Лящівка

село Лящівка
Країна	Україна
Область	Черкаська область
Район/міськрада	Чорнобаївський район
Рада	Лящівська сільська рада
Код КОАТУУ	7125185601
Картка на сайті ВР	картка
Основні дані
Населення	1281
Поштовий індекс	19960
Телефонний код	+380 4739
Географічні дані
Географічні координати	0049.54 0032.67849°32′24″ пн. ш. 32°40′39″ сх. д.49.54° пн. ш. 32.6775° сх. д. 49.54, 32.6775
Середня висота над рівнем моря	103 м
Місцева влада
Адреса ради	с.Лящівка, вул.Леніна,31, тел. 4-87-31
Сільський голова	Карасовська Антоніна Іванівна
Карта
Лящівка

Лящі́вка — село в Україні, Чорнобаївському районі Черкаської області. У селі мешкає 1281 людей.

Історія

Перше поселення Лящівки виникло біля річки Лящівочки. Зараз це місце на острові, оточеному водосховищем. Можливо, що хтось один оселився на високому березі річки, бо це місце при найбільших повенях ніколи не заливалось. Скоріше за все, прізвище першого поселенця було Козуля, бо й зараз у Лящівці майже половина жителів мають це прізвище. Відкіля він? Мабуть, що з Горошина, бо і там прізвище Козуля дуже поширене, а с. Горошине, що стоїть на Сулі, безумовно, старіше за Лящівку, про нього є запис у якихось літописах ще часів київської Русі.

Куток, на якому жив козуля звався «Козулівка», а недалеко було дворище дворянина Кривусьова (певно, якийсь козак Кривусь за вислуги отримав дворянське звання і перемінив своє прізвище на Кривусьова). Там же, на вигоні, стояла церква, а, згодом, як збудували церкву на горі, на місці де вона була, залишилась капличка. В якому році її зруйнували - невідомо. Куток, де стояла ця капличка, звався «Церковщина».

Населення, що проживало на цій території, вело боротьбу з половцями, які доходили до р. Сули, але через Сулу їх не пускали. Про це свідчить те, що й зараз знаходяться наконечники стріл на Романовому горбі в Лящівці. Ці наконечники є і на півдні України, де жили свого часу половці. Крім того, археологи розкопали фортецю Кізівера на горі. Ця фортеця була збудована в ХІІ ст. і складалась із дубів, які клали кліткою і засипали глиною.

На початку ХІІ ст. на території, де зараз с. Лящівка, посунули монголо-татарські племена. 1240 р. вся територія теперішньої України, в тому числі і територія с. Лящівки, була підкорена монголо-татарами. На населення татарські завойовники наклали важку данину — забирали майже все. Крім того, із села забирали столярів, майстрів — людей, які уміли робити цеглу, зводити будинки.

У ХІІІ ст. Литва скористалась таким важким становищем і підкорила частину України. Лящівка потрапила під владу шляхтича Вишневецького. Поляки поселились на Городищі і зайняли кращі землі села. Населення не терпіло загарбників села. Вони об'єднались на чолі з отаманом Куліковим і в 1575 р. підняли повстання проти поляків. Це повстання переросло у справжню селянську війну під керівництвом Кулікова. Були спалені польські маєтки. Багато поляків було вбито, а решта утекла. На Городищі похований Куліков, де насипана могила і називається Кулікова.

Про побут і звичаї поляків, що жили на Городищі свідчать знахідки селян. Так, Коротич Мусій, розкопуючи кручу біля притоки Сули Рівця, знайшов пляшку, в якій був спирт. Сама вона лежала в труні. Відомо, що поляки виготовляли спирт і ставили померлим разом з їжею і іншими напоями. Розкопаний також і посуд, в якому була їжа. Цей посуд належить до ХV. До реформи 1861 р. усе село складалось із трьох станів:

• козаки (приблизно половина)
• мужики (трохи менше)
• невелика кількість дворян (Вовнії, Дмитренки, Пацьори, Кривусьови)

Було дві громади — мужича і козача, а також дві управи (місця перебування сільської адміністрації)

Землеволодіння теж знаходились окремо, як у степу, так і на луках. Між мужиками і козаками ішла постійна ворожнеча. Проте, ця різниця поступово стиралась — після реформи 1861 р. розшарування на бідних і багатих зрівнювало і козацькі, і мужицькі сім'ї.

Кріпосний лад в селі існував до 1861 р. Село тоді ділилось на кріпосних і козаків (вільних). Влада в селі була в руках двох управ:

• козацька управа (містилася на горі)
• управа селян-кріпаків (містилася на Стовпищі)

Селяни-кріпаки належали двом поміщикам: Сперанському, що мав маєток у с. Велика Бурімка, і панові Петлі. Що жив у с. Пригори. Більшість кріпаків не мали ні тягла, ні реманенту. Селяни, що мали тягло, називались тягловими, бо відбували панщину своїм тяглом. Ці селяни, разом з тягло, відбували панщину у поміщика 4 дні на тиждень, тоді як інші — 5. Великі права на селі віддавалися соцькому, що тяжко карав селян. Кріпосні Сперанського часто піднімали повстання. Так, у 1765 р. почалось повстання в с. Кліщинці, яке перекинулось і на Лящівку. Організатором повстання був Іван Онейко, що працював при дворі.

Кріпаки ходили до управи, що була в Лящівці. Становище селян було важке. Крім того, що вони працювали у Сперанського 5 разів на тиждень, а у жнива взагалі 6, ще й віддавали князеві кури, яйця, качок, яйця, рибу як повинність, платили десяту частину врожаю за церкву.

З російсько-турецької війни у 1878 р. повернулося 12 лящівських учасників: Мусій Зозуля, Сава Козуля, Семен Козуля, Степан Запара та ін.. А Мусій Таряник повернувся з трьома Георгіївськими хрестами — найвищою царською нагородою.

Щоразу, коли княгиня Є.Кантакузіна проїжджала через Лящівку, зупинялася біля двору Таряника. Вітала його, давала 5-10 крб. золотом. Він одержував також велику пенсію — 25 крб. щомісяця (в той час, як сільський староста одержував 1 крб.). Після його смерті у 1912 р. на його могилі поставили хрест з вирізаним написом «Кавалер трьох Хрестів Святого Георгія».

Були нагороджені двома Георгіївськими Хрестами Калюжний С. І., Кулик Г. А., Пацьора А. А.

З другої половини ХІХ ст. почав поширюватися гужовий вид транспорту. За 1000 км їздили волами в Крим по сіль. Не один рік тривали ті переїзди. З Лящівки щороку виїжджало до 40 осіб. На вози нагружали до 2 т вантажу. Один з чумаків — Козуля Іван Данилович (1826 р.н.) був грамотним, хазяйновитим, людиною великої сили волі, він став чумацьким отаманом. Заключав договори на доставку солі в північні міста і села. Довгих 7 років протягом російсько-турецької війни цей чумацький обоз перевозить сіль в Білорусію, Чернігів, Житомир, а звідти в Одесу та Ізмаїл — боєприпаси для російських солдат. Повернувся додому з великою сумою грошей, мав 40 пар волів, 20 підвід. Відгодовує і продає худобу, знову отримує велику суму грошей і в 1884 р. купує у княгині Є. Кантакузіної 600 десятин орної землі та 150 дестин лугової. Сімя в нього була велика, але з 22 дітей виросло лише 13.

Бурхливих подій на території Лящівки в 1905—1907 роках майже не було. У 1905 році, коли почався революційний рух в Росії, старі жителі пам'ятають селянські заворушення. Основне, чим хотіли володіти селяни, була земля. У центрі села був магазин і, щоб виявити своє невдоволення тодішньою владою, розгромили його. Розривали матерію, затоптували її в грязь, розбивали все, що було на прилавках. Потім зібралося багато селян на території колишнього заводу в Михайлівці, сюди ж прибув чоловік з Великої Бурімки і проводив агітацію (прізвище встановити не вдалося).

В Лящівку в той час, приїжджав представник від партії більшовиків Єгорін. Він привозив газети і листівки, які розповсюджував серед народу. З незаможних селян було обрано в Лящівці комітет. Він був тісно зв'язаний з партією і діяв під її керівництвом. Багатії були вороже настроєні проти комітетників. Вночі, коли ті поверталися із свого засідання, двох було вбито із-за рогу на вулиці.

До 1908 року в селі була одна церковноприходська школа, а в 1908 році відкрито земську початкову школу з трьома класами навчання і трьома учителями. Перший клас був дуже великий, десь осіб 70—80. Більшість, навчившись сяк-так писати і читати, залишали школу з другого класу і екзамен після третього класу здали десь осіб 10-15.

Медичним обслуговуванням Лящівка користувалась у Великій Бурімці, де була амбулаторія, а, згодом, лікарня яку збудувало і утримувало земство. При захворюванні селяни звертались до бабів-шептух. Ветеринарну допомогу також здійснювали коновали.

Сім'ї були багатодітні, 5-10-15 дітей у сім'ї вважалось нормальним явищем. Звичайно, більшість із цих дітей вмирали, не досягши дорослого віку. Природній відбір діяв з усією невблаганністю.

Жовтнева соціалістична революція була здійснена робітничим класом в союзі з бідним селянством під керівництвом Комуністичної партії на чолі з В. І. Леніном. Перемога Жовтневої революції поклала початок нової епохи в житті Лящівки.

Велику роботу в той час у селі проводили більшовики — вони піднімали бідноту проти куркулів.

Перше повідомлення про революцію було почуте у В.Бурімській двохкласній школі, коли вчителька, весною у березні місяці, зайшовши в клас повідомила, що скинуто царя Миколу ІІ. Ми запитали, а хто ж буде царювать? Нам дали відповідь, що царя зовсім не буде. В нас в головах тоді не вкладалось, як це можна без царя. Але коли з фронту повертались батьки, дядьки і інші солдати і почали розповідати про те, що їм говорили промовці від різних партій (а їх було там дуже багато): більшовики, меншовики, есери, кадети, а згодом приєднались українські націоналісти. І кожен тлумачив по-своєму і на свій бік. Ось тоді і почалась нерозбериха: хто за якою партією, і хто чого хоче.

Ясніше стало весною 1918 року, як стали відбирати спочатку поміщицьку, а потім і куркульську землю. Поки відбирали поміщицьку землю все ішло спокійно, а ось як почали відбирати землю в куркулів, залишаючи їм, як і всім, по 1 гектару на душу в сім'ї — ось тоді і почалось: землі стали не давати, а хто намагався брати силою — чинили опір. Скликали сход біля школи і тут же після бурхливих суперечок, почались бійки. Ходили дворами багачів і били. Але випадків вбивств не було, побили і розійшлись. Землю почали віддавати.

1918 рік був щедрим на різні політичні події. Українська буржуазія використала спосіб і маневр Миколи ІІ, коли в революцію 1905 року, обіпершись на сільське куркульство, революція була придушена. Створили «Український союз власників», до якого потайки записались і в Лящівці, хто був найбагатший. Десь в кінці зими чи рано весною було скликано в Києві з'їзд цих власників, який обрав керівником України гетьмана Скоропадського. На цей з'їзд хтось їздив з Великої Бурімки, з Лящівки їздили Янголь Г., Дмитренко Євдоким, Купчин Іван.

Скоропадський офіційно запросив німців в Україну, почалась окупація німцями України, а за нею повернення старих порядків і земель, що були роздані селянам. Почалась в Україні партизанська війна.

Пішла звістка, що із Золотоноші на Велику Бурімку йде загін німців, а з ними загін гайдамаків. Я був тоді в школі в Великій Бурімці. Із сіл, що входили до складу Великобурімської волості (Великої Бурімки, Лящівки, і Мохнача) утворився партизанський загін в керівництві якого був із Лящівки Науменко Прохір. Загін партизанів засів у Малій Бурімці на дорозі із Хрестителевого, звідки мав іти загін німців і гайдамак.

В ніч на 14 травня сталась збройна сутичка. В бою був убитий один партизан — Трохим із Великої Бурімки. Німці здались у полон, а гайдамаки розбіглись. З великим тріумфом привели партизани полонених 40 німців у Велику Бурімку, а з ними автомашину, кулемети. Відбувся похорон убитого партизана.

Партизанський загін розташувався в лісі Чубарове. Власники, почувши, що німців розбито, боячись народного гніву, почали ховатись, втікаючи з домівок. Особливо їх багато було на столипінських хуторах за Малою Бурімкою. І ось один із них, Радченко, що родом був, десь із-за Сули, і мав хутір, а біля нього 100 десятин землі, втікав за Сулу, їхав конем у повозці. Його перестріли партизани знайшли у повозці наган, пляшки з самогоном. Його арештували, побили і привезли у Велику Бурімку. На наступний день був скликаний волосний сход. Його вивели на ґанок волосного будинку і почався народний суд. Основне про що його питали: «Хто був у хліборобах-власниках і хто їздив вибирати гетьмана Скоропадського». Він почав виказувати. Йому кричали, що ми знаємо, виказуй інших. Хтось штовхнув його з ґанку у натовп, він упав на коліна. Хтось з бурімців ударив його кілком по голові і почався самосуд. Мертве тіло відтягнули через дорогу у канаву, що нею було окопане сільське кладовище. Сход розійшовся, бо видовище було жахливе.

Уже на другий день після бою німецький комендант із Золотоноші подзвонив по телефону, що якщо хоч одна волосина упаде з голови німецького солдата, то Велика Бурімка буде спалена і стерта з лиця землі. І німецьких солдат обеззброєних відпустили, а днів через три, під вечір, Велика Бурімка була піддана артилерійському обстрілу, зайнялася частина хат, люди поховались в погребах, частина втекла в ліс. Ввечері німці і гайдамаки вступили в село і почали палити хати. Пожежі ніхто не гасив, бо нікому було — всі сиділи як кроти в норах. Вночі стала ходити комісія і збирати гроші на контрибуцію, а наступного дня зібрали сход, поставили в ряд і кожного десятого клали на землю і пороли шомполами. Радченка заставили відгребти із сміття і поховали. А Науменка Прохора. що був у командуванні партизанським загоном, не зважаючи на те, що він, приставши у прийми до багачки, більше ніякої участі в політичному житті не брав, після другого приходу німців — у 1942 році — розстріляли разом з іншими активістами села. Але невдовзі і німці, під тиском партизанського руху, пішли з України, а з ними не втримався і уряд гетьмана Скоропадського із його гайдамацькими загонами. В Україні ще довго точилася громадянська війна. Вона не обминула і Лящівки. Проходили через неї і денікінці, і будьонівці, брали в свої ряди людей призовного віку.

Закінчилась громадянська війна, треба було починати нове господарювання на одержаних землях. Почався період непу. В 1924 році організувалась сільськогосподарська артіль ім. Шевченка. Землю нарізали в одному куску на «Городищі», усуспільнили коні, сільськогосподарський реманент, вози, воли, але спільних будівель не було, і коні стояли в трьох місцях.

Досвіду керівництва не було, норм оплати праці теж не було — це призводило до різних незгод. Але це була перша ластівка колективної організації господарства. Звичайно, порівнявши тодішню артіль з теперішнім колгоспом, це було як небо від землі, але то була жменька ентузіастів, які не побоялись віддати свою землю, робочу худобу, інвентар і почали спільно вести своє господарство. Треба було витримати насмішки, глузування, попрікання невдачами і продовжувати розпочату справу. І вона витримала до суцільної колективізації. Дехто ще і зараз з іронією каже, що хіба то була артіль — то якийсь СОЗ. Ні. Статут прийнятий і зареєстровано як артіль, а її члени жили як одна сім'я. Члени артілі не побоялись першими прокласти шлях до майбутніх форм господарювання.

Згодом вступили і інші, але вже то були ті, що приглядались чи вигідно, а інші — уже перед колективізацією, думали приховатись.

У 1928 — 1929 роках почалась колективізація. У селі організовувались колгоспи. Хто хотів, то вступав у ці колективні господарства. Об'єднувалось по 50-70-100 господарів. Був організований колгосп «П'ятирічка». В ньому було 54 господарства. Усуспільнили люди свій реманент, тварин. Двором цього колгоспу був двір Козулі — уже розкуркуленого господаря. У нього було два сараї, клуня, велика хата. Це була бригада колгоспу. Земля цього колгоспу була на Городищі. Люди здали корови, воли, борони, плуги. Головою цього колгоспу був Янголь Кирило. Там працювали, не лише дорослі, а й діти. Їм давали коней, щоб ті їхали на Городище і волочили поле (весною і восени). Писали трудодні і давали по 10 коп. щодня. Ще й вечерю варили. А дома у людей не було вже хліба. Його забрали активісти села в міста. Гроші обов'язково віддавали батькові чи матері.

Ще був штаб. Тут сиділи представники з району, або, як їх називали, «виконавці». У штаб визивали селян і агітували їх об'єднуватися у колгоспи. Вони здавали своє майно в колгосп для суспільної праці. Тоді в Лящівці не було своєї сільради, тому люди відносились до Великобурімської сільради. І пошти не було, а поштар (один на село) щодня ходив у Велику Бурімку по пошту, приносив і розносив селом. Тоді було дуже мало газет. Виписували тільки комуністи та комсомольці.

В ті роки створювали лікнепи. Туди залучали всіх чоловіків і жінок ходити вчитись читати і писати. Ходили в хату (визначену) і по 10-15 чоловік ввечері збирались і вчились грамоти. Навчання проводили комсомольці. Писали на грифельних дощечках та на дверях крейдою.

Скотини в Лящівці держали побагато – лугу було багато – був і випас, було і сіно. Корови держали не для молока, а для одержання приплоду, молока ніхто не продавав і ніхто його не купував, бо місто було далеко. Із приплоду вирощували робочі воли, або продавався молодняк 1-2 років. Порода скоту була сіра українська, не молочна, але у роботі дуже витривала.

Одяг та взуття люди виготовляли самі. Сіяли коноплі, льон. З насіння виготовляли олію, а з стебел — пряжу. Ткали полотно, білили, а тоді шили сорочки, спідниці, платки, піджаки. З овечої вовни виготовляли верхній одяг: суконні піджаки, юпки, сіряки. З тваринної шкіри виготовляли взуття.

Полотно ткали на спеціальних верстатах з пряжі, що пряли на прядках. В селі був всього один магазин. Стояв він під горою, що біля старої школи. Продавцем був дід Терентій без руки, втратив руку на громадянській війні. Продавав гас, гвіздки, сокири, цукерки, пряники, а мануфактури не було.

За даними Черкаського округового статистичного бюро на 01.01.1926 року в с. Лящівка було 4025 чол.

Під час колективізації багатших селян розкуркулювали та висилали з села, а їхнє майно забирали в колгоспи. Часто їхні діти, якщо не їхали з батьками, поневірялись по чужих хатах. У селян виконавці викачали весь, до єдиної зернини, хліб. Люди їли качани з кукурудзи, листя з дерев. Не було солі, картоплі, буряків, квасолі. Загалом — нічого не зосталося в селянина. Хто зумів заховати хліб десь у ямі — той і вижив. У кого нічого не було, хто чесно віддав все державі, голодував і вмирав. Люди ходили весною і літом на луки рвали там лугову цибулю, їли там і вмирали. На селі була група людей, яка їздила селом, збирала померлих і ховали в землю без труни в неглибоких ямах. В селі Велика Бурімка зосталась в зиму в землі картопля. Весною люди ходили копати і їли. Пекли дорогою на жестянках і їли. Але за неї били людей виконавці, зганяли з площі, відбирали торби, закидали їх у глибокі ями.

Від голодної смерті померло (зі спогадів очевидців) до 1000 чоловік. Багато сімей вимерли повністю.

До 60-річчя Голодомору депутати сільської ради збирали свідчення очевидців про кількість померлих в ті роки. Але через те, що багато жителів та їх нащадків виїхали з села в роки індустріалізації, післявоєнної відбудови, при переселенні, коли частина земель старого села стало дном Кременчуцького водосховища — дані про багато сімей вже не можна було зібрати.

Як пам'ять про померлих в роки Голодомору, на початку сільського кладовища насипано символічну могилу та встановлено в 1993 році високий Хрест з написом «Жертвам Голодомору 1932—1933 років».

Не минули село і події 1936—1937 років, було репресовано багато жителів села. Їхні добрі імена реабілітовані в 1962 році.

Окупована територія села Лящівки була з 12 вересня 1941 року по 18 вересня 1943 року (звільнена партизанами).

Звістка про початок війни прийшла чудового недільного дня, коли люди відпочивали після робочого тижня. Далі було вже не до відпочинку. Гнітила невідомість, бо ґрунтовних повідомлень про становище на фронті практично не було, а нечисленні радіоприймачі, які були в сільських жителів, представники влади позабирали. Нас старалися заспокоювати. Та з заходу вже починали долинати вибухи, як відлуння грози. Чорні зграї хрестатих літаків, завантажених бомбами, раз за разом пролітали на схід. Від того літнє небо вже не здавалося блакитним, а ніби почорніло. Перелякано кричало домашнє птаство, ревла худоба, а собаки вили і ховалися від страху.

Тривога не пригасала і вночі. Ворожі літаки летіли тоді бомбардувати міст через Дніпро під Черкасами, яким пролягала стратегічна залізниця Москва — Одеса. У нічному небі зависали на парашутах світильники. Тоді і сам Дніпро, і придніпровські луки, степи та села заливало моторошне сяйво, в якому раз за разом лунали вибухи.

Місцева влада, військкомати проводили мобілізацію призовників і воїнів запасу, організовували будівництво гарматних і кулеметних гнізд та інших укріплень на лівому дніпровському березі. Кожному району, колгоспу для цього відводили певну ділянку Лівобережжя і там негайно починалася робота. Нас, підлітків, посилали туди на кінних підводах — возили теслярів і копачів, а також будматеріали, харчі і одяг. Залишалася надія, що, дійшовши до Дніпра, фашисти не зможуть прорватись на його східний берег. Та вийшло інакше: знекровлені в тривалих боях радянські війська спершу змушені були відступити, а потім потрапили в оточення в районі Оржиці — біля річки, яка впадає в Сулу.

На курних шляхах з'явилися довгі колони наших полонених, що їх окупанти гнали з Оржиці через Малу і Велику Бурімки у нашу Лящівку. Тут, на тваринницькій фермі колгоспу ім. Ворошилова створювався концтабір. На бранців страшно було дивитися — виснажені, зранені, з відчаєм у очах після пережитої трагедії. Тих, хто не міг втриматися на ногах, конвоїри, з оголеними багнетами, безжально добивали. Товариші, як могли, старалися підтримати поранених і знесилених. Селяни — жінки, бабусі і дідусі — несли полоненим шматки хліба, сухарі і намагалися дати їм в руки. Але конвоїри відганяли людей, мов худобу, били прикладами. Доводилося кидати ті шматки на землю, а полонені підхоплювали ті шматки із шляхового пилу, і негайно їли, бо були дуже голодними, мучилися від спраги.

За ці два роки в селі відбулось багато трагічних подій.

22 липня 1942 року було закатовано німцями, при допомозі місцевих поліцаїв, 64 жителі села, які були поховані в силосній ямі в Журавському яру. В 1943 році їх останки були перепоховані. В 1987 році на місці загибелі та поховання були встановлені гранітні пам'ятники, замість саморобних.

В кінці 1942 року та в першій половині 1943 року більше двохсот молодих людей було примусово відправлено на роботи в Німеччину, Австрію та Чехію. Там вони працювали в хазяїнів та на промислових об'єктах. Особливо важко було працювати на заводах і фабриках, різноманітних будівництвах, де була непосильна робота та постійно супроводжував голод.

Перед вимушеним відступом радянських військ у вересні місці 1941 року — для боротьби з німецько-фашистськими окупантами в районі Великої Бурімки був залишений партизанський загін Комашка Д. С. і Славського М. Т. Загін не давав спокою окупантам — знищував живу силу і техніку ворога, перешкоджав вивозити награбоване зерно і худобу в Німеччину. Партизани виводили з ладу лінії зв'язку, псували молотарки, зривали обмолот урожаю. Та в ніч з 5 на 6 квітня 1942 року партизанів видав Бондаренко І. І.. Загін було розгромлено, лише небагатьом вдалося уникнути фізичної розправи.

В Михайлівці і в урочищі «Березовому» приймали звернення по радіо від Радінформбюро, накази Верховного Головнокомандуючого. Потім, через листівки, розповсюджували новини серед населення, повідомляли про чергові полювання поліцаїв за молоддю для відправки до Німеччини, закликали жителів до саботажу.

Персоналії

В селі народився Литовченко Степан Онуфрійович (* 16 грудня 1909 — † 23 червня 1969) — Герой Радянського Союзу.

Визначні місця

Біля с. Лящівка розташоване урочище «Бурти» — комплексна пам'ятка природи загальнодержавного значення.

Фотогалерея

• 

  Старе село

• 

  Старе село 2

• 

  Затоплення

• 

  Будують хату переселенцям

Джерела

Частина статті базується на записах жителя села Деркача О.П. (Спогади Деркача О.П.)