Макух Василь Омелянович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Макух Василь Омелянович
Василь Макух.jpg
Народився 14 листопада 1927(1927-11-14)
Польща Польща:

   POL województwo lwowskie II RP COA.svg Львівське воєводство:
         Равський повіт:
         село Карів

Помер 6 листопада 1968(1968-11-06) (40 років)
УРСР УРСР:
Київ: вулиця Хрещатик
вчинив самоспалення
Дружина Запара Лідія Іванівна
Діти Ольга, Володимир

Васи́ль Омеля́нович Ма́кух (* 14 листопада 1927(19271114), с. Карів, Львівське воєводство, Польська республіка — † 6 листопада 1968, Київ, УРСР) — учасник українського руху опору в СРСР. Воїн УПА.

5 листопада 1968 на знак протесту проти комуністичної тоталітарної системи, колоніального становища України, політики русифікації та агресії СРСР проти Чехословаччини, здійснив акт самоспалення на Хрещатику у Києві.

Біографія[ред.ред. код]

Юні роки[ред.ред. код]

Народився в багатодітній родині Омеляна Макуха та Єви Леуш.

Ще з юних років його світогляд як українського патріота-націоналіста формувався під впливом побожних, національно-свідомих, працьовитих батьків і сусідів, чільних учасників національно-визвольної боротьби 1-ї половини XX століття — братів Миколи та Петра Дужих. Його світогляд формувався також в читальні товариства «Просвіта», яку очолював Іван Дужий, де мав доступ до патріотичної літератури та під час спілкування зі своїми старшими друзями, членами ОУН, від яких перейняв практичні методи боротьби з окупантами.

В листопаді 1944 потрапив до рук енкаведистів. На допитах видав себе за Миколу Христославенка і, скориставшись слушним моментом, втік із пересильного пункту.

У кінці 1944 вступив до лав УПА. Ставши повстанцем, боровся хоробро, проявляючи героїзм і відвагу, за що неодноразово відзначався подяками своїх зверхників. Його призначили у військову розвідку, в якій діяв під псевдом «Микола». Безпосереднім його командиром був повстанець «Завірюха» (прізвище не встановлено). До половини лютого 1946 р. тривав його двобій з окупантами. Захищаючи своїх земляків від грабунків, насильства та різних провокацій, «Микола» не раз вступав у нерівні сутички з енкаведистами. Довелось йому декілька разів із боями переходити совєтсько-польський кордон з метою встановлення зв'язку з повстанцями Закерзоння. 14 лютого 1946 р. відділ «Завірюхи» отримав наказ перейти кордон. У часі виконання завдання відділ зупинився на хуторі Соснина (біля села Бутини) Великомостівського району. «Микола» разом із повстанцем «Білим» розвідували навколишню обстановку, щоб встановити місце дислокації загону МВД, однак наштовхнулися на совєтських прикордонників і вступили з ними в перестрілку. В часі цієї збройної сутички Василя Макуха було поранено — одна із куль спричинила перелом правої ноги вище коліна…

Ув'язнення й заслання[ред.ред. код]

Непритомним опинився 15 лютого 1946 р. у стінах Великомостівського районного відділу МВД. Перейшов важке слідство у Львівській тюрмі № 4 (сумнозвісні «Бригідки»), і 11 липня 1946 р. Військовим Трибуналом Львівського гарнізону за ст. 54-1"б" та 54-11 Карного Кодексу УРСР був засуджений на 10 років каторжних робіт із обмеженням у правах на 5 років та з конфіскацією належного йому майна (кримінальна справа П-27504). Термін ув'язнення відбував у Дубровлазі (станція Потьма Мордовської АРСР) та в концтаборах Сибіру. 18 липня 1955 р. був звільнений з ув'язнення і висланий на спецпоселення. На засланні Василь Макух познайомився з Лідією Іванівною Запарою, родом із Дніпропетровська, жінкою складної долі. Ще коли була дитиною, померла її мама. Батько, службовець, переслідуваний більшовиками, згодом оженився вдруге. В часі, коли німці відступали з Дніпропетровська, захопили із собою багато цивільних осіб, переважно жінок та підлітків, і відправили до свого рейху на примусові роботи. Серед цих бранців опинилася Лідія разом зі своєю мачухою. Дорогою вони познайомилися з професійними артистами, які були зорганізовані в так звану «агітбригаду», яка зі своєю програмою виступала перед німецькими військовиками. Завдячуючи неабияким вокальним здібностям, у цю бригаду потрапила і мачуха, а заодно й Лідія. З того часу і до кінця війни Лідія перебувала в цій «агітбригаді», з концертною програмою якої об'їздила Німеччину, Францію, Голландію, тобто побувала у тих місцевостях, в яких дислокувалися німецькі військові частини та підрозділи їх союзників. Після закінчення війни Лідія повернулася до рідного Дніпропетровська, але її відразу ж заарештували і за «зраду батьківщини» засудили на 10 років каторжних робіт у віддалених концтаборах Сибіру та 5 років заслання.

Перебуваючи уже на засланні, Лідія познайомилася з Василем Макухом, вони поступово зблизилися і покохали одне одного. Їхнє кохання перетерпіло перше велике випробування — Лідія захворіла сепсисом (зараження крові), і Василь, щоб врятувати її, в зимову хуртовину на руках поніс Лідію до лікаря. Вчасно надана лікарем допомога врятувала Лідію — вона вижила.

Василь Макух з дружиною Лідою та дочкою Ольгою (1962 р.)

Першою отримала волю Лідія. Вона подалась до Дніпропетровська і поселилась у бабусиному будинку на вул. Пожежній. А Василь ще два довгі роки змушений був перебувати на засланні, і тільки після остаточного звільнення 6 квітня 1956 р. переїхав до неї. Повернутися в Західну Україну не мав права. Згодом Василь і Лідія розписалися, й у шлюбі в них народилося двоє дітей — дочка Ольга та син Володимир. Тут варто зауважити, що він довший час не хотів одружуватися з Лідією, говорячи: "Усе одно, рано чи пізно, віддам своє життя за волю України, то навіщо створювати сім'ю ".

У Дніпропетровську Василь працював у цеху вогнетривів (шкідливе виробництво) заводу «Промцинк», згодом, за станом здоров'я, влаштувався слюсарем з ремонту побутової електротехніки, а Лідія працювала кухарем. Працюючи, Василь увесь час вчився: закінчив дев'ятий та десятий класи вечірньої школи й зробив спробу поступити на навчання до Дніпропетровського університету. Але, довідавшись про судимість за політичними статтями, в прийомі йому відмовили. Він не сприймав совєтської влади, боляче вражала його русифікація України, приниження української мови, обурювався з приводу існуючої несправедливості. Вражало його й те, що коли син Володимир у школі розмовляв українською мовою, однокласники називали його «бакланом» або «бандерою». Постійно стверджував: «Усе це мине, Лідочко! Колись настане такий час, що Україна буде самостійною!»

Проживаючи в умовах національного безправ'я, Василь Макух багато часу віддавав політичній діяльності. Часто їздив до Львова та Києва для налагодження потрібних зв'язків із однодумцями. В Карові, на базі націоналістичних поглядів, зійшовся з тодішнім директором місцевої школи Григорієм Дзіком. Вів велике листування зі своїми побратимами по неволі, кожен свій лист закінчував словами: «Слава Україні!». В Дніпропетровську, у його домі на вулиці Пожежній, збиралися друзі, з якими обговорював вибір методів боротьби за самостійну Україну в нових умовах, умовах «розвинутого соціалізму». Він ніколи й ні перед ким не приховував своїх націоналістичних поглядів. Звичайно, все це не могло залишатися поза увагою органів МГБ. За ним і його родиною було встановлене постійне стеження, так званий «негласний нагляд». Саме в цей час Василь Макух скаржився своєму сусідові в Карові на те, що «вороги не спускають з мене ока, підсилають агентів-запроданців, які намагаються „переконати“ мене у безперспективності нашої боротьби. Зі свого шляху, обраного ще за молодих літ, я ніколи не зійду».

Акт самоспалення[ред.ред. код]

Сім'я Василя Макухи (зліва направо): дружина Лідія, дочка Ольга, син Володимир та Василь Макух (1963 р.)

У кінці жовтня 1968 р. Василь Макух приїхав до Карова, щоби відвідати хвору сестру. З батьками поділився своїми думками про антиукраїнську політику тоталітарного режиму, про русифікацію, про колоніальне становище України. Писав тоді багато листів своїм друзям із Києва, Нікополя, Дніпропетровська. 3 листопада несподівано виїхав із села до Львова. Із собою взяв сітку-авоську з трьохлітровою банкою, загорненою в газету, та декілька яблук. Казав, що у банці яблучний сік, але як з'ясувалося згодом, у банці був бензин. У Львові з головного вокзалу десь опівночі від'їхав луганським поїздом. 5 листопада був уже в Києві.

А Київ в цей час готувався до зустрічі найбільшого більшовицького свята — річниці так званої жовтневої революції. Місто прикрашали портретами «вождів», гаслами та червоними прапорами. Міліція та переодягнені в цивільне кагебісти несли патрульну службу, забезпечуючи громадський порядок. Хрещатик був переповнений людьми. І раптом перехожі побачили, як із під'їзду будинку 27 (біля Басарабського ринку) вибігла охоплена вогнем постать і проспектом залунали слова: «Геть окупантів!», «Хай живе вільна Україна!». Живий факел, а був це Василь Макух, привернув увагу всіх, хто тоді опинився на Хрещатику. Міліціонери намагалися погасити вогонь, але це їм не вдалося. Грубо почали розганяти людей, щоби було якнайменше свідків цієї безпрецедентної події. Врешті, знесилена від болю, постать упала. Хтось прикрив її шинеллю. Примчала карета швидкої допомоги. В лікарні медики отримали наказ від каґебістів — за всяку ціну врятувати життя жертви самоспалення. Не тому, що для них життя цієї людини мало якусь вагу, а для того, щоби вивідати, чи належала вона до якоїсь націоналістичної організації.

Василь Макух (перший зліва) з родиною після повернення з ув'язнення, с. Карів (1957)

Але лікарям не вдалося нічого зробити. Василь Макух, так і не прийшовши до тями, 10 листопада 1968 р. помер. Свідком цієї події був Микола Мазур, уродженець Карова, який саме в цей час як сержант строкової служби військ КҐБ ніс патрульну службу на Хрещатику.

А тоді, 5 листопада ввечері зарубіжні радіостанції на весь світ повідомили приблизно наступне: "Громадянин України Василь Макух, протестуючи проти комуністичного тоталітаризму, поневолення українського народу й агресії СРСР проти Чехо-Словаччини, здійснив у Києві акт самоспалення. Перед мужнім вчинком українця-патріота схиляє голову вся прогресивна світова спільнота… ".

Уже на другий день після самоспалення Василя Макуха до домівки його рідної сестри Параски Осьмиловської в Карові грубо увірвалися співробітники КҐБ і розпочали допит. Хотіли будь-якою ціною виявити підпільну націоналістичну організацію, членом якої міг би бути Василь Макух, адже припускали, що на такий мужній вчинок здатний піти лише член організації, а не окремо взятий справжній патріот України. Параску катували в приміщенні сільської ради, а відтак — в райцентрі. Після цих допитів, як згадував Юрій Осьмиловський (чоловік Параски), їй "відбили нутрощі, вона кілька років плювала кров'ю і станула, мов свічка, ще зовсім молодою… ".

У цей же час каґебісти вдерлися й до домівки Макухів на вулиці Пожежній у Дніпропетровську. Повели себе зовсім інакше, ніж у Карові. Сказали, що Василь Макух дуже захворів, лежить в одній із київських лікарень, і бажано рідним його провідати. Водночас професійно провели обшук. Після почутого й побаченого Лідія Макух разом із кумом Іваном Ципухом подалися до Києва. В столиці їх відразу ж оточив конвой, цілу ніч протримали в якійсь холодній кімнаті, а зранку повезли до моргу. Тоді ж, 6 листопада 1968 р., прокуратурою Ленінського району м. Києва було порушено кримінальну справу за фактом самовбивства Василя Макуха. Чим закінчилося слідство — невідомо.

Василь Макух з родиною

Тіло Василя Макуха привезли до Дніпропетровська. В останню дорогу його проводжали з дому на вулиці Пожежній. Зійшлося багато знайомих і сусідів. Були й переодягнені в цивільне каґебісти — вони фотографували присутніх. Поховали Героя на цвинтарі житлового масиву Клочко. Після похорону Лідію Макух знов і знов викликали на допити, запитували, чи знає вона, що її колишній чоловік — «бандерівець», вперто намагалися довідатися про його зв'язки, його друзів, випитували, хто і коли заходив у домівку на вулиці Пожежній. Особливо слідчих цікавило, чи їй часом не надають матеріальної допомоги українські буржуазні націоналісти. Лідію буквально вигнали з роботи кухаря, вона з дітьми залишилася без засобів до існування. Що змогла — продала, дуже бідувала. І тільки згодом дістала змогу сяк-так влаштуватися кухарем у ресторані на вокзалі.

Акт самоспалення, вчинений Василем Макухом, як вияв протесту проти русифікації України тоталітарною комуністичною системою, одержав відгомін серед українців. Так, Євген Пронюк анонімно в самвидаві написав статтю «Пам'яті героя», яка нелегально розповсюджувалася серед населення України. А це призвело до нових репресій. За поширення вказаної листівки були арештовані Богдан Чабан (тепер священик, парох церкви Св. Володимира і Ольги у Львові) та Стефан Бедрило (відбув два роки в Мордовських концтаборах). Цей подвиг 21 січня 1978 р. повторив Олекса Гірник, батько депутата Верховної Ради України п'ятого скликання Євгена Гірника. Самоспалення здійснив на Чернечій Горі у Каневі на могилі Тараса Шевченка в день 60-ої річниці проголошення Української Народної Республіки, закликаючи у своїх листівках український народ піднятися проти російської окупації України та згубної для народу русифікації. Своєю жертовністю і Василь Макух, і Олекса Гірник закликали нас, українців, продовжувати боротьбу за повну незалежність нашої Матері-України.

Визнання[ред.ред. код]

5 листопада 2008 року, у 40-ві роковини самоспалення Василя Макуха, на майдані Незалежності було влаштовано концерт-реквієм. Того самого дня у Донецьку, в головному офісі громадської організації інвалідів «Чорнобиль-Допомога», на вшанування пам'яті Василя Макуха та Олекси Гірника було відкрито унікальний музей «Смолоскип».

2011 року в жовтні Молодіжний рух Києва в межах проекту «Шляхом українських патріотів» представив у Львові книжку «Біля витоків Незалежності». У ній зібрані біографії 20 особистостей, пов'язаних з боротьбою за відродженням української держави. Серед них поряд з Василем Стусом та іншими фігурує Василь Макух.

5 листопада 2011 року біля будинку 27-А на Хрещатику, що неподалік Печерського райсуду, надвечір зібрався гурт людей. Вони тримали плакати з портретами Василя Макуха. Свічками у склянках виклали його прізвище. Лідер молодіжної спілки «Патріоти» студент Київського національного університету Арсен Пушкаренко запропонував звернутися до влади Чехії та Словаччини з проханням відзначити подвиг Макуха нагородами. «Нехай українській владі буде соромно», — заявив він.


Про Василя Макуха[ред.ред. код]

« Борці за Україну по-різному гинули: у бойових акціях ОУН-УПА, були розстріляні чекістами у підвалах большевицьких катівень, на шибенецях, доведені хворобами і голодом до крайнього виснаження. Василь Макух сам собі вибрав смерть, протестуючи самоспаленням, і тим увійшов у безсмертя, Слава Героєві України.

Петро Дужий

 »
« Він (Василь Макух) пішов у свій останній бій, використавши зброю, якої найбільше боялися супротивники, став факелом свободи. Василь Макух заслуговує стояти поруч з іншими національними Героями України. Він не мав права на щастя, але має велике право на пам’ять нащадків”.

Мирон Слука

 »

Джерела[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]


Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.