Лівінська Лідія Архипівна
| Лівінська Лідія Архипівна | |
|---|---|
 | |
| Народився |
22 жовтня 1928 Тихонівка, Мелітопольська округа, Українська Соціалістична Радянська Республіка,  СРСР |
| Помер |
14 квітня 2010 (81 рік) Київ,  Україна |
| Поховання | Берковецьке кладовище |
| Громадянство |
СРСР → Україна |
| Посада | директор музеюd |
| Нагороди |
 |
Лі́дія Архи́півна Ліві́нська (до шлюбу Асмолова; * 22 жовтня 1928, с. Тихонівка Мелітопольська округа — †14 квітня 2010, Київ) — українська музейна та громадська діячка, києвознавиця, дослідниця історії міського пасажирського транспорту, організаторка і (впродовж майже 20 років) керівниця унікального Музею історії київського транспорту.
Біографія[ред. | ред. код]
Народилася однією із 12 дітей у багатодітній сім'ї. Її батько Архип Асмолов був інвалідом Першої світової війни.
Навчалась у сільській школі рідного села, поки навчання не перервала війна. 6 братів Лідії одразу пішли воювати, троє з них — загинули. Під час німецької окупації допомагала партизанам. 1943 року село спалили при відступі німці, згоріла й хата Асмолових. Хоча ще йшла війна, і сільським дітям доводилося самим обробляти поля й збирати врожай, вона намагалася продовжити навчання у місцевій школі. Закінчила у с. Тихонівка 7 класів (діти за один рік «пройшли» одразу три класи — 5-й, 6-й, 7-й).
8-й клас закінчила вже у Мелітополі, де пройшла й курси бухгалтерів. Коли в 1946 вступити до Запорізького педагогічного технікуму не вдалося, того ж року вступила до щойно створеного технікуму для підготовки працівників міського електротранспорту в Києві, який закінчила 1950 року.
Праця в Києві[ред. | ред. код]
Працювала спочатку начальницею маршруту: спершу тролейбусного № 5, згодом трамвайного № 17, згодом — старшою диспетчеркою випуску у трамвайному депо ім. Красіна, опісля — начальницею цеху в тому ж депо. З 1959 року стала начальницею з експлуатації у новоствореному Дарницькому депо.
Після Куренівської трагедії у березні 1961 року повернулася працювати у депо ім. Красіна, також працювала заступницею директора — начальницею з експлуатації (до 1970 року).
Опісля — робота в Навчально-курсовому комбінаті КТТУ — майстром з виробничого навчання. Тут справді розкрився талант педагога, що віддаючись улюбленій справі, виховав сотні майбутніх електротранспортників.
Музей історії київського транспорту[ред. | ред. код]
1983 року вийшла на пенсію, проте не полишила улюбленої справи і почала працювати над створенням музею історії Київського транспорту. І ось, напередодні святкування 100-річчя з дня відкриття Київського трамваю, 6 червня 1992 року в одному з приміщень Київського заводу електротранспорту відкрився Музей історії Київського транспорту.
Музей, що нагромадив за роки роботи тисячі унікальних експонатів, став відомим не лише у Україні, але і в ряді зарубіжних країн. Музей став тим місцем, де охочі могли пізнати історію міського транспорту міста, що її турботливо зберігала та переповідала охочим Лідія Лівінська. Сотні й сотні гостей з багатьох країн бували в цьому дивовижному музеї, виносячи з собою часточку любові до Києва. Сама ж вона відвідувала з любителями транспорту численні міста не лише України, а й зарубіжних країн.
2005 року вона отримала унікальний Диплом доброти.
Громадська діяльність[ред. | ред. код]
Ще однією стороною діяльності Лідії Лівінської була громадська діяльність — вона ще в радянські часи була ініціаторкою та натхненницею зборів у роковини Куренівської трагедії. Із здобуттям незалежності Україною ці збори стали публічними і щороку 13 березня біля воріт трамвайного депо ім. Красіна (нині Подільського депо) проводилася громадська панахида. За ініціативою Лівінської та керівника технічного відділу КП «Київпастранс» Казимира Брамського у пам'ять про загиблих унаслідок Куренівської трагедії працівників трамвайного депо біля його входу у 1995 році відкрито пам'ятний знак, на території підприємства споруджено каплицю та організовано збір даних про загиблих[1]. Завдяки їх кропіткій праці складено повний список загиблих на робочих місцях електротранспортниках трамвайного депо[2].
Її мрією було організувати громадську панахиду в день 50-річчя трагедії — 13 березня 2011 року.
Також вона входила до правління секції пам'яток науки та техніки Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. Публікувалася у наукових збірках та численних друкованих виданнях.
Мрією її було й побачити оновлений Музей — в новій якості, з виставкою натурних зразків трамваїв та тролейбусів. Цим планам не судилось втілитися: 14 квітня 2010 року, після важкої хвороби, Лідія Лівінська померла. Прощання з нею біля воріт Подільського депо зібрало сотні тих, хто знав або працював з нею у свій час: проїжджаючи повз трамваї довго дзеленчали, віддаючи таким чином останню їй шану. К. А. Брамським у музеї був оформлений стенд її пам'яті.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Брамський К. А. Технічний відділ київського трамвайно-тролейбусного управління К: 2013 — 26 с., 30 іл.
- ↑ Брамський К. А. Куренівська трагедія К: 2011 — 26 с., 10 іл., 1 схема
Посилання[ред. | ред. код]
- Не зря мы жили [Архівовано 19 березня 2017 у Wayback Machine.];
- Без трамвая нет Киева[недоступне посилання з квітня 2019];
- 165 лет со дня рождения создателя первого электрического трамвая[недоступне посилання з липня 2019];
- Исконно украинский трамвай;
- Трамвай без прописки [Архівовано 18 лютого 2010 у Wayback Machine.];
- Стоял трамвай — и вдруг его не стало;
- Названы самые добрые люди[недоступне посилання з липня 2019];
- Хранителька історії;
- Влюбленная в электротранспорт. Лидию Ливинскую трамваи провожали в последний путь сигналами [Архівовано 5 березня 2016 у Wayback Machine.].
|
Це незавершена стаття про особу, що має стосунок до України. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |