Майоліка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук


Біло-блакитна ваза 1430 р. Флоренція, (Лувр, Париж)
«Посуд з човном і рибами». Малага, Іспанія, до 1450 р.
Новітня керамічна таріль, кобальтовий розпис. Кальтаджироне, Сіцилія
Новітні кахлі килимові безрамочні, місто Дерута, Італія
Історичний декор тарілі 1570 рр. Кастєль Дуранте. Італія(музей міста Ліль, Франція)
Новітня таріль з Фаєнци, традиційний китаєподібний декор
Новітня керамічна вазаручного розпису, Кальтаджироне, Сицилія

Майо́ліка (від італ. Maiolica — Мальорка) — різновид кераміки, виготовляється з випаленої глини з використанням розписної глазурі.

Майоліка (названа також глазурованим фаянсом або глазурованою теракотою) — пресована керамічна плитка з кольоровою основою, покрита прозорою або непрозорою глазур'ю, на яку нанесений яскравий малюнок. Майоліка досить міцна, має м'які, округлі форми, але має високопористу основу, що обмежує її застосування — для обробки стін приміщень за винятком ванної кімнати.

Історія[ред.ред. код]

Виробництво керамічних виробів з глазур'ю існувало декілька тисячоліть тому у Давньому Єгипті, Вавилоні, Ірані, Сирії та інших країнах арабомовних Сходу. Західноєвропейські центри виробництва майоліки таким чином мають не місцеві, а азійські і арабські витоки.

Керамічні центри Італії[ред.ред. код]

В Італію майоліка потрапила з мавританської Іспанії через острів Мальорку, від назви якого і походить термін «майоліка». Незвичні для тодішньої Італії керамічні вироби 1115 року привезли генуєзькі вояки, що боролися з піратами. Це були військові трофеї, захоплені під час військових грабежів. В культурі Італії була внутрішня здатність сприйняти нову технологію, як і здатність до удосконалення запозиченої технології.

Першим і значним центром майолікового виробництва на Аппенінах стало місто Піза, де місцеві керамісти виготовили перші зразки, копіюючи перські і азійсько-арабські вироби. Технологію пізанців запозичили керамісти князівства Урбіно.

Період напівмайоліки[ред.ред. код]

Первісно виникає так звана напівмайоліка (mezzo-maiolica). Технологія мала декілька етапів. За основу брали виріб із червоної глини, котрий обмазували тонким шаром білої. Робили сушку і перше випалення. Холодний виріб розписували по свинцевій глазурі і знову робили випалення.

Удосконалення технології італійцями[ред.ред. код]

Трудомісткість виготовлення напівмайолікі спонукала до удосконалень. Згодом перейшли до використання жовтих та білих глин, а чисто свинцову глазур замили на суміш свинцевої з оловянною та наступними сушкою, розписом і випаленням. Відомо, що цю технологію використовував вже уславлений Лука делла Роббіа. Удосконалення технології дозволило як знизити температуру випалення, так і використати нові керамічні фарби.

На вироби італійської майоліки швидко виникє попит. Керамічне виробництво одержало підтримку князівських родин. Підвищенню якості виробів з майоліки сприяють звернення до неї низки видатних технологів і майстрів, а також загальне піднесення культури італійського відродження. Етап копіювання азійських зразків давно подоланий. Виникає ціла низка керамічних центрів, вироби котрих мають індивідуальні форми і риси. Серед них - Фаєнца, Флоренція, Сієна, Урбіно, Дерута, Савона, Губбіо, Кастель-Дуранте. Виготовляють побутовий і парадний посуд, аптекарський посуд, вази, весільний посуд з умовними портретами наречених тощо. Виробами італійської майоліки торгують у різних князівствах Західної Європи, що спонукає місцевих майстрів до запозичень і копіювання.

Азулежу Португалії[ред.ред. код]

Керамічне виробництво у Португалії пройшло декілька етапів становлення і розвитку, допоки не стало характерною ознакою національного декоративного мистецтва. Якщо керамічні центри Італії (Фаєнца, Дерута, Губбіо, Піза, Савона, Флоренція [1] ) досить швидко подолали арабські впливи і виробили як власні керамічні форми, так і власний декор, у Португалії все мало інший характер. Тут водночас зберіглися як арабські за витоками килимові кахлі, так і нові зразки, орієнтовані на західноєвропейські через зв'язки із князівствами Італії, Іспанії, Нідерландів.

Зміна смаків і стилю відбулась вже в 2-й половині 16 ст. під могутнім впливом італійської культури доби відродження і маньєризму. Італійські керамічні центри активно продавали власну продукцію в інші країни, в тому числі і в Португалію. Португальські майстри швидко запозичили технологію розпису кераміки тонкими пензлями на оловянній глазурі. На сюжети і декор португальських кахлів вплинули як стилістика відродження і маньєризму, так і середньовічні традиції. Так, сюжет міг мати біблійні витоки, а орнамент (негнучкий, дивацький, що нагадував металевий декор зброї ) був маньєристичним. Відсутність доброї художньої освіти у більшості народних майстрів породжувала наївні і пістряві зразки. Поширилось створення сюжетних чи орнаментальних панно, де окремий азулежу ставав лише частиною панно у великій за розмірами і закінченій композиції. У старовинних кахлях зберігались і пістряві кольори як ознака буяння природних сил. Доба Великих географічних відкриттів відбилась і в азулежу. Існує декілька композицій із зображенням екзотичних мотивів і екзотичних для Європи тварин - дивацьких тропічних птахів, слонів, верблюдів, мавп тощо. У буяння різноманітних орнаментів вплетені і зображення вітрильників, герби вельможних родин, зобаження райських садів.

Під впливом амстердамських та делфтських зразків пройшла чергова зміна колористики азулежу, що надала перевагу синім (кобальтовим) розписам на білому тлі. В 17 столітті португальці захопились голландськими кахлями.

Мистецтво азулежу розділилось на народні і наївні зразки та на зразки з професійним розписом і сюжетами, запозиченими з європейських грювюр. Світські і галантні сюжети на азулежу-панно прийшли навіть у декор церков ( у господарчих і підсобних приміщеннях). Азулежу-кахлі покохали настільки, що ними вкривали стелі, фонтани, житлові приміщення, клітки з парадними сходами палаців, палацові печі тощо.

Окремі панно прикрасили головні фасади низки португальських церков і багатих помешкань світських і церковних князів. Прихильність до азулежу була настільки могутньою, що була перенесена у колонії Португалії. Власна школа азулежу виникла і зміцніла у колишній колонії Португалії — Бразилії.

Нерівномірність розвитку[ред.ред. код]

«Галантна сцена » з імпортних португальських кахлів. 1702 рік. Церква Сан Франциско да Байя, Сальвадор, Бразилія


Як і більшість художніх технологій майоліка зазнала періоди піднесення та занепаду. Етапи майолікового виробництва не збігались у різних країнах ні за роками, ні за місцем у національній культурі. Вісімнадцяте століття пройшло в деяких країнах Європи під могутнім престижем і захопленням китайською та мейсенською порцеляною і помітному зниженні зацікавленості у виробах з майоліки.

Майолікові кахлі Португалії (азулежу), навпаки, мали черговий етап піднесення і збагачення розпису світськими і галантними сюжетами, котрі заміняли в країні фрески. Азулежу Португалії вступають у новий етап розвитку в 19 ст.

Відродження майолікового виробництва в 19 ст.[ред.ред. код]

Минтон і кампанія. «Лохань для охолодження вина». Сток он Трент, 1850 р.
Минтон і кампанія. «Глек», Сток он Трент, 1872 р.

Керамічне виробництво Великобританії мало національні особливості ще у 18 ст. Тут досить пізно у порівнянні з мануфактурами на континенті віднайшли власну рецептуру порцелянової сировини, хоча мали безліч керамічних майстерень.

Особливостями англійського керамічного виробництва були —

  • віднайдення так званих «кам'яних мас», що наближали вироби до порцеляни, але не були суто порцеляною за технологіями і рецептурою. Однак «кам'яні маси» надали керамічним виробам неповторності як за формами, так і за декором, що стало явищем у порцеляновому виробництві Європи.
  • Порцелянові мануфактури в Європі підтримували королівські двори. Навпаки, в Англії керамічне і порцелянове виробництво існувало на комерційній основі через паростки капіталістичного виробництва і піднесення англійської економіки, що впевнено йшла до промислової революції. Порцеляною займався і Минтон. Конкурентна боротьба і постійні пошуки нового привернули увагу Герберта Минтона до майоліки, виробництво котрої в Британії призабули.

До середини 19 ст. капіталістичні ділки Британії настільки упевнились у власній могутності, що, незважючи на конкурентів, ризикнули повести у Лондоні Першу всесвітню виставку. Вона відбулась 1851 року у так званому Кришталевому палаці, де країни експонували власні досягнення у промисловому виробництві, мистецтві і народних ремеслах. Герберт Минтон експонував вироби майоліки з власних керамічних майстерень, як «нові» (!). Різноманітна за формами і за яскравими кольорами майоліка Минтона знайшла широкий попит у новонародженого англійського класу — дрібних власників і клерків, бо була дешевша за елітну порцеляну, вироби з бронзи і срібла, котрі розходились по магнацьким та королівським садибам і палацам. «Новим англійцям» ( середньому класу Британії ) майолікові вироби заміняли фамільні порцеляну і срібло, адже сприяли створенню комфорту і уяві про буржуазну добропорядність і певний рівень матеріального статку. Підвищенню попиту на майоліковий посуд і декоративні вироби сприяла і «мода» на звані обіди, що отримали поширення в суспільстві.

Наприкінці 19 ст. мода на майоліку охопила вже декілька країн Європи. Майоліка стає предметами колекціонування. Майоліка, як і архітектура 19 століття, всмоктала усі стилістичні коливання століття, від пізнього класицизму до еклектизму ( неоренесанс, маньєризм, необароко ). В майолікове виробництво прийшли майстри, що створюють вироби у стилях Бернара Паліссі, майстрів Ірану, Китая, із середньовічними елементами національної історії. Згодом у вироби майоліки привнесли риси сецесії та ар-деко, що надало цим напрямкам рис великих, універсальних стилів. Адже сецесія і ар-деко охопили більшість існувавших тоді мистецьких сфер.

Виділялись власними якостями і художнім рівнем ( на тлі інших виробництв ) майолікові вироби Чехії (тоді в складі Австо-Угорької імперії) і Великої Британії.

Новий етап погіршення майолікового виробництва припав на 1930-і рр. через брак нових позитивних ідей і значне погіршення в світовій політиці напередодні 2-ї світової війни.

Майоліка в Україні[ред.ред. код]

В Україну технологія майоліки потрапляє у 17-18 ст.

Література[ред.ред. код]

  • Rackham В., Italian maiolica, L., 1952
  • Tjark Hausmann: Majolika. Spanische und italienische Keramik vom 14. bis zum 18. Jahrhundert. Berlin 1972.
  • Jirina Vydrová, Josef Ehm, Oskar Vogel: Italienische Majolika in tschechoslowakischen Sammlungen. Prag 1960.
  • Georg Ulrich Grossmann (Hrsg.): Feuerfarben. Majolika aus Sizilien, 1550–2000. Ausst. Kat. Germanisches Nationalmuseum, Nürnberg, 2000, ISBN 3-926982-70-5.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Каптерева Т.П. «Искусство Португалии», М., «Изобразительное искусство», 1990, с. 199


Посилання[ред.ред. код]



Див. також[ред.ред. код]