Партія лівих соціалістів-революціонерів

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Партія лівих соціалістів-революціонерів-інтернаціоналістів
рос. Партия левых социалистов-революционеров-интернационалистов
Голова партії: Марія Спиридонова,
Борис Камков,
Марк Натансон
Дата заснування: 1917
Дата розпуску: 1923
Ідеологія: Соціалізм
Друкований орган: газета «рос. Знамя труда»

Ліві есери, Партія лівих соціалістів-революціонерів(-інтернаціоналістів) — політична партія в Росії у 19171923 роках.

Зародилась як опозиційне політичне крило в партії есерів у роки Першої світової війни (вийшла зі складу партії у листопаді-грудні 1917).

Друкований орган: газета «Знамя труда».

Лідери — Марія Спиридонова, Борис Камков (Кац), Марк Натансон (Бобров), Андрій Колегаєв.

Марія Спиридонова

Історія[ред.ред. код]

Після Лютневої революції 1917 ліве крило партії есерів, що об'єдналось навколо газети «Земля і воля», виступило з антивоєнними гаслами. На III з'їзді партії есерів (травень — червень 1917) ліві есери утворили так звану «ліву опозицію», заявивши про свої політичні розбіжності з ЦК партії. Ліві есери зажадали:

  • засудити війну як імперіалістичну й негайно з неї вийти;
  • припинити співробітництво партії есерів з Тимчасовим урядом;
  • негайно вирішити земельне питання відповідно до програми партії, передавши землі селянам.

Суперечки всередині партії есерів поступово посилювались та призвели спочатку до утворення фракції лівих есерів, а згодом до жовтневого збройного повстання — до остаточного розколу і створення нової партії.

У жовтні 1917 року ліві есери увійшли до створеного на пропозицію Льва Троцького Воєнно-революційного комітету Петроградської Ради та взяли участь у жовтневому збройному повстанні; підтримали партію більшовиків на II Всеросійському з'їзді Рад 25—27 жовтня (7—9 листопада) 1917, відмовившись залишити з'їзд разом з правими есерами, голосували за його рішення та увійшли до складу ВЦВК.

Праві відмовились брати участь у роботі II Всеросійського з'їзду Рад й не підтримали нову владу. 27 жовтня (9 листопада) 1917 року ЦК ПСР, більшість у якому належала правим і центру, ухвалив постанову про виключення з партії «всіх, хто взяв участь у більшовицькій авантюрі й не залишив з'їзд Рад»[1]. Наприкінці листопада це рішення підтвердив IV з'їзд ПСР. Ліві есери у грудні 1917 організаційно оформились на самостійну партію.

В цілому підтримавши більшовиків, ліві есери, однак, спочатку відмовились увійти до Радянського уряду — Ради народних комісарів (РНК), зажадавши створення «однорідного соціалістичного уряду» — з представників усіх соціалістичних партій. Тим не менше, вже наприкінці 1917 року сім представників партії лівих есерів увійшли до РНК, очоливши наркомати землеробства, юстиції, пошти й телеграфів тощо.

Багато представників партії лівих есерів брали участь у створенні Червоної Армії, в роботі Всеросійської надзвичайної комісії (ВНК). При цьому з низки принципових питань ліві есери, висловлюючи інтереси заможного селянства та дрібної буржуазії, з самого початку розходились із більшовиками, не приймаючи крайнощів диктатури пролетаріату і взагалі відкидаючи її необхідність.

Розрив відбувся вже у лютому 1918 — на засіданні ВЦВК 23 лютого ліві есери проголосували проти підписання Брестського миру з Німеччиною, а потім, на IV Надзвичайному з'їзді Рад (14—16 березня 1918) — й проти його ратифікації. Оскільки їхня думка не була прийнята до уваги, то ліві есери вийшли зі складу РНК й оголосили про розірвання угод з більшовиками. При цьому вони продовжували працювати у ВЦВК та інших радянських закладах.

Тим часом ухвалені Радянською владою декрети про комітети бідноти завдали удару по інтересах основної соціальної бази лівих есерів — заможного селянства. У зв'язку з цим у червні 1918 року ЦК партії лівих есерів і III з'їзд партії постановили використати всі доступні засоби для того, щоб «випрямити лінію радянської політики».

На V Всеросійському з'їзді Рад (4—10 липня 1918) ліві есери, перебуваючи у меншості (близько 350 з 1164 депутатів), відкрито виступили проти своїх колишніх союзників — більшовиків. Не отримавши підтримки, вони приступили до «активних» дій. 6 липня 1918 ліві есери Яків Блюмкін і Микола Андреєв убили в Москві німецького посла Мірбаха, що послужило сигналом до початку повстання (див. Лівоесерівські заколоти 1918). За іншою версією, убивство Мірбаха було особистою ініціативою кількох керівників есерів, й ніякого повстання не було. Більше того, у плануванні вбивства брали участь кілька більшовиків, про нього знав Дзержинський. Однак, більшовикам було вигідно використати убивство посла як привід для розгрому опозиційної партії. 16 липня 1918 Уралрада, де величезний вплив мали ліві есери, організувала убивство царської родини у Єкатеринбурзі, з метою зриву Брестський мир між Радянською Росією та Німеччиною. Німці після лютневої революції, незважаючи на війну, переймались через долю російської імператорської родини, оскільки дружина Миколи II Олександра Федорівна була німкенею, а їхні дочки були одночасно російськими царівнами й німецькими принцесами[2][3][4].

Після «придушення повстання» V Всеросійський з'їзд Рад прийняв рішення виключити зі складу Рад лівих есерів, що підтримали політичну лінію ЦК своєї партії.

Розкол[ред.ред. код]

Значна частина рядових членів партії лівих есерів й декотрі лідери партії не підтримали дії свого керівництва. Партія розкололась, й у вересні 1918 з неї виділились Партія народників-комуністів і Партія революційного комунізму, які у подальшому увійшли до РКП(б). Частина лівих есерів зайнялась відкритою боротьбою проти Радянської влади, брала участь у контрреволюційних змовах і повстаннях.

Низка лівих есерів відіграла значну політичну та воєнну роль під час Громадянської війни у боротьбі з білогвардійцями, виступаючи, при цьому, проти більшовицького керівництва.

У 1923 році партія лівих есерів в умовах встановлення однопартійної диктатури в країні саморозпустилась.

У 1930-ті роки багатьох її членів було репресовано.

Примітки[ред.ред. код]

  1. «Дело народа», N 191, 10 листопада (28 жовтня) 1917 року. Цитата за В. І. Леніним. Твори. Третє стереотипне видання. Т. XXII. М., 1929. С. 577
  2. Протистояння навколо царя (№ 57) — Газета «Правда»
  3. Протистояння навколо царя (№ 58) — Газета «Правда»
  4. Протистояння навколо царя (№ 59) — Газета «Правда»

Література[ред.ред. код]

  • Литвин А. Л. Левые эсеры: программа и тактика (некоторые вопросы) / А. Л. Литвин, Л. М. Овруцкий. — Казань: Казан.ун-та, 1992. — 143 с. (рос.)
  • Левые эсеры и ВЧК: Сб. док. / Сост. В. К. Виноградов и др.; Науч. ред. А. Л. Литвин. — Казань: НТК, 1996. — 509 с. (рос.)
  • Леонтьев Я. В. «Скифы» русской революции. Партия левых эсеров и ее литературные попутчики / Я. В. Леонтьев — М.: АИРО-XX, 2007. — 328 с. (рос.)

Посилання[ред.ред. код]