Лукаш Микола Олексійович

Микола Лукаш
Микола Олексійович Лукаш
Дата народження:	19 грудня 1919
Місце народження:	Кролевець
Дата смерті:	29 серпня 1988
Місце смерті:	Київ
Національність:	українець
Громадянство:	СРСР
Мова творів:	українська
Рід діяльності:	переклад на українську мову літературних творів з 14 мов світу, теорія перекладу, мовознавство, літературознавство
Роки активності:	1953—1988
Жанр:	лірика, проза
Magnum opus:	Від Бокаччо до Аполлінера: Переклади М. Лукаша / Ред.-упоряд., авт. передм. «Високий шлях Миколи Лукаша» (С. 5—10) М. Н. Москаленко. — К.: Дніпро, 1990. — 510 с. — (Майстри поетичного перекладу).
Премії:	1988 — премія імені Максима Рильського за переклади на українську мову «Декамерона» Дж. Боккаччо, «Фауста» Й.-В. Ґете, «Мадам Боварі» Г. Флобера та ін. 1993 — українсько-французька літературна премія імені Миколи Зерова «за кращий український переклад із французької літератури»

Мико́ла Олексі́йович Лука́ш (*19 грудня 1919, Кролевець — †29 серпня 1988) — український перекладач, мовознавець і поліглот.

Літературна творчість

Народився Микола Лукаш 19 грудня 1919 року в містечку Кролевець на Сумщині. Свої лінгвістичні здібності виявляв змалку. Ще в дитинстві засвоїв ідиш — до революції єврейське населення Кролевця становило четверту частину від загального. А якось утік iз циганами, й буквально за кілька днів навчився їхньої мови. В семирічці опанував французьку, німецьку та англійську мови. Продовжував навчання, вступивши у 1937 році на історичний факультет Київського університету. Через нерозділене кохання до однокурсниці Олени Біличенко полишив навчання й пішов вчителювати в сільську школу на Київщині. За рік біль улігся, й він повернувся в університет. Жив на стипендію і свої невеликі заробітки. В архіві стародавніх документів вишукував папери, дотичні до Коліївщини, переписував їх, перекладав з польської та латини українською мовою. За копійки готував ці матеріали для Костя Гуслистого — той саме працював над книгою про Коліївщину. Зароблені кошти Лукаш витрачав на книжки. В 30-ті роки букіністичні магазини були напхані «конфіскатом» засуджених письменників і науковців. Цінні видання збували за копійки. На відміну від Лукаша, продавці не дуже розбиралися в книжках. Перекладач знався на них чудово: зібрав усі 10 томів «Історії України-Русі» Михайла Грушевського, «Исторические монографии» Миколи Костомарова, «Описание старой Малороссии» Олександра Лазаревського, твори Максимовича. У війну університет евакуювали в Харків. Лукаш дістався туди, дорогою був поранений в ногу, одужав і після перемоги викладав англійську та німецьку в Харківському педінституті іноземних мов та сільсько-господарському інституті. У 1958-му Лукаш перебрався в столицю. Як згадує його племінниця Валентина, дядько Микола завжди одягався дуже скромно, а обідати ходив до ресторану «Інтурист». Там йому було цікаво, бо тільки там міг чути чужу мову від самих іноземців, адже за кордон його не випускали, через це навіть премію, яку німці присудили Лукашеві за найкращий переклад «Фауста», не зміг забрати.

Для Лукаша була характерна життєва безпорадність, — згадує його товариш Михайло Сереженко. Обпікшись на першому коханні, він так і залишився старим парубком. «Кохана жінка, діти потребуватимуть моєї постійної уваги, а в мене така робота, що як порину в неї, то забуваю про все на світі, і надовго. Розриватися між двома пристрастями не зможу, тому і віддав перевагу роботі», — відповідав він умовлянням сестри Ганни одружитися. Одержуючи великі гонорари, він завжди був без грошей. Зате зібрав велику і цінну бібліотеку. До одягу був байдужий. Ходив у поношеному костюмі класичного крою або у спортивному. Зимового пальта, шапки теплої не мав. Взимку ходив простоволосий або у спортивній шапчині з помпоном, поношеному світлому пальті, розтоптаних черевиках. Голився лише в перукарні. Їв двічі на день. Снідав у кафе ресторану «Театральний», обідав у ресторані «Інтурист», а з побудовою на розі Хрещатика готелю «Дніпро» — в ресторані цього закладу, призначеного, по суті, для іноземних туристів. Пив помірно. Вдома, у «комуналці» на вулиці Коцюбинського, ніколи не тримав ніяких продуктів, посуду. Кімнату свою ніколи не замикав. У 1973 році Лукаш отримав однокімнатну квартиру на вулиці Суворова. Усі меблі з «комуналки» лишив сусідці. Із собою взяв лише картотеку, письмовий стіл, кабінетний столик, книжки і друкарську машинку. З кухні зробив книгосховище. Попросив викинути газову плиту і засів за переклад «Дон Кіхота» Сервантеса. Коли вийшов знаменитий публіцистичний твір Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», Микола Лукаш, на той час уже знаний перекладач і літературознавець, публічно його підтримав. Він запропонував Президії Верховної Ради УСРС відбути йому, Лукашеві, термін ув'язнення замість Дзюби, бо той хворів на сухоти. За це Лукаша виключили зі Спілки письменників, заборонили друкуватися, чим позбавили засобів для існування. Збірка віршів французького поета Аполлінера в Лукашевому перекладі світ так і не побачила, хоча йому вже виплатили аванс. З багатомовного тлумачного словника української мови вилучили всі посилання на Лукашеві переклади. Не один знайомий навіть iз числа письменників перестав із ним вітатися. «Вліз, як сліпе теля в яму, — охарактеризував його вчинок письменник Панас Кочур. — Велика бездоглядна дитина, твердо переконана в слушності, необхідності своїх вчинків». Тривалий період біля його під'їзду стояв пост міліції, що не пропускав до нього нікого. Заощаджень у Лукаша не було, економити він не вмів. Отож був приречений жити впроголодь, на позичені у знайомих кошти. І коли в лютому 1978-го в Кролевці померла мати, на похорон Лукаш поїхав без копійки грошей, у потертих лижних штанях, светрі та брезентовій куртці. На голові — бавовняна шапчина з помпоном, на ногах — легкі боти… Лукашу радили визнати помилковість своєї заяви до Президії Верховної Ради та записатися на прийом до секретаря ЦК з ідеологічних питань Валентина Маланчука, дивись, і влада змінила б гнів на милість. Але він категорично відповів, що не хоче, щоб якийсь чиновник возводив його у звання поета, й уперто наполягав, що ні в чому не винний. А час плинув. Іван Дзюба давно відбув ув'язнення, став друкуватися, а Лукаш лишався вигнанцем. Микола Бажан, Олесь Гончар клопотали перед Щербицьким, щоб повернути «вигнанця» в літературу, але той відповів, що ЦК КПУ проти Лукаша нічого не має, що це справа Спілки письменників. «Давня істина: пересіч не терпить талантів, — пише Михайло Серженко. — Талантів мало, пересічі багато. А Лукаш — збіса талановитий». „На вулицях Києва ходили чиновники в «дубльонках» та норкових ушанках, — пише Дмитро Павличко, — а він (Лукаш) ставав у дверях без шапки і пальта, в самому костюмчику, схололий, червоний від холоду“. Крига скресла лише у 1979 році, коли новий редактор журналу «Вітчизна» Віталій Коротич запропонував Лукашеві перекласти кілька віршів з угорської…

Останні роки житя Микола Лукаш хворів на рак. Був поновлений в Спілці письменників України на хвилі перебудови 1986, практично напередодні смерті. Він так і не дочекався видання великого тому своїх перекладів — книжки під назвою «Від Бокаччо до Аполлінера», яка вийшла 1990 року і стала своєрідним пам'ятником Лукашеві. Помер у серпні 1988-го, похований на Байковому кладовищі. Але не в центральному секторі, а на «задвірках історії», як висловився упорядник книги «Наш Лукаш» Леонід Череватенко. Тож коли письменники на чолі з Дмитром Павличком пішли віддати шану Миколі Лукашу, то довго не могли знайти його могилу. На будинку, де жив перекладач, досі немає навіть скромної меморіальної дошки. Пам'ятник на могилі — білу мармурову стелу — Лукашу поставила його шанувальниця, викладачка «Могилянки» Ольга Петрова. Унікальна ж бібліотека перекладача (понад три тисячі книжок) потрапила до Музею літератури — туди її передала сестра М. Лукаша .

Скромний геній

Миколі Лукашу першому в Україні вдалося перекласти «Фауста». За його переклад українською мовою бралися Іван Франко, Михайло Старицький, Дмитро Загул, але подужати всю поему Гете ніхто не зміг — далі першої частини жоден iз них не просунувся. Микола Лукаш працював над ним 18 років. А «Бал в опері» Юліана Тувіма, який сатирично зобразив польське суспільство, взагалі вважали за поему, яку годі перекласти, а Лукашу й це вдалося! „У ті роки Лукашевого «Фауста» читала вся інтелектуальна Україна, — згадує в другому томі мемуарів «Наш Лукаш» Дмитро Павличко. — Тувім українською мовою звучав краще, ніж в оригіналі. Лукаш використав таке несподіване лексичне багатство нашої мови, так гнучко та слухняно йшла за його рукою могутня плеяда тувімівських метафор, така іронія виблискувала з кожного речення перекладу, що я був зачарований тим усім. Лукашева мова, як небеса, побачені в телескоп. Міріади слів, які годі спостерігати простим оком, виступають у його мові зі своїм глибинним світлом“. Крім того, М.Лукаш переклав на українську мову твори таких відомих письменників: Ґете, «Мадам Боварі» Флобера, лірику Шіллера, «Декамерон» Бокаччо та багато іншого.

Загалом Микола Лукаш знав 20 мов, з яких вільно перекладав. „У Радянському Союзі твори світових класиків, які дозволялося перекладати, перекладали мовами національних меншин не з оригіналу, а тільки з російської мови, — згадує мовознавець Олександр Пономарів. — Але Лукаш перекладав лише з першотвору… Окремої уваги заслуговує переклад «Декамерона», зроблений Лукашем архаїчною українською мовою XVII—XIX століть. До всіх приказок і афоризмів Боккаччо він знайшов точні українські відповідники“. Крім того Лукаш мав феноменальне лінгвістичне обдарування і дивовижну ерудицію в галузі зарубіжної літератури.

Вшанування

У 1989 році редакцією журналу «Всесвіт» було засновано щорічну премію імені Миколи Лукаша — Ars Translationis (Мистецтво перекладу) за кращі переклади й перекладознавчі праці, опубліковані за рік на сторінках журналу.

Указ Президента України № 594/2009 «Про відзначення 90-річчя від дня народження Миколи Лукаша»

Твори

• Фрагменти з «Фауста» Ґете в перекладі М. Лукаша в Українській бібліотеці — «Джерело»

Бібліографія, джерела

• Наш Лука́ш, У 2 кн. — (Упорядник Леонід Череватенко) — ВД «Києво-Могилянська академія» — Кн. 1 — 2009, 2 — 2011.

   — збірка спогадів сучасників Миколи Лукаша про нього.

• Фразеологія перекладів Миколи Лукаша, Словник-довідник. Прямий доступ
• Олег Микитенко. Микола Лукаш і «Всесвіт» // Всесвіт, 2005, № 1/2 (електронна версія).
• Євген Попович. Це ім'я мене зачарувало — поліглот, та ще й блискучий перекладач // Всесвіт, 2009, № 3/4, с. 198-203 (електронна версія).
• В. Р. Савчин. Новаторство Миколи Лукаша в історії українського художнього перекладу. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. Київ, 2006 (електронна версія автореферату).
• Микола Лукаш. Біобібліографічний покажчик / Укладач В. Савчин; науковий редактор Р. Зорівчак; редактор-бібліограф Г. Домбровська; редколегія: Б. Якимович (голова) та ін.. — Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2003. — 356 с. — (Українська біобібліографія. Нова серія; ч. 10). — 500 прим. — ISBN 966-613-272-9
• Віктор Жадько. Некрополь на Байковій горі.-К.,2008.-С.86,87,264.
• Віктор Жадько. У памяті Києва: столичний некрополь письменників.-К..2007.-С.25,83,92,298.
• Віктор Жадько. Український некрополь.-К.,2005.-С.224.
• Віктор Жадько. Байковий некрополь.-К.,2004.-С.211-215.
• Борис Черняков. «Микола Лукаш. Біобібліографічний покажчик 1953—2005», 2007 рік, 576 с. Видавництво «Критика»