Маастрихтська угода
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Маастрихтська угода (англ. Maastricht Treaty) або Маастрихтський Трактат (формально, Угода про утворення Європейського Союзу), також відомий, як Угода (Договір) про Європейський Союз (Договір про ЄС, ДЄС), була підписана 7 лютого 1992 року в місті Маастрихт (Нідерланди) між членами Європейської спільноти і вступила в силу 1 листопада 1993. Це призвело до утворення Європейського Союзу. Угода була результатом окремих консультацій стосовно політичного і валютного союзів.
Маастрихтська угода призвела до утворення валюти євро і започаткувала структуру на трьох засадах (англ. three-pillar structure: Економічні і Соціально-політичні засади, Загальні зовнішні засади і засади безпеки, Правові і внутрішні засади).
Угода запровадила також назву "Європейський Союз”; останній об’єднав наднаціональну Спільноту і два міждержавних «стовпи» політичної співпраці: спільну зовнішню політику та політику безпеки і співпрацю в галузі правосуддя та внутрішніх справ. Крім того, Угода запровадила посаду європейського омбудсмена, Комітет регіонів, процедуру спільного ухвалювання рішень, а також розширила сферу застосування процедури голосування кваліфікованою більшістю. Ратифікація Угоди про ЄС наразилася на значні перешкоди в деяких країнах Союзу. Зокрема, референдум у Данії 1992 року відкинув її; лише повторний референдум наступного року відкрив шлях до ратифікації Угоди.
Спочатку Європейська Спільнота переймалася загалом економікою та торгівлею. Відомі Європейська Комісія та Європейський суд обидва формально незалежні від урядів країн цієї спільноти, маючи багато повноважень всередині країн-членів. Європейський парламент, який обирається безпосередньо громадянами членами Європейської спільноти також має певний вплив. Спочатку ці структури якось контролювалися державами-учасниками але від середини 80-х все вирішується більшістю на голосуванні в Європарламенті. Ця система отримала назву Громадянський спосіб (англ. Community method) або супранаціоналізм (англ. supranationalism), тому як впливові інтернаціональні організації вже не контролюються безпосередньо урядами країн, і деякі учасники мають виконувати резолюції, які прийняли більшістю голосів.
Спочатку були наміри делегувати більшу відповідальність у зовнішній політиці, військовій галузі і судочинстві до ЄС. Але під тиском багатьох країн-членів вирішили не робити цього, залишивши ці повноваження за національними урядами.
