Люс Ірігаре

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Люс Ірігаре
Luce Irigaray
Народилася 3 травня 1932(1932-05-03) (82 роки)
Блатон, Берніссар, Бельгія
Громадянство Франція
Галузь наукових інтересів психоаналіз, феміністична філософія, мовознавство
Заклад Національний центр наукових досліджень (Париж)
Alma mater Левенський католицький університет

Люс Ірігаре́, Люс Ірігарей (фр. Luce Irigaray, 3 травня 1932[1], Берніссар, Бельгія) — французький психоаналітик, феміністська філософиня, мовознавець.

Біографія[ред.ред. код]

Народилася 3 травня 1932 року в Берніссарі (Бельгія). 1955 року закінчила Левенський католицький університет, де вивчала психологію, філософію та мовознавство. У 1956–1959 роки викладала в школі у Брюсселі. На початку 1960-их років переїхала до Франції. 1961 року одержала магістерський диплоп Сорбонни з фаху психологія. 1962 року одержала диплом з фаху психопатологія. У 1962–1964 роках працювала в бельгійському Національному фонді наукових досліджень. З 1964 року перейшла на роботу в аналогічну французьку установу в Парижі.

З 1960-их років Ірігаре брала участь в психоаналітичних семінарах Жака Лакана. 1968 року захистила докторську роботу з мовознавства. У 1970–1974 роках викладала в Університеті Венсенн. Водночас викладала у Фрейдистській школі Парижа, на чолі якої стояв Жак Лакан. Була змушена покинути цю школу через свою габілітаційну дисертацію «Speculum, de l'autre femme» (1974), в якій зокрема критикувався фалоцентризм психоаналізу Фрейда і Лакана.

У 1982 році працювала в Роттердамському університеті, де написала свою працю «Етика сексуальної різниці».

На початку 1980-х років повернулася на роботу до CNRS (Париж), де тривалий час працювала на посаді директора досліджень.

У грудні 2003 року одержала звання почесного доктора літератури Лондонського університету.

Науковий доробок[ред.ред. код]

Ірігаре відома своїми працями з мовознавства, в яких досліджувала особливості мовної поведінки відповідно до статі та, насамперед, працями з феміністичної філософії[2]. Історія західної філософії, за Ірігаре, розвивалася за «гоммосексуальною» логікою (фр. hommosexuelle, тобто від фр. homme — чоловік), для якої існувала лише одна стать — чоловіча. Натомість жінка виступала як об'єкт обміну між чоловіками і завжди визначалася в залежності від чоловіка як певний недолік або атрофія чоловічості. Жінка сама собою не представлена в символічному порядку, тобто, за Ірігаре, вона — «стать, що не є собою» (фр. Le sexe qui n'en est pas un). Ірігаре виступає за децентралізацію фалоцентричного дискурсу шляхом мімесису чоловічої логіки. Таку чоловічу логіку вона зокрема вбачає і в концепції психоаналізу Фрейда й Лакана. Вона пропонує не лише деконструкцію гендерних відмінностей, але й творення жіночого символічного порядку, в якому жінка могла б пердставити власне жіноче бачення. Ірігаре в своїх текстах намагається уникати бінарних опозицій, прив'язуючи мову до тіла й сексуальності. «Жіноче мовлення», яке Ірігаре розробляє як теоретично, так і в своїх прозових текстах, близьке за концепцією до «жіночого письма» Елен Сіксу. В Ірігаре — це виключно мовлення жінок. Жіноче мовлення вона описує як «економію» текучого, ігрового та незавершеного.

Ірігаре також займалася проблемою «жіночої генеалогії». Для неї мотив убивства матері (комплекс Електри) передує мотиву батьковбивства (Едіпів комплекс), значення якого для формування сучасної культури виявив Зигмунд Фрейд. Ірігаре займається аналізом відносин між матірю та доньокою, відносин між жінками та значенням жіночих божеств як точок відліку нефалоцентричних символічних систем.

Міркування Ірігаре щодо «етики іншого» близькі за своїм підходом до концепції Емануеля Левінаса. Всупереч Жаку Лакану, вона намагається сформулювати суть взаємин себе та іншого не через поняття відсутності чи браку, а через поняття надлишку та витрати.

З боку матеріалистичного фемінізму Ірігаре критикували як представницю есенціалізму, тоді як з боку Лаканівського психоаналізу їй закидали, що вона, мовляв, пропагує «утопічну регресію в доедипівській діаді мати-дитина». Для розвитку літературної феміністичної критики плідними були ідеї Ірігаре про «жіноче мовлення». Нові напрямки гендерних досліджень (Розі Брайдотті, Джудіт Батлер) розвивають її концепції мімесису культурних дискурсів та процесуальності жіночої ідентичності.

Вибрані праці[ред.ред. код]

  • Le Langage des déments (Mouton / De Gruyter, 1973.
  • Speculum. De l'autre femme (Éditions de Minuit, 1974).
  • Ce sexe qui n'en est pas un (Éditions de Minuit, 1977).
  • Et l'une ne bouge pas sans l'autre (Éditions de Minuit, 1979).
  • Amante marine de Friedrich Nietzsche (Éditions de Minuit, 1980).
  • Le Corps-à-corps avec la mère (La Pleine lune, 1981).
  • Passions élémentaires (Éditions de Minuit, 1982).
  • L'Oubli de l'air — chez Martin Heidegger (Éditions de Minuit, 1983).
  • La Croyance même (Éditions Galilée, 1983).
  • Éthique de la différence sexuelle (Éditions de Minuit, 1984).
  • Parler n'est jamais neutre (Éditions de Minuit, 1985).
  • Sexes et parentés (Éditions de Minuit, 1987).
  • Le Temps de la différence. Pour une révolution pacifique (L.G.F., " Le Livre de poche. Biblio ", 1989).
  • Sexes et genres à travers les langues (Grasset, 1990).
  • Je, tu, nous. Pour une culture de la différence (Grasset, 1990 ; L.G.F., " Le Livre de poche. Biblio " n°4155, 1992).
  • J'aime à toi (Grasset, 1992).
  • Être deux (Grasset, 1997).
  • Entre Orient et Occident (Grasset, 1999).
  • Prières quotidiennes / Everyday prayers (Maisonneuve et Larose / University of Nottingham, 2004).

Примітки[ред.ред. код]

  1. Деякі джерела називають роком народження 1930 рік
  2. Виклад цього розділу за виданням: Ansgar Nünning (Hg.) Metzler Lexikon/ Literatur- und Kulturtheorie, J.B. Metzler, Stuttgart, 2008, S. 332–333.

Література[ред.ред. код]

  • Burke, Carolyn, Naomi Schor, and Margaret Whitford, ed. Engaging with Irigaray. Columbia University Press, 1994
  • Grosz, Elizabeth. Irigaray and the Divine. Local Consumption Occasional Papers (Monograph No. 9),1986.
  • Huntington, Patricia. Ecstatic Subjects, Utopia and Recognition: Kristeva, Heidegger, Irigaray.
  • Vasseleu, Cathryn. Textures of Light: Vision and Touch in Irigaray, Levinas and Merleau-Ponty. Routledge, 1998.
  • Whitford, Margaret. Luce Irigaray: Philosophy in the Feminine. Routledge, 1991.
  • Irene Sigmund-Wild: Anerkennung des Ver-rückten. Zu Luce Irigarays Entwurf einer «Ethik der sexuellen Differenz». Tectum-Verlag, Marburg 2000, ISBN 978-3-8288-8169-3.
  • Tove Soiland: Luce Irigarays Denken der sexuellen Differenz. Eine dritte Position im Streit zwischen Lacan und den Historisten. Turia + Kant, Wien/Berlin 2010, ISBN 978-3-85132-582-9.

Посилання[ред.ред. код]