд до країн США і Європи для пана Лукашенка та ще 157 офіційних осіб.[6]

Росія[ред.ред. код]

Особисте життя[ред.ред. код]

Хобі[ред.ред. код]

Серед спорту особливою підтримкою користується хокей, Лукашенко є прихильником цього спорту.

У масовій культурі[ред.ред. код]

Приклади висловлювань[ред.ред. код]

У лютому 2011 Олександр Лукашенко запропонував західним політикам не драматизувати ситуацію з приводу його ставлення до людей нетрадиційної сексуальної орієнтації.[7] «Приїжджали тут великі діячі — правильної, неправильної орієнтації. І мене почали дорікати, що я засудив цей „голубник“. Ну, не подобаються мені „блакитні“, я і сказав, що не подобаються. Бачте, міністри окремі закордонних справ образилися на мене. Чого на мене ображатися? Ми живемо в демократичному суспільстві, тим більше я — президент. Я маю право висловлювати свою точку зору і свою позицію. Я йому (главі МЗС ФРН) чесно і сказав це в очі. Треба нормальний спосіб життя вести. У Німеччині це можливо, і в Польщі, тоді хай цим і займаються там. А нам сюди це не треба», — заявив президент Білорусі визнавши, що «хоча цього добра і в нас, на жаль, вистачає».

Нагороди та відзнаки[ред.ред. код]

5 листопада 2009 року відбулося урочисте вручення диплому Почесного доктора Київського національного університету імені Тараса Шевченка видатному політичному і державному діячеві, президенту Республіки Білорусь Олександру Лукашенку. Диплом, мантію і почесний знак президенту вручив ректор університету академік Леонід Губерський[8].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]