Лілія

Лі́лія (Lilium, українська народна назва ліле́я) — рід багаторічних цибулинних рослин родини лілійних.

Опис

Лілії — багаторічні цибулинні трави.

Цибулина склад листя.

Лілія лісова або саранка

Стебло є безпосереднім продовженням цибулини, вкрите листям — з листками, які локалізується в нижній частині.

Листки — лінійні, лінійно-ланцетовидні, овальні, чергові або розміщені кільцями.

Квітки двостатеві, складаються з 6 пелюсток, зібраних у китиці, іноді одиночних.

Плід — довгаста коробочка.

Види

Налічується понад 100 видів лілій, розповсюджених переважно в Північній півкулі у Євразії — здебільшого в лісах, подеколи горах, рідше в долинах; окремі ендемічні види зустрічаютья в горах Індії та на Філіппінах.

В Україні у дикорослому стані лише один вид — лілія лісова або саранка (Lilium martagon), росте у листяних і мішаних лісах.

У культурі

Про цю вишукану і горду квітку складено безліч легенд і міфів. Образ лілії, цінується за витончену красу, широко використовувався в декоративному мистецтві давнини, а також в середньовічній містичній літературі і мистецтві. У Древній Греції біла лілія вважалася квіткою богині Гери, що виникли з крапель її молока. Римляни шанували білу лілію як квітка Юнони і символ надії.

Біла лілія на картині Філіппі Ліппо "Благовіщення"

В християнській релігії лілія біла символізує чистоту і цнотливість, тому рослина традиційно зустрічається на мальованих зображеннях поруч з Богородицею і другими непорочними святими. Гілку лілій, починаючи з 3 доби Відродження, - безперечний елемент у сцені Благовіщення. Білу лілію бачимо на полотнах Да Вінчі, Боттічеллі, Росетті, Караваджо, Лоті та інших великих художників. Саме християнство сприяло поширенню цього виду в країнах Європи, оскільки наявність такої лілії було обов'язковим для середньовічних монастирських садів. Через Великобританію і Нідерланди лілія білосніжна потрапила в країни Америки.

Як відомо, українські живописці добре орієнтувалися в європейських та східних напрямках сакрального і світського мистецтва, деякі з художників навчалися в Італії чи Німеччині. Саме звідти прийшла традиція зображати білу лілію поруч з Богоматір'ю. Проте, мабуть, сама рослина на очі живописців не траплялося, тому на іконах малювали що завгодно, тільки не лілію. Найчастіше це була звичайна гілка з біленькими квіточками.

Лілія здавна відома людині. Так, середземноморський вид лілії білої вирощується як декоративна, лікарська та ефірно-олійна рослина з часів Стародавнього Єгипту й Ассирії, тобто більше 3 тисяч років. З цією ж метою її культивували в Стародавній Греції, Візантії та Римі.

Білу лілію іноді називають лілією лікарською через наявність у пелюстках ефірних олій, які використовуються в гомеопатії, а в обмеженій кількості - в парфумерії. Крім того, цибулини містять слизові речовини, вітаміни і цукор, мають сечогінну, пом'якшувальну і знеболювальну дію.

З XV століття інші європейські види лілії та їх садові форми поступово заповнюють сади і квітники. У першу чергу це досить невибаглива лілія помаранчева і схожа на неї лілія цибулиноносна, а також досить стійка лілія лісова. Зображення цих квіток зустрічається на картинах художників того часу, але значно рідше лілії білої.

У країнах Східної Азії місцеві види лілії високо цінували і культивували з XIII століття або навіть раніше. У цих краях досі використовуються як овочеві та лікарські рослини лілії ланцетолиста, або тигрова, золотиста, Генрі, Брауна, а в якості декоративних-лілії японська, прекрасна, довжин-ноцветковая і червонувата. Сибіряки збирали цибулини місцевих видів з харчовою і лікарською метою.

Лілії Китаю, Японії й азійської частини Росії почали з'являтися в європейських садах, в першу чергу Англії і Бельгії, в кінці XVIII століття. Протягом ста років сюди завезли до 30 видів. Багато з них (лілія Генрі, тигрова, прекрасна, золотиста, карликова, Уіллмотт) вирощуються й досі або використовуються у гібридизації для отримання кращих сортів.

Після відкриття Америки європейці познайомилися з цікавими і небаченими раніше ліліями. Ці незвичайні види (лілія леопардова, канадська, прекрасна) потрапляли в сади на своїй батьківщині й вивозилися в Європу, насамперед у Англію, Францію, Німеччину. Деякі з них збереглися дотепер в садовій культурі в незміненому вигляді.

З жалем доводиться констатувати, що привезені лілії, особливо екзотичні та декоративні, виявилися досить примхливими і заражалися вірусами. Тому в 80-ті роки XIX століття інтерес до них помітно вщух. Відкриття та масове поширення в Європі та Америці початку XX століття зовсім нових китайських видів з великими білими квітками - лілії королівської і Сарженти, що вирізнялися стійкістю, відродили інтерес до лілій і дали новий поштовх селекції.

Тривалий час у квітникарстві панували лілія довгоквіткова і тайваньська з білими квітками, а також різноманітніші за забарвленням форми лілій прекрасної і золотистої. З початком активної роботи з гібридизації в першій половині XX століття лілії поступово витісняються сортами, що виникли на їх основі.

Квітникарі-любителі і професіонали, які займаються ліліями, у багатьох країнах об'єднуються в спеціалізовані суспільства для обміну інформацією і посадковим матеріалом, а також для реєстрації та складання списків культивованих лілій. Зараз у світі зареєстровано 49 товариств любителів лілій в 13 країнах. Найвідомішим вважається Підкомітет з лілій при Королівському садівничому товаристві (Lily Committee of the Royal Horticultural Society) у Великобританії, який видає найповніший список зареєстрованих сортів. У СРСР Всесоюзна організація любителів лілій (ВОЛЛ) виникла в 1989 році.

У багатьох країнах світу лілія була і залишається незмінним атрибутом садівничої культури і широко використовується в озелененні. Видові лілії рекомендуються для так званих «диких садочків», які імітують куточки дикої природи.

Галерея

• 

  Лілія біла (Lilium candidum)

• 

  Лілія золотава (Lilium auratum)

• 

  Лілія філадельфійська (Lilium philadelphicum)

• 

  Лілія піренейська (Lilium pyrenaicum)

• 

  Lilium regale

Див. також

• 1092 Ліліум — астероїд, названий на честь цього роду рослин.

Джерела і посилання

Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К.: Гол. редакція УРЕ, 1974-1985., Том 6.,К., 1981, стор. 175