Ліра колісна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Lira.jpg
«Ліра, її складові і їхні народні назви» (Ілюстрація з часопису «Киевская старина». 1884 р.)
Лірник1.jpg

Колісна ліра — струнний смичковий музичний інструмент, у якому роль смичка виконує колесо. На трьох (іноді більше) струнах грають мелодію, притискаючи струни клавішами, а дві інші струни — бурдонні.

Конструкція інструмента[ред.ред. код]

Сліпий лірник Павло Чемерський (Київ, 1982 р.)

Ліра має видовжений і глибокий дерев'яний резонансний корпус, найчастіше глибокий, човно- або вісімкоподібний. Корпуси лір бувають також іншої форми — прямокутної із заокругленими кутами, овальної з ледь наміченою талією і найпоширенішої фігурної з гітарним або скрипковим профілем, який, проте, за пропорціями найбільше наближався до контрабаса. Обидві деки, або «дейки», з'єднані між собою бічними стінками — «обручами» і внутрішніми перетинками для міцності та кращого звучання, робили найчастіше пласкими; у верхній дейці прорізали круглі чи фігурні отвори — «голосники». До верхньої частини корпусу приклеєно зроблену з окремих дощечок досить велику коробку — «шию», у бік якої вставлено довгі кілочки для накручування струн. Ближче до нижньої частини корпусу на поперечнику — «зятьку» закріплено валок з дерев'яним коліщатком, що виконує роль нескінченного смичка. Через нижню боковинку корпусу валок виходить назовні, де на ньому прикріплюється ручка — «корба» з «троником» — пристосуванням, за допомогою якого крутять корбу, а через неї й коліща. Через проріз у верхній деці колесо невеликою частиною виходить назовні, де воно, для збереження свого гладкого відполірованого ободу від ушкоджень і дощу, прикривається дашком — «лубником» із загнутими краями — «поросиками». Далі на верхній деці у поздовжньому напрямку прикріплено довгу вузьку коробку з клавішами — вузькими дерев'яними планками довільної кількості (від 4 до 13). Кожен клавіш на своєму зовнішньому кінці має потовщення — «зубчик», що допомагає йому після натискування пальцем негайно повертатись у вихідну позицію. На стержні клавіша всередині коробки, де проходить і середня струна — «мелодія», «співаниця», «ринка» тощо, закріплено перпендикулярно встановлений поріжок — «тесьма» топірцевої форми. Клавіші, що всовуються всередину, торкаються цими поріжками середньої струни і вкорочують її, змінюючи тим самим висоту звуку. Зовні по обидва боки коробки проходять інші дві струни ліри: товща — бас і тонша — підбасок, або тенор, які разом із середньою струною закріплюються на підгрифі внизу ліри. Усі струни щільно прилягають до колеса і при його обертанні починають звучати, причому на середній струні за допомогою клавіш ведеться мелодія, а обидві бічні струни, настроєні у квінту, створюють незмінну гармонійну основу цієї мелодії.

З історії ліри[ред.ред. код]

На думку музикознавців, колісна ліра походить від примітивного давньогрецького інструмента за назвою монохорді, що мав одну струну та клавіш, який пересувався вздовж неї.

У IX сторіччі в Західній Європі вже був відомий більш схожий на ліру органіструм — інструмент з вісьмома клавішами і колесом замість смичка. Він був, проте, настільки великий та громіздкий, що потребував двох виконавців: перший прокручував колесо, другий — натискав на клавіші. Траплялися й різновиди: з колесом, але без клавіатури, з клавіатурою та смичком, який замінював колесо.

Барельєф кафедрального собору Сантьяго де Компастелла (Santiago de Compostela). Зображення двох монахів з органіструмом. Приблизно, ХІІ ст.

Відтоді колісна ліра потроху набувала сучасних рис. До XV сторіччя нею охоче користувалися французькі мандрівні поети-музиканти. У Німеччині цей інструмент прибрав презирливих назв — жебрацька або мужицька ліра, а на картині видатного англійського художника Хогарта «Ярмарок у Саутворку», створеній 1733 року, ліру навіть зображено у ярмарковому середовищі.

Того ж XVIII сторіччя у Франції виникає зацікавлення цим нескладним за конструкцією і прийомами гри інструментом. Над його поліпшенням і оздобленням працюють кращі музичні майстри, котрі вдосконалюють механізм та акустику, розширюють до двох октав і навіть хроматизують звукоряд. З'являються підручники, а також виконавці-віртуози — Ларош, Батон, Шадевільє, Готтетер. Вони усолоджують своєю грою слух вельможного панства, а композитори, і серед них великий Йозеф Гайдн, створюють для ліри концерти, сонати, дуети.

Невідомо, як опинилась ліра серед східнослов'янських народних інструментів, але відомо, що в XVI та на початку XVII століття вона була вже поширена в Росії та Білій Русі. Інструмент цей серед білорусів не тільки прибрав тотожні російським і українським назви «ліра», «реля», але й такі ймення, як «кобза» і «бандура». Очевидно, терміни «кобза» і «бандура» були запозичені білорусами від українців, які використовували їх, як назви багатострунних щипкових інструментів. Ці інструменти, подібно до ліри у білорусів, були постійними супутниками мандрівних співців. Тож не дивно, що в районах найтісніших контактів двох народів назви українських інструментів були за асоціацією перенесені на білоруську ліру. Отже, колісна ліра набула поширення в музичному побуті українського народу приблизно в ті ж часи, що й у росіян та білорусів.

Ліра за нашого часу[ред.ред. код]

Нині конструкції інструмента успішно розробляються музичними майстрами. В Україні одну з найдосконаліших сучасних лір запропонував миргородський майстер Іван Скляр. Зберігши своєрідність тембрального забарвлення історичної ліри і загальні принципи виконання, І. Скляр створив удосконалений зразок дев'ятиструнної ліри, змінив конструкцію так, що в кожної струни за допомогою клавішів видобувається, крім її основного звуку, два наступних звуки хроматичного звукоряду. Настроєні струни на цій лірі по малих терціях, що дає змогу відтворювати, окрім мелодії, три-, чотири- і п'ятизвукові акорди. Справдилось передбачення Гната Хоткевича, який ще 1930 року, відкидаючи закиди скептиків, оптимістично писав: «В наші часи ми перебуваємо напередодні того, що ліра коли не ввійде до симфонічної оркестри, то в усякім разі до оркестри народних українських інструментів».

Галерея[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • журнал «Наука і суспільство», 03.1984, стор. 48, 49
  • Черкаський Л. М. — Українські народні музичні інструменти — Київ «Техніка», 2003

Посилання[ред.ред. код]