Любарт-Дмитро

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Любарт
Правління 1340-1349
Попередник Юрій II Болеслав
Наступник Казимир III Великий
Інші титули Князь володимирський
Біографічні дані
Дата народження 1300
Дата смерті 4 серпня 1384(1384-08-04)
Володимир
Дружина Ганна-Буче
Другий шлюб Ольга-Агафія
Діти Федір, Іван, Лазар, Семен
Династія Гедиміновичі
Батько Гедимін
Мати Ольга
COA of Gediminaičiai dynasty Lithuania.png

Лю́барт Гедимі́нович (православне ім'я — Дмитро; *1300 - †4 серпня 1384 або 1383) — литовсько-руський князь, останній правитель об'єднаного Галицько-Волинського князівства. Ймовірно, наймолодший син Гедиміна, князь Луцький (бл.1323-1324, 1340-1383), Любарський (східноволинський) (1323-1340), Великий князь Волинський (1340-1383), Галицький (1340-1349).

Біографія[ред.ред. код]

Правдоподібно, син останньої дружини батька, можливе ім'я її - Євна. Документ 1322 року, який йому приписували, є фальсифікатом[1].

1325 року, по смерті тестя, короля Лева II, Любарт, за дослідженнями Антоновича, одержав Східну Волинь і ще за життя батька переселився в цю область. За даними Яна Длуґоша, 1336 року спустошив Мазовію[1].

Після смерті короля Русі Юрія II Болеслава (1340) бояри проголосили Любарта — по жіночій лінії зятя Юрія-Болеслава — володарем Галицько-Волинської держави, королем Русі. Але польський король Казимир III Великий негайно зайняв Перемишльську (Перемиську) землю, а потім заволодів і Львовом. З цього часу у Любарта почалася багаторічна суперечка з Казимиром за спадщину галицьких королів. Подробиці цієї боротьби не дійшли до нас, але з пізніших літописних вказівок довідаємося, що Любарт встиг опанувати Володимиром Волинським, Крем'янцем та Белзом; потім Казимир зрадою захопив його в полон, з якого він звільнився за допомогою Великого князя литовського Кейстута. Зайняті міста він удержав за собою, але не був досить сильний для того, щоб відняти в поляків землі Львівську і Перемиську.

До цієї пори (приблизно 1347) відноситься дворічне перемир'я між Казимиром ІІІ та князями литовськими, у тому числі й Любартом. 1349 року Казимир ІІІ зайняв Волинь, але коли він розпустив військо і повернувся додому, Кейстут у союзі з Любартом витиснув польські гарнізони з замків Волинської, Холмської та Белзької земель, ввірвався в землю Львівську та спустошив польські прикордонні області. Литовських князів добре підбадьорювало зближення з великим князем московським Симеоном Гордим — сином Івана І Калити: у 1350 році за згодою останнього Любарт одружився вдруге, з небогою Симеона — дочкою князя ростовського Костянтина[2].

Хоча Любарт й успадкував титул володаря королівства Русі (1340-1349), а 1347 року візантійський цісар (Іоанн VI Кантакузин або Іоанн V Палеолог) звертався до нього, титулуючи його «королем Дмитром-Любартом», на той час Любарт уже втратив Галичину — галицькі бояри під проводом Дмитра Детька закликали на допомогу татарів та за їхньою допомогою уклали договір з трьома претендентами: визнаючи їхню зверхність, виговорили собі внутрішню самоуправу. Правити став Дмитро Детько — як «староста та управитель Руської землі».

Року 1349 Казимир ІІІ дістав від татарів за річну платню «право» на Галичину; вдруге напав на Галичину, взяв знову Львів і привласнив титул «пана Руської землі». Любарт, за допомогою литовців, почав відвойовувати Галичину, нападати на Польщу. Поляки, разом з уграми, здобули Володимир. У цій боротьбі активну участь взяли деякі з бояр, міщанські та селянські громади. Боротьба за державу набула характеру народньої війни. Але сили були нерівні — Галичина та Холмщина залишилися в руках поляків, Любарт, як князь Волинський, став васалом Польщі.

1350 року угорський король Людвік І Великий уклав угоду з королем Польщі, за якою Угорщина «відступала свої спадкові права» на Руське королівство Казимирові ІІІ, який після цього став титулярним королем Русі. 1352 року разом з братами уклав з Казімєжом ІІІ та князями Мазовії угоду, за якою мав посісти всю Волинь. 1353 литвини розірвали її, Любарт в травні, липні, вересні нападав на Польщу, Галичини не здобув. 1355 року з братом Кейстутом надав привілей для купців з Торуні, що відкрило їм дорогу на західні землі Русі. Це сталось через допомогу від тевтонців ВКЛ проти Польщі, яка того року відібрала Володимир. Його повернув 1356-го. 1366-го мав сутички з поляками, втримав частину Волині, зокрема, Луцьк, Стіжок, Шумськ, Острог, Полонне, Меджибіж, Ветли, Люб'яж, Чорногородок, Камінь, Мельницю[1].

Уклав договір з Казімєжом ІІІ щодо взаємодопомоги проти ворогів. По його смерті в листопаді 1370 знову здобув Володимир. 1376 брав участь в поході проти Польщі, тому 1377 похід-відповідь організував Людвік І. Любарт швидко припинив опір, тому втримав Волинь, але як заручників відправив синів.

За князя Любарта в Луцьку було збудовано фортецю — так званий замок Любарта. Львівській цекрві св. Юра подарував 1341 року дзвін.[1]

1379 року як князь Луцький, Володимирський підтвердив право складу Львова. 1382 року після смерті короля Людвіка І купив в угорських старост Кам'янець, Олесько, Городло, Лопатин, Перемиль (помилково називали Перемишль), Сестрятин (помилково вважали Снятин).

Сім'я[ред.ред. код]

1321/23 рр. одружився з Ганною-Буче (Євфимією)[3] — донькою луцького (чи володимирського[1]) князя Андрія II Юрійовича († до 1323 р.), за іншими даними дочкою Юрія ІІ Болеслава — князя Галицько-Волинського. 1349 р. одружився вдруге з Ольгою-Агафією — дочкою ростовського князя Костянтина Васильовича, яка померла після 1386 р. У Любарта були сини :

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]


Попередник
Юрій II Болеслав
Alex K Halych-Volhynia.svg Король Русі
1340-1349
Alex K Halych-Volhynia.svg Наступник
Казимир III Великий
Попередник
Юрій II Болеслав
Alex Volhynia.svg Князь володимирський
1340-1366
Alex Volhynia.svg Наступник
Олександр Коріятович