Лу Рід
Лу Рід (Lou Reed), справжнє ім'я Луїс Алан Рід (Lewis Alan Reed; * 2 березня 1942, Нью-Йорк, США) — вокаліст, гітарист, композитор, поет, продюсер.
У середині 1950-х років Рід виступав з багатьма аматорськими гуртами, серед яких були, наприклад, Pasha & The Prophets, LA & The Eldorados та The Shades. З гуртом The Shades (потім його було перейменовано на The Jades) Рід 1957 року потрапив до студії, де записав сингл «So Blue». Цей твір зацікавив відомого дискжокея Murray The K, однак запис розчинився у великому потоці популярних у ті часи інді-синглів.
Після закінчення кінотеатрального відділення «Syracuse University», Рід влаштувався як композитор до фірми «Picwick Records», спеціалізуючись на записах, які швидко оплачувались. Твір «The Ostrick», іронічна підробка танцювальних хітів, зацікавив керівництво фірми, і тоді 1964 року Рід за допомогою Джона Кейла створив гурт The Primitives, щоб записати його на синглі. З часом цей гурт перетворився на легендарний The Velvet Underground, що активно діяв у 1966–1970 роках, а Рід був автором багатьох творів та головним ідеологом. Проте розчарований відсутністю уваги публіки до The Velvet Underground, 1970 року Рід залишив гурт, що відразу позначилось на його творчості.
Залишивши The Velvet Underground, Лу Рід повернувся до рідного Фріпорта, де почав працювати у бухгалтерській фірмі свого батька. Лише через два роки, після вмовлянь Девіда Боуї, Рід наважився на запис першого сольного альбому «Lou Reed». Працювати над цією платівкою, запис якої відбувся у Лондоні, автору допомагали, наприклад, Стів Хоу та Рік Уейкмен. Альбом пропонував кілька чудових творів, що нагадували період творчості The Velvet Underground, однак невдале продюсування негативно вплинуло на весь альбом у цілому. Проте артистичним успіхом виявилося для Ріда британське турне, під час якого йому акомпанував гурт нью-йоркських підлітків під назвою The Tots.
За продюсування чергового лонгплея Ріда «Transformer» цього разу взявся Девід Боуї. Витримана у модному декадентському настрої, в цілому платівка виявилась нерівною, хоча до класики року потрапив твір «Walk On The Wild Side». Цей дуже сміливий твір несподівано став сингл-хітом, здобувши 1973 року десяте місце у Британії та двадцяте в Америці. Проте надалі Рід уник пастки модної течії і на альбомі «Berlin» повернувся до «темного боку» творчих пошуків. Цього разу було взято теми садомазохізму, самогубства та нігілізму у поєднанні з образами публіки, проте вона все одно купувала платівки виконавця. У музичному плані у цей період в артиста домінувала схильність до самопародії.
На концертному альбомі «Rock'n'Roll» гітаристам Діку Вагнеру та Стіву Хантеру вдалося впровадити справжню інструментальну дисципліну, але виданий дещо пізніше лонгплей «Sally Can't Dance» підтвердив безрадісність та розгубленість автора. Після видання чергової концертної платівки Рід запропонував електронну какофонію на подвійному альбомі «Metal Music Machine». Ця робота, що була безжально піддана критиці, й досі залишається суперечливим творінням. Для одних вона є маніфестом рок-авангарду, для інших — музичним хуліганством та свідомою насмішкою над традиціями поп-стилю.
Альбом «Coney Island Baby» була виваженою, мабуть найспокійнішою та найліричнішою роботою в усьому доробку Ріда. Тим більше розчарував наступний лонгплей «Rock'N'Roll Hearts» — випадкова компіляція записів періоду творчої безпорадності. Однак платівка «Street Hassle», що надихалась нью-йоркськими субкультурами, сповістила про повернення до творчої форми. На увагу заслуговував заглавний твір, популяризований гуртом Simple Minds, а також твори «Dirt» та «I Wanna Be Black» з характерною, але вже давно відсутньою у творчості Ріда іронією. Чергові альбоми «The Bells» та «Growing Up In Public» хоча й виявилися менш популярними, однак підтвердили артистичну зрілість автора.
У 1980-і роки Рід увійшов як вже повністю сформований артист та виконавець, у цьому була чимала заслуга гітариста Роберта Квайна (Robert Quine), запрошеного з гурту Річарда Хелла The Voidoids. Лонгплей «The Blue Mask» відкрив новий етап, який продовжили своєю стилістичною однорідністю альбоми «Legendary Hearts» та «Mistrial». Проте багатообіцяюча платівка «New York» не була належним чином оцінена критиками, її суворе, нівельоване до ритмічної пульсації звучання, а також песимістичні та цинічні тексти, мали відповідати життю суспільних низів, яке зачаровувало Ріда.
Записаний разом з Джоном Кейлом альбом «Songs For' Drella» був посвятою Енді Ворхолу. Рід на цій роботі виявив ще одне своє обличчя, підтверджуючи незвичний талант.
15 червня 1990 року оригінальний склад The Velvet Underground з'явився на відкритті фундації на честь Енді Ворхола у Коллі ен Жозе біля Парижа, де виконав свій хіт «Heroin». Наслідком відновлення контактів між музикантами стало відродження 1993 року діяльності формації, яка запропонувала альбом «Live МСМХС III» та здійснила світове турне. На початку 1996 року Рід видав чергову дуже вдалу роботу — альбом «Set The Twilight Reeling».
Дискографія [ред.]
- 1972: Lou Reed
- 1972: Transformer
- 1973: Berlin
- 1974: Rock'N'Roll Animal
- 1974: Sally Can't Dance
- 1975: Live
- 1975: Metal Machine Music
- 1976: Coney Island Baby
- 1976: Rock & Roll Heart
- 1977: Walk On The Wild Side — The Best Of Lou Reed
- 1978: Street Hassle
- 1978: Live — Take No Prisoners
- 1979: The Bells
- 1979: Vicious
- 1980: The Bells
- 1980: Growing Up In Public
- 1980: Rock & Roll Diary 1967–1980
- 1981: Rock Galaxy
- 1982: The Blue Mask
- 1982: I Can't Stand It
- 1983: Legendary Hearts
- 1984: Live In Italy
- 1984: New Sensations
- 1985: City Lights — Classic Performances By Lou Reed
- 1986: Mistrial
- 1986: New York Superstar
- 1986: Magic Moments
- 1989: New York
- 1989: Retro
- 1990: Songs For' Drella (разом з Джоном Кейлом)
- 1992: Magic & Loss
- 1992: Between Thought & Expression
- 1996: Set The Twilight Reeling
- 1996: Different Times — Lou Reed In The 70's
- 1997: Live In Concert
- 2000: Ecstasy
- 2003: The Raven
- 2007: Hudson River Wind Meditations
Джерела [ред.]
