Ліга Націй

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
   Держави, які були членами Ліги Націй
   Держави, які були колоніями Ліги Націй
   Держави, які не були членами Ліги Націй

Лі́га На́цій — перша міжнародна міждержавна організація, створена з метою розвитку співробітництва, досягнення миру і безпеки між народами на Паризькій мирній конференції в 19191920 рр.

Ініціатором її створення виступив президент США Вудро Вільсон. Згідно зі статутом Ліги Націй її засновниками вважались держави-переможці у Першій світовій війні 19141918 рр., а також новостворені країни Польща, Чехословаччина і Хіджаз. Спочатку членами цієї організації стали 44 країни, пізніше кількість їх збільшилась до 52. Статут Ліги Націй включався як складова частина всіх післявоєнних мирних договорів. Основними органами Ліги Націй були: асамблея (збори) представників всіх членів організації, Рада Ліги, а також постійний секретаріат на чолі з генеральним секретарем. Осідок основних органів Ліги Націй — Женева.

Асамблеї Ліги Націй скликались щорічно. Представники кожної держави мали на засіданнях один голос незалежно від кількості населення і величини території країни. Рішення асамблеї приймались одноголосно, за винятком спеціально обумовлених. Такий підхід приводив до численних безплідних дискусій і компромісів, неефективних рішень і в кінцевому рахунку — послаблення впливу Ліги Націй на міждержавні стосунки і вирішення міжнародних конфліктів. Рада Ліги Націй складалася з чотирьох постійних членів (Англія, Франція, Італія, Японія) та чотирьох непостійних, які щорічно переобиралися.

Декілька положень статуту стосувалися проблем запобігання і вирішення міждержавних конфліктів. У випадку виникнення загрози конфліктів між членами Ліги Націй, ставились питання на розгляд Ради, або третейського суду незацікавлених країн. У випадку необхідності всі країни, члени Ліги Націй були зобов'язані розірвати з агресором всі економічні і культурні зв'язки, оголосити йому загальну блокаду. Криза діяльності Ліги Націй особливо яскраво проявилася після провалу міжнародної конференції по роззброєнню, коли Німеччина та Японія в 1933 р. вийшли з її складу. СРСР використовував її не стільки для реального вирішення міжнародних конфліктів, а як трибуну для політичної пропаганди. Безпомічність Ліги Націй проявилась при обговоренні скарг на японську агресію проти Китаю, розпочату в 1931 р., італійську проти Ефіопії (19351936), радянську проти Фінляндії (19391940). Ліга Націй не зуміла прийняти жодного ефективного рішення проти агресорів. Виключення СРСР з організації в грудні 1939 р. було кроком відчаю, а не реальною допомогою жертві агресії.

До завдання Ліги Націй належала оборона прав національних меншостей, гарантованих міжнародними договорами, які підписали країни, що окупували українські землі. Еміграційні уряди УНР і ЗУНР, українські парламентарі неодноразово зверталися до Ліги Націй зі скаргами на порушення прав і свобод на окупованих українських землях урядовими властями Польщі, Румунії і СРСР. Взявши до уваги протест Євгена Петрушевича, Ліга Націй в своєму рішенні від 23 лютого 1921 р. визнала, що Східна Галичина знаходиться під польською воєнною окупацією і засудила антиукраїнську політику варшавського керівництва. У вересні 1933 р. Ліга Націй провела таємне засідання з приводу голодомору в Україні. Прийняті рішення носили декларативний характер і не мали реального впливу на ситуацію. До компетенції Ліги Націй належала опіка над емігрантами. Емігрантське бюро, очолюване визначним норвезьким вченим і дипломатом, лауреатом Нобелівської премії Фрітьофом Нансеном, надавало допомогу політичним емігрантам з Наддніпрянської України.

Інтереси українського народу в установах Ліги Націй в 19211924 рр. відстоювали також Українське Товариство Ліги Націй (голова Володимир Залізняк, пізніше Роман Перфецький), Західно-Українське Товариство Ліги Націй, які входили у всесвітню спілку товариства. Неофіційним представником уряду УНР в екзилі при Ліги Націй був Олександр Шульгин. Проте, після визнання Ліонським Конгресом Міжнародних Союзів Ліги Націй рішення Ради Послів держав Антанти про включення Галичини до складу Польщі, українські товариства, відкинувши пропозиції стати відділом польського товариства, на знак протесту в 1924 р. вийшли з складу міжнародних союзів. У ставленні до українського питання, як і в цілому до інших національних проблем, Ліга Націй проявляла непослідовність, не здійснювала контролю за реалізацією прийнятих нею резолюцій. Складна система прийняття рішень, відсутність механізму для їх впровадження, декларативність і суперечливість окремих документів Ліги Націй зумовили її безсилість проти агресорів і в кінцевому результаті привели до остаточного краху з початку Другої світової війни 19391945 рр. Формально Ліга Націй припинила свою діяльність у 1946 р.

Мандати[ред.ред. код]

Мандати Ліги Націй були затвердженні у Статті 22 Угоди Ліги Націй. Ці території були колишніми колоніями Німецької імперії і Османської імперії були поділені і залишенні під спостереженням Ліги після І Світової війни. Існували мандати трьох категорій:

Мандат «A» перша категорія: Це були території, що досягли певної стадії розвитку і могли були визнані незалежними. Вони були переважно колишніми частинами Оттоманської імперії.

Мандат «B» друга категорія: Це території, що «знаходилися в такій стадії, що обов'язково повинні бути під контролем Ліги Націй під умовами, які гарантують:

  • Свободу совісті і релігії
  • Підтримка соціального контролю і суспільної моралі
  • Перевірка зловживань як наприклад работоргівлі, рух зброї і алкоголю
  • Запобігання будівництва фортифікацій і створення військових і морських сил
  • Сприяння торгівлі.»

Мандат «C» третя категорія: Це були території, «які, унаслідок розкиданості їхнього населення, або його нечисленності, або віддаленості країн від центрів цивілізації, або географічної суміжності з територією Відповідальної держави, або через інші обставини, може бути краще всього адміністрована під законами Відповідальної держави.»

Території управлялися «Відповідальними державами», як наприклад Сполучене Королівство мало Палестинський мандат і Південноафриканський Союз у разі Південно-Західної Африки, до того часу, коли території були визнанні здібними до самоврядування. Було чотирнадцять підмандатних територій, що були поділені серед шести Відповідальних держав: Сполученим Королівством, Францією, Бельгією, Новою Зеландією, Австралією і Японією. На практиці, підмандатні території розглядалися як колонії і були взяті до уваги критиками як здобич війни. За винятком Іраку, який приєднався до Ліги 3 жовтня 1932 р., ці території не почали набувати їх незалежності до Другої Світової Війни, процес, який не скінчився до 1990 року. Після Другої Світової, більшість підмандатних територій, що залишилися, стали Підопічними територіями Організації Об'єднаних Націй.

На додаток до мандатів, Ліга безпосередньо управляла Саарландом, 15 років, перед тим, як земля було повернена Німеччині за результатами плебісциту, і вільним містом Данцигом (зараз Гданськ, Польща) з 15 листопада 1920 по 1 вересня 1939 р.

Успіхи[ред.ред. код]

Аландські острови[ред.ред. код]

Докладніше: Аландська криза

Аландські острови — архіпелаг близько з 6500 островів між Швецією і Фінляндією. Острови мали шведськомовне-населення, але в 1809 р. Швеція передала як Фінляндію, так і Аландські острови Російській імперії. Коли Фінляндія оголосила незалежність в грудні 1917 р. після Жовтневого перевороту, більшість населення Аландських островів висловилась, щоб знову стати частиною Швеції; Фінляндія, проте, вважала, що острови є частиною їх нової держави, оскільки росіяни включили їх в Фінляндське генерал-губернаторство сформоване в 1809 р. Шведський уряд підняв питання перед Лігою в 1921 р. Після розгляду, Ліга визначила, що острови повинні бути частиною Фінляндії, але управлятися автономно, відводячи потенційну війну між двома країнами.

Албанія[ред.ред. код]

Кордон між Албанією і Королівством Югославією збережено в суперечці після Паризької Мирної Конференції у 1919 р., і югославські війська зайняли частину албанської території. Ліга послала комісію представників до регіону. Комісія зробила висновки на користь Албанії, і Югославські сили відійшли в 1921 р. Війну знову запобігли.

Верхня Сілезія[ред.ред. код]

По Версальському договору повинен бути проведений плебісцит про належність Верхньої Сілезії і визначити чи територія повинна бути частиною Німеччини або Польщі. Дискримінація і застосування сили, проти поляків призвели до низки Сілезьких повстань (1919 і 1920). У плебісциті, приблизно 59.6% (близько 500,000) голосів було віддано за з'єднання з Німеччиною, і цей результат призвів до Третього Сілезького повстання у 1921 р. Ліга взялась за врегулювання конфлікту. У 1922 р., після шеститижневого дослідження прийшли до висновку, що земля повинна бути поділена; це рішення було прийнято як країнами, так і більшістю населення Верхньої Сілезії.

Мемель[ред.ред. код]

Портове місто Мемель або зараз Клайпеда і Клайпедський край був під контролем Ліги після кінця Першої світової війни і управлявся французьким генералом протягом трьох років. Хоча населення було здебільшого німецьким, литовський уряд висловив претензії на території, і литовські сили вторглися в 1923 р. Ліга погодилась, щоб віддати землю навколо Мемеля до Литви, але оголосили, що порт повинен зберегти міжнародну зону; Литва погодилась. Рішення вважалося як невдача ( Ліга виступала проти використання сили), але збереження міжнародного статусу порту, без істотного кровопролиття, було перемогою Ліги.

Греція і Болгарія[ред.ред. код]

Після інциденту між прикордонниками на кордоні між Грецією і Болгарією в 1925 р., Грецькі солдати вторглися на терени Болгарії. Болгарія наказала її солдатам забезпечити тільки видимість опору, довіряючи Лізі врегулювати суперечку. Ліга дійсно засудила грецьке вторгнення, і призвала як до виведення грецьких військ, так і компенсації на користь Болгарії. Греція поступилася, але скаржилася на Корфу. (дивись нижче).

Саар[ред.ред. код]

Саар була провінцією, сформованою з частини Пруссії і Рейнланд-Пфальц під владою Ліги, після підписання Версальського договору. Плебісцит мав відбутися через п'ятнадцять років після Версальського договору, щоб визначити чи регіон повинен належати до Німеччини або Франції. Референдум відбувся 1935 р., 90.3% голосів були на користь Німеччини, і земля стала частиною Німеччини знову.

Мосул[ред.ред. код]

Ліга вирішила суперечку між Іраком і Туреччиною, щодо контролю над колишньою Оттоманською провінцією Мосул в 1926 р. Великобританія, отримала від Ліги Націй A-мандат над Іраком в 1920 р. і тому представляла Ірак в його закордонних справах, Мосул належав до Іраку; з іншого боку, нова Турецька республіка претендувала на провінцію як частину її історичної прабатьківщини. Три представники комітету Ліги Націй були відправлені до регіону в 1924, щоб вивчати ситуацію і в 1925 р. рекомендується регіону, приєднатися до Іраку, за умови, що Великобританія мала би мандат над Іраком ще 25 років, щоб гарантувати автономні права курдського населення. Рада Ліги прийняла рекомендацію 16 грудня 1925 р., щоб віддати Мосул Іраку. Британія, Ірак і Туреччина підписали договір 5 червня 1926 р., що до передачі Мосула Іраку.

Ліберія[ред.ред. код]

Чутки про рабство в незалежній африканській країні Ліберія, примусила Лігу почати дослідження, особливо використання примусової праці у Firestone Tire and Rubber Company на гумових плантаціях в цій країні. У 1930 р., Ліга отримала інформацію що багато урядових посадових осіб залучено в продажі робочої сили, привівши до відставки Президента Чарльз Кінга, його віце-президента і численних інших урядових посадових осіб. Ліга погрозила встановити опікунство над Ліберією, якщо тільки буде провалля реформ.

Колумбія і Перу[ред.ред. код]

Після декількох прикордонних конфліктів між Колумбією і Перу на початку XX сторіччя, і перуанського захоплення колумбійського міста Летиція 1 вересня 1932 р., призвів до озброєного конфлікту між двома державами. Через місяці дипломатичного сперечання, дві держави прийняли посередництво Ліги Націй. Тимчасова мирна угода, підписана обома сторонами в травні 1933 р., запросила Лігу, прийняти на себе контроль спірної території, поки двосторонні переговори продовжувались. У травні 1934 р., завершальна мирна угода була підписана, приводячи до повернення Летиції до Колумбії, формального вибачення з Перу за вторгнення у 1932 р., демілітаризації області навколо Летиції, безкоштовна навігація по Амазонці і Путумайо, і договір про ненапад.

Інші успіхи[ред.ред. код]

Ліга також боролося з міжнародною торгівлею опіумом і сексуальним рабством і полегшувало положення біженців, особливо в Туреччині в періоді до 1926 р. Одним з його нововведень в цій області було 1922 р. введення Паспорта Нансена, який був першим міжнародно визнаним посвідченням особи без громадянства для біженців.

Невдачі[ред.ред. код]

Цешин[ред.ред. код]

Заолжя (нім. Teschener Schlesien, чеськ. Těšínské Slezsko, пол. Śląsk Cieszyński) - регіон Польщі і сьогоднішньої Чехії, відомий його вугільною промисловістю. чехословацькі солдати захопили регіон в 1919 р., поки Польща захищала себе від вторгнення Радянської Росії. Ліга втрутилась, вирішивши, що Польща повинна узяти контроль над більшою частиною регіону, а Чехословаччина має взяти частину регіону, яка мала найцінніші вугільні шахти і залізницю, що сполучає Чехію і Словаччину. Місто ділилося на польський Цешин і чеський Чеські-Тешин. Польща відмовилася ухвалити це рішення; хоча не було ніякого подальшого насильства, дипломатична суперечка продовжувала ще 20 років. Кінець кінцем, ситуація привела до польської військової анексії Чеські-Тешин в 1938 р.

Вільно[ред.ред. код]

Після І Світової Війни, Польща і Литва отримали знов незалежність, яку вони втратили протягом Третього поділу Речі Посполитої у 1795 р. Хоча країни мали сторіччя загальної історії у Речі Посполитій, зростаючий литовський націоналізм запобіг створенню наново колишньої об'єднаної держави. Місто Вільно (литовська Vilnius, польська Wilno) був зроблений столицею Литви. Хоча Вільнюс був культурно-політичним центром Великого Князівства Литовського починаючи з 1323 р., але більшість населення в XX сторіччі було польським.

Протягом Польсько-радянської війни у 1920 р., Польська армія узяла контроль над містом. Не зважаючи на заяву поляків що мешкали у місті, Ліга попросила Польщу вивести війська: поляки цього не зробили. Місто і його околиці були проголошені окремою державою Серединною Литвою і 20 лютого 1922 р. місцевий парламент ухвалив Акт Об'єднання і місто було об'єднане з Польщею як столиця Вільненського Воєводства. Теоретично, британські і французькі війська могли виконати рішення Ліги; проте, Франція не бажала протистояння з Польщею, яку вважали можливим союзником в майбутній війні проти Німеччини або Радянського Союзу. Як Британія, так і Франція бажала мати Польщу як буферну зону між Європою і Комуністичною Росією. Кінець кінцем, Ліга прийняла Вільно як польське місто 15 березня 1923 р. Поляки володіли до радянського вторгнення в 1939 р.

Литовський уряд відмовлявся прийняти польську владу над Вільно і розглядав її як конституційну столицю, до Польського ультиматуму Литві у 1938 р., коли Литва встановила дипломатичні відносини з Польщею і тому де-факто прийняла кордони свого сусіда.

Вторгнення до Руру, 1923[ред.ред. код]

Докладніше: Окупація Руру

За Версальським договором Німеччині довелося сплатити відшкодування. Вони могли бути сплаченими грошима або товарами у обумовленому переліку; проте, в 1922 р. Німеччина не змогла провести оплату. В наступному році, Франція і Бельгія вторглися в індустріальне серце Німеччини, Рур, не зважаючи що це є пряме порушення правил Ліги. З Францією, що входила в склад Ради Ліги, і Британією, що коливалась, щоб приструнити її близького союзника, нічого не було зроблено в Лізі. Це був істотний прецедент для подальшого невиконання вимог Ліги.

Конфлікт на Корфу[ред.ред. код]

Докладніше: Інцидент на Корфу

Одне головне прикордонне поселення, залишилося територіально не визначеним, після І Світової Війни, на кордоні між Грецією і Албанією. Ліга, взялася врегулювати суперечку. Рада призначила італійця Енріка Телліні спостерігачем. 27 серпня 1923 р., оглядаючи грецьку сторону кордону, Телліні і його штат були убиті. Італійський лідер Муссоліні Беніто зажадав відшкодування від Греції і видачі вбивць. Греки відмовились.

31 серпня, італійські війська зайняли острів Корфу, частину Греції, і вбили п'ятнадцять осіб. Спочатку, Ліга засудила вторгнення Муссоліні, але рекомендувала Греції виплатити компенсацію, поки вбивці Телліні не будуть знайдені. Хоч Муссоліні спочатку був згоден з рішенням Ліги, зробив спробу змінити його. Працюючи з Радою Послів, він зумів змусити Лігу змінити її рішення. Греція була вимушена вибачитися і компенсація мала бути сплачена безпосередньо і негайно. Муссоліні міг святкувати перемогу в Корфу.

Захоплення Маньчжурії, 1931-1933[ред.ред. код]

Дії Ліги Націй, пов'язані із захопленням Маньчжурії Японією, були однією з головних невдач Ліги. Пов'язані із ним дії Японії стали приводом для виключення її з організації. У мукденському інциденті, також відомому як «Маньчжурський інцидент», Японська імперія мала контроль над Південно Маньчжурською залізницею в китайському регіоні Маньчжурія. Японці стверджували, що китайські солдати 18 вересня 1931 р. вчинили саботаж на залізниці, що була головною торговою артерією між двома країнами. Фактично ж, саботажем займалися офіцери японської Квантунівської армії без відома уряду Японії, що зумовило вторгнення до Маньчжурії, де був створений маріонетковий уряд, а країна отримала назву Маньчжоу-го. Ця нова країна була визнана лише Італією та Німеччиною, решта світу вважала Маньчжурію частиною Китаю. 1932 року японська військова та морська авіація бомбардувала китайське місто Шанхай, під час інциденту 28 січня.

Китайський уряд звернувся за допомогою, стверджуючи, що вторгнення японців не мало законних підстав. Після довгої подорожі представників Ліги Націй на судні, посадові особи ознайомились з китайськими твердженнями, в той час як японці стверджували, що вони діяли задля підтримання миру в регіоні. Не зважаючи на повагу до Японії у Лізі Націй, Повідомлення Лайтона стверджувало неправомірність дій Японії і необхідність повернення Маньчжурії Китаю. Проте, перед голосуванням у Лізі, Японія заявила про намір вторгнення до Китаю. На 42-й сесії 1933 року Японія заявила про вихід із Ліги Націй.

Згідно зі статутом Ліга Націй повинна була вжити економічних санкцій щодо Японії, або, зібравши війська, оголосити війну проти неї. Проте, внаслідок дій Конгресу США, що проголосував проти санкцій Ліги, економічні санкції були неефективними. Будь-які економічні санкції Ліги стали безглуздими, тому що будь-яка держава могла торгувати під прапором США. Армію Ліга не змогла зібрати завдяки егоїзму багатьох її членів. Це означало, що країни на кшталт Британії та Франції не хочуть зібрати війська, щоб Ліга використовувала їх у власних справах. Японії була залишена Маньчжурія, поки Червона Армія СРСР не звільнила її і не повернула Китаю наприкінці Другої світової війни (1945).

Війна Гран-Чако, 1932-1935[ред.ред. код]

Докладніше: Війна Гран-Чако

Ліга була не в змозі була запобігти Чакській війні між Болівією і Парагваєм в 1932 р. у посушливому регіоні Гран-Чако Південної Америки. Хоча регіон був рідко населений, володіння регіоном надавало контроль над річкою Парагвай, яка надавала би одній з двох країн, що не мали виходу до моря, вихід до Атлантичного океану, і було також припущення, що не підтвердилось, про наявність у Гран-Чако нафти. Прикордонні сутички в кінці 1920-х досягли апогею у вигляді війні в 1932 р., коли болівійська армія, виконуючи наказ президента Даніело Саламанча Урей, напала на парагвайський гарнізон Вангуардія. Парагвай апелював до Ліги Націй, але Ліга не прийняла заходи.

Війна була лихом для обох сторін, приводячи обидві країни до краю економічної кризи. На 12 червня 1935 р. час підписання перемир'я, Парагвай захопив контроль над більшістю регіону. Це було визнане в 1938 перемир'ї, по якому Парагвай отримав три-чверті Північного Чако.

Італійське вторгнення в Абіссінію, 1935-1936[ред.ред. код]

Докладніше: Абіссінська криза

В жовтні 1935, Беніто Муссоліні послав Бадольо П'єтро і 400,000 війська для вторгнення Абіссінію. Італійські війська легко завдали поразки погано озброєним абіссінцям, і захопили Аддис-Абебу в травні 1936 р., змусивши імператора Хайле Селассіє I втекти. Італійці використовували хімічну зброю (іприт) і вогнемети проти абіссінців.

Ліга Націй засудила агресію Італії і наклала економічні санкції в листопаді 1935 р., але санкції були в значній мірі неефективні, оскільки Стенлі Балвін, британський прем'єр-міністр, пізніше зазначив, що ніхто не мав військ під рукою, щоб протидіяти італійському нападу. 9 жовтня 1935 р., США (що не були членом Ліги) відмовилися співробітничати з Лігою.

У грудні 1935 р., Угода Хора-Лаваля була спробою британського міністра закордонних справ Хора і французького прем'єр-міністра Лаваля, закінчення конфлікту в Абіссінії, по плану Абіссінія мала бути поділена на дві частини - Італійський сектор і Абіссінський сектор. Муссоліні був готовий підписати цю угоду; проте, угоду викликала хвилю протестів оскільки відбувся витік інформації про Договір як в Британії, так і у Франції. Уряди цих країн відмовились від підписання цієї угоди.

Громадянська війна в Іспанії, 1936-1939[ред.ред. код]

17 липня 1936 р., розпочався озброєний конфлікт, між іспанськими республіканцями (лівий уряд Іспанії) і Націоналістами бунтівниками, офіцерами іспанської армії. Альверз дель Вайо, іспанський міністр закордонних справ, апелював до Ліги у вересні 1936 р., щоб війська Ліги захистили її територіальну цілісність і політичну незалежність. Проте, Ліга не могла безпосередньо вступати в громадянську війну в Іспанії ні запобігти іноземному втручанню в конфлікті. Гітлер і Муссоліні продовжували допомагати генералу Франко повстанцям - націоналістам, Радянський Союз допомагав Іспанським республіканцям. Ліга спробувала заборонити втручання добровольців.


Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.

Джерела[ред.ред. код]