Лівиця

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Ліва партія)
Перейти до: навігація, пошук

Ліви́ця або ліві — окреслення політичних сил, що проголошують ідеали соціального поступу та рівності. Загалом, ліві політичні позиції зазвичай включають в себе турботу про тих, хто знаходяться в невигідному суспільному становищі стосовно до інших і припущення, що існують невиправдані нерівності, які повинні бути скорочені або скасовані. Протилежністю лівим є праві, які, навпаки, розглядають ці нерівності як природні або традиційні.[1]

Поділ на лівих і правих виник під час Великої французької революції, коли в Генеральних штатах депутати, що представляли третій стан і виступали за радикальні зміни в суспільстві, здебільшого займали місця ліворуч від голови, а їхні супротивники розташовувалися зазвичай праворуч[2]. Після Великої французької революції до лівиці традиційно долічують політичні рухи соціалістичного, комуністичного, анархістського спрямувань. Упродовж XX століття до опису поняттям "ліві" долучилися соціал-демократичні та різні ліволіберальні партії (приміром, Демократична партія в США чи Лейбористська партія у Великобританії[3]), а також рухи за громадянські права, антивоєнні та екологічні рухи[4][5].

Критерії визначення[ред.ред. код]

Традиційно приналежність до лівих чи до правих визначається за відношенням до наступних пунктів[6]:

У цьому випадку для лівих ці пункти визначаються як:

  • усуспільнення громадських за своєю суттю засобів виробництва;
  • неприпустимість експлуатації;
  • зменшення або обмеження влади, державного насильства;
  • збільшення рівня рівноправності і свободи особистості, відносно збільшення ступеня соціального, політичного, релігійного, статевого, національного і так далі рівноправ'я.

Історія[ред.ред. код]

Виникнення[ред.ред. код]

У політиці термін "ліві" походить з Великої французької революції від звички, що започаткувалась в Генеральних штатах 1789 року. Там радикальні депутати від третього стану - монтаньяри та якобінці - сиділи здебільшого зліва від президентського крісла в парламенті. Протягом XIX століття у Франції основною межею, що розділяла лівих і правих, була прихильність або до республіки, або до монархії.[7] Червневе повстання під час Другої республіки було спробою лівих заявити про себе після революції 1848, але лише невелика частина населення підтримала його.

До середини XIX століття ліберали, які виступали як за політичні свободи, так і за свободу підприємництва, теж розглядалися як ліві. Але потім, з розвитком соціалістичних ідей, лівими стали називати насамперед їхні прихильники, що прагнули до соціальної рівності. Після перевороту Наполеона III у 1851 році і подальшого створення Другої імперії, марксизм став змагатися з радикальним республіканством і утопічний соціалізмом за першість в лівій політиці. Впливовий Маніфест комуністичної партії Карла Маркса і Фрідріха Енгельса, опублікованому в 1848 році, стверджував, що вся людська історія є історією класової боротьби. Вони передбачали, що пролетарська революція в кінцевому рахунку повалить буржуазний капіталізм і створить безкласове бездержавне постгрошове суспільство.

В 1864 році було створене Міжнародне співтовариство робітників, яке ще називають Першим інтернаціоналом. Воно об'єдувало делегатів з різних країн зі спільною метою - досягнення безкласового та бездержавного суспільства. Однак думки про методи його досягнення досить різнились, через що, зокрема, в 1876 році відбувся розкол між прихильниками Маркса і Бакуніна. Останній разом з анархістами сформував Міжнародне об'єднання робочих партій [8] або Другий інтернаціонал (1888-1916).

«Старі ліві»[ред.ред. код]

Термін був введений в науковий обіг американським марксистським соціологом Чарльзом Райтом Міллзом, аби означити традиційні напрями лівої думки, що утворилися до 1930-х.[9]

Справа в тому, що лівиця переживала великий підйом на початку XX століття і, опираючись на промислових робітників і селянство як свою соціальну базу, змогла прийти до влади в ряді країн. Спершу в Росії після Жовтневої революції, а потім в ході Другої світової війни та після неї в країнах Східної та Центральної Європи, а також Азії. В інших країнах (зокрема, Франції та Італії), де ліві хоч і не прийшли до влади, існували впливові компартії. Все це змушували уряди капіталістичних країни в першій половині XX століття знаходитись в постійному страсі перед "більшовицьким переворотом".

Відмінною особливістю марксистських старих лівих є надання великої важливості створення масової партійної організації, яка вибудовується і діє за бюрократичними принципами з жорсткою внутрішньою дисципліною. Марксистським старим лівим притаманний культ вождя (Сталін, Мао, Троцький, Кім Ір Сен). У разі анархістів ситуація розгортається навиворіт — відмова від будь-якої форми організації та дисципліни в якості захисту від вождизму і авторитаризму в масовому децентралізованому русі. Також у старих лівих проявляється тенденція до сектантства і агресивному неприйняттю іншої точки зору.

Через усі ці особливості з 1950-х років для старих лівих настає серйозна криза:

  • секретна доповідь Хрущова на XX з'їзді викликає розкол в міжнародному комуністичному русі;
  • неприйняття політики сталінізму призводить до бунтів у Польщі та Угорщині в 1956 р.;
  • протистояння КПРС і КПК послаблює і розколює багато комуністичних партій;
  • "угодівська" позиція французької та італійської компартій під час кризи 1960-х;
  • небажання радянської бюрократії проводити реформи призводить до придушення Празької весни;
  • введення військ в Афганістан підриває довіру до СРСР;
  • нездатність соціалістів, що прийшли до влади, провести соціалістичні реформи.

Колишні колись найсильнішими компартії в Європі - французька та італійська - спочатку різко ослабли, а потім - Італійська компартія саморозпустилася, а Французька компартія майже не має впливу на політичне життя. КПРС саморозпустилася, а деякі колишні її діячі залишившись на державних посадах, стали провідниками неоліберальних реформ.

Соціал-демократія[ред.ред. код]

Іншим напрямком розвитку лівиці була соціал-демократія. Загалом, до Першої світової війни «соціал-демократами» називали всіх послідовників лівої ідеології - як марксистів, так і послідовників теорії Лассаля. Таким чином, ця категорія об'єднувала і радикальних революціонерів як Володимир Ілліч Ленін чи Роза Люксембург, так і помірних еволюціоністів як Карл Каутський чи Едуард Бернштейн. Однак після Жовтневої революції, а особливо в роки «Великої депресії» (як і в повоєнні часи), коли багато держав звернулися за допомогою до соціал-демократичних партій, під ними почали розуміти здебільшого останніх, тобто помірних еволюціоністів, які погодилися на таку співпрацю з капіталістачною державою. Успішним прикладом такої співпраці є Швеція, де вперше повністю соціал-демократичний уряд Ханссона зміг стабілізувати ситуацію всього за два роки, і після цього шведські виборці в більшості голосують за Соціал-демократичну партію Швеції практично на всіх виборах (до 2006).

Таким чином, засвоївши окремі принципи марксистської теорії (а також ідеали християнського соціалізму), соціал-демократія в сучасному розумінні в той же час робить наголос на наявну соціальну справедливість, націоналізацію лише стратегічно важливих підприємств, державне втручання в економіку, соціальне партнерство між трудящими і роботодавцями, демократичне суспільство, ідеологічний плюралізм. за допомогою державного регулювання швидко справлялися з кризовою ситуацією.

Недавній крах східноєвропейських соціалістичних держав привів соціал-демократів у всьому світі до перегляду частині їхніх доктрин, включаючи централізоване планування і націоналізацію промисловості. Політика деяких соціал-демократичних лідерів, наприклад, «третій шлях» Тоні Блера або Герхарда Шредера подібно лібералізму робить наголос на «середній клас». Більше того, через глобальну економічну кризу та її наслідки соціал-демократичні уряди в економічній політиці почали мало чим відрізнятись від своїх правих опонентів, проводячи ті самі неоліберальні реформи та заходи жорсткої економії.

Звідси, походить наростаюча критика соціал-демократичних партій з боку інших лівих. Зокрема, такі соціальні теоретики як Роберто Унгер пропонують реконструювати соціал-демократичний проект, об'єднавши в ньому заново непокірну і гуманістичну складову лівиці для перегляду базових угод між урядом і приватним сектором, без однак цілковитого наполягання на одержавленні економіки.[10]

Інші - зокрема, "нові ліві" (див. далі) - в своїй критиці вказують на нездійсненність соціал-демократичного проекту сьогодні. За ними, він виник в специфічних економіних умовах післявоєнної відбудови Європи із характерною фінансовою допомогою з боку США і соціальними поступками через умови Холодної війни. На разі ж після краху головного антагоніста капіталістичного світу, Радянського Союзу, та глобальної економічної кризи державна влада не зацікавлена йти на минулі поступки робітничому класу і тому соціал-демократи, знаходячись при владі, приречені на проведення тієї ж неоліберальної політики.[11]

«Нові ліві»[ред.ред. код]

Нові ліві (термін введений в обіг також Міллзом [9]) — напрямок у політиці, який ототожнює себе з лівою ідеєю, але протиставляється традиційним компартіям і тоталітаризму (старим лівим). Зародився в Західній Європі і США в 1960-х роках.[12] Характеризується критикою історичної ролі робітничого класу та інституційних форм опору, а також включає в себе елементи енвайронменталізму. З новими лівими тісно пов'язані рухи гіпі, фемінізму, захисту прав сексуальних меншин та ін.

Почавши з ненасильницького протесту, до кінця десятиліття багато «нові ліві» перейшли до захоплення екстремізмом. Різні ідеї нових лівих так чи інакше вплинули на деякі традиційні ліві рухи (маоїстів, анархістів тощо). Нові ліві суттєво доклалися до становлення «зелених» партій в Західній Європі, руху альтерглобалістів в 1990-х, а також ліворадикального тероризму 1970-х років (Фракція Червоної Армії в ФРН, Червоні Бригади в Італії тощо).

Представники старих лівих критикують нових лівих насамперед за те, що ті віддалилися від робітничого класу та у великій мірі зайнялися культурною критикою замість соціальної, через що перетворилися у виразника інтересів дрібної буржуазії, а не пролетаріату.[13] Також існує думка, що нові ліві як політичне явище вичерпали себе із занепадом руху альтерглобалістів і для ефективного розвитку лівиці їй необхідно надати нові політичні форми.[14]

Сучасний ідеологічний спектр[ред.ред. код]

Спектр лівої політики простягається від лівоцентристського до крайньо лівого (або ультралівого). Термін лівоцентристів описує перебування в політичному мейнстрімі. Позиції лівих і ультралівих відносяться до більш радикальних. Лівоцентристи включають в себе соціал-демократів, соціал-лібералів, прогресистів, а також деяких демократичних соціалістів та зелених (зокрема, еко-соціалістів). Всі вони прихильні до ринкового розподілу ресурсів зі змішаною економікою при значному державному секторі і процвітаючому приватному секторі. Лівоцентристська політика, як правило, висловлюється на користь обмеженого втручання держави в питання, що пов'язані зі суспільним інтересом.

У ряді країн термін крайні ліві чи радикальні ліві був пов'язаний з комунізмом, маоїзм, автономізмом і анархізмом. Він був використаний для опису груп, що виступають з позицій антикапіталізму, політики ідентичності або еко-тероризму. У Франції, робиться відмінність між лівими (Соціалістична партія і Комуністична партія) і крайньо лівими (троцькісти, маоїсти і анархісти).[15] Часто крайньо лівим неодмінно приписують екстремізм, хоча лише деяка частина з них справді є екстемістами. Так Департамент внутрішньої безпеки США визначає лівих екстремістів як групи, які хочуть "привести до зміни за допомогою насильницької революції, а не через існуючі політичні процеси".[16]

Лівий постмодернізм виступає проти спроб створити універсальні пояснювальні теорії, в тому числі марксизм, висміюючи їх як великі наративи. Він розглядає культуру як оскаржуваний простір і через деконструкцію прагне підірвати всі претензії на абсолютну істину. Ліві критики з постмодернізму за допомогою культурології потверджують важливість культури, заперечуючи існування незалежної реальності.[17][18]

Ліві партії в світі[ред.ред. код]

Ліві організації в Україні[ред.ред. код]

В широкому розумінні[ред.ред. код]

Альтернативне бачення[ред.ред. код]

Зважаючи на сумнівний статус в Україні старих лівих організацій (переважно партійних), що пов'язаний із комерціоналізацією та комодифікацією ними радянської спадщини, деякими авторами висувається наступний перелік лівих організацій (що, природно, складається здебільшого із «нових лівих»):[19]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Lukes, Steven. 'Epilogue: The Grand Dichotomy of the Twentieth Century': concluding chapter to T. Ball and R. Bellamy (eds.), The Cambridge History of Twentieth-Century Political Thought.
  2. Andrew Knapp and Vincent Wright (2006). The Government and Politics of France. Routledge.
  3. Arnold, N. Scott (2009). Imposing values: an essay on liberalism and regulation. Florence: Oxford University Press. с. 3. ISBN 0-495-50112-3. «Modern liberalism occupies the left-of-center in the traditional political spectrum and is represented by the Democratic Party in the United States, the Labor Party in the United Kingdom, and the mainstream Left (including some nominally socialist parties) in other advanced democratic societies.» 
  4. Eric Neumayer, The environment, left-wing political orientation, and ecological economics, Ecological Economics 51 (2004) 167– 175, Elsevier
  5. Senator James Inhofe, The Greatest Hoax: How the Global Warming Conspiracy Threatens Your Future, "...the public has caught on and believes the global warming issue dead, but President Obama and the left in congress are proceeding as if nothing had happened.", WND Books, 2012, ISBN 13: 978-1936488490
  6. Учебно-образовательный курс Основы идеологии РБ. Полезные материалы. 2004—2005 учебный год. Автор Панчишин Н. В.
  7. Andrew Knapp and Vincent Wright (2006). The Government and Politics of France. Routledge. ISBN 978-0-415-35732-6. 
  8. Marshall, Peter. "Demanding the Impossible  — A History of Anarchism" p. 9. Fontana Press, London, 1993 ISBN 978-0-00-686245-1
  9. а б Чарльз Райт Міллз. Лист «новим лівим»
  10. Unger, Roberto (2005). The Left Alternative. Verso. с. ix. ISBN 978-1-84467-370-4. 
  11. Ділан Райлі. Спадкоємці Берштейна
  12. СООБЩЕСТВО БУНТАРЕЙ: ОТ «РАЗБИТОГО ПОКОЛЕНИЯ» К РАЗБИТЫМ ВИТРИНАМ
  13. Володимир Іщенко. Ліві корені неолібералізму // "Спільне", №4, 2012.
  14. Алексей Цветков. Новые красные
  15. Cosseron, Serge (ed.). Le dictionnaire de l'extrême gauche. Paris: Larousse, 2007. p. 20
  16. Left-wing extremists likely to increase use of cyber attacks over the next coming decade
  17. Post-modernism, commodity fetishism and hegemony, Néstor Kohan, International Socialism, Issue 105.
  18. Chomsky on Postmodernism, Noam Chomsky, Z-Magazine's Left On-Line Bulletin Board.
  19. В. Атанасов. Дорогие товарищи. Украинские новые левые вступают в борьбу за власть

Див. також[ред.ред. код]