Малий гіацинтовий ара

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Малий гіацинтовий ара
Anodorhynchus leari -Rio de Janeiro Zoo, Brazil-8a.jpg
Охоронний статус
Біологічна класифікація
Царство: Тварини
Тип: Хордові
Клас: Птахи
Ряд: Попугоподібні
Родина: Папуги
Рід: Гіацинтові ара
Вид: Малий гіацинтовий ара
Bonaparte, 1856
Біноміальна назва
Anodorhynchus leari
Посилання
Commons-logo.svg Вікісховище: Anodorhynchus leari
Commons-logo.svg Вікісховище: Anodorhynchus leari
ITIS logo.jpg ITIS: 177656
Redlist logo v1223290225.gif МСОП: 142576
US-NLM-NCBI-Logo.svg NCBI: 178882
Wikispecies-logo.svg Віківиди: Anodorhynchus leari

Малий гіацинтовий ара (лат. Anodorhynchus leari) — птах родини папугових.

Зовнішній вигляд[ред.ред. код]

Anodorhynchus leari by Edward Lear.jpg

Малий гіацинтовий ара досягає 70-75 см завдовжки і важить близько 950 г. Забарвлення кобальтово-синя. Крила трохи темніше. Голова, груди й живіт з зеленим відливом. Гола зона навколо очей і у заснування піддзьобка — блідо-жовта. Підхвістя й підкрилля — чорнуваті. Дзьоб чорний. Лабети темно-сірі. Райдужка темно-коричнева.

Історія відкриття[ред.ред. код]

A. leari була описана перший раз Карлом Бонапартом в 1856 році, однак не вдалося встановити зону поширення цих папуг. Публіка перший раз побачила малого гіацинтового ари в 1950 в локальному бразильському зоопарку. Однак лише в 1978 Гельмут Сік відкрив дві невеликі популяції - в околиці Toca Velha і Serra Branca - в штаті Байя у Бразилії.

Розповсюдження[ред.ред. код]

Ареал обмежений невеликою й важкодоступною ділянкою на північному сході штату Байя (Бразилія).

Карта ареалу

Спосіб життя[ред.ред. код]

Населяє відкриті й напіввідчинені лісистості, біля піщаників до висоти 500—800 м над рівнем моря. Харчується пальмовими горіхами, квітами, насінням.

Розмноження[ред.ред. код]

Відкладає 1-2 яйця, сезон розмноження з грудня в травень. Молодь досягає статевої зрілості у близько 2-4 роки від народження.

Загрози й охорона[ред.ред. код]

Украй рідкий, перебуває під загрозою повного зникнення. До кінця 20 століття в дикій природі налічувалося 70-200 особин, розділені на 2 популяції. Причини: полювання, вилов, втрата первозданної природи.

Література[ред.ред. код]

  • Винокуров А. А. Редкие птицы мира. — М.: Агропромиздат, 1987. — 207 с

Посилання[ред.ред. код]