Луцій Валерій Потіт (консул 483 року до н. е.)
| Луцій Валерій Потіт | |
|---|---|
| лат. L. Valerius M.f.Volus.n. Potitus | |
| Народився |
невідомо м.Рим |
| Помер |
після 470 до н. е. невідомо |
| Громадянство | Римська республіка |
| Діяльність | політик, державний і військовий діяч |
| Знання мов | латина |
| Суспільний стан | патрицій[1] і шляхтич[d][1] |
| Посада | консул |
| Термін | 483 та 470 роки до н.е. |
| Рід | Валерії |
| Батько | Марк Валерій Волуз |
| Мати | невідомо |
| Брати, сестри | Volusus Valeriusd[1][1] і Manius Valeriusd[1][1] |
| У шлюбі з | невідомо |
| Діти | Луцій Валерій Потіт |
Луцій Валерій Потіт (лат. Lucius Valerius Potitus; ? — після 470 до н. е.) — політичний та військовий діяч часів ранньої Римської республіки.
Життєпис[ред. | ред. код]
Походив з патриціанського роду Валеріїв. Син Марка Валерія Волуза, консула 505 року до н. е. Про молоді роки немає відомостей.
У 486 році до н. е. був одним з активних супротивників аграрного закону Кассія Вісцеліна. У 485 році став квестором. Під час своєї каденції був офіційним звинувачувачем Вісцеліна, домігся його страти.
У 480 році до н. е. його було обрано консулом разом з Марком Фабієм Вібуланом. Разом з колегою протидіяв народним трибунам, які намагалися провести аграрну реформу. Тоді розпочалася війна з містом-державою Вейї та племенем вольсків. Втім Валерій разом з колегою не здійснював якихось активних дій проти ворогів, приділяючи більше уваги приборканню плебейських трибунів. Проте вимушений був виступити про вольсків, але походу завадив конфлікт з плебеями.
У 470 році до н. е. його вдруге було обрано консулом, цього разу разом з Тіберієм Емілієм Мамерком. Того року тривала війна з племенами еквів та сабінян. Луцію Валерію доручено було вести війну проти еквів, проте не досяг рішучого результату. Перед тим знову стикнувся з намаганням трибунів провести аграрну реформу, втім за допомогою сенату відхилив усі ці спроби. Про подальшу долю нічого не відомо.
Родина[ред. | ред. код]
- Луцій Валерій Потіт, консул 449 року до н. е.
Джерела[ред. | ред. код]
- Тит Лівій, Ab Urbe Condita Libri, Libr II, 42, 43, 61-64
