Малоазійська катастрофа

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Населення Османської імперії у 1914 р.: загальна чисельність — 20 975 345,
у т.ч. греків — 1 792 206 осіб

Малоазійська катастрофа (грец. Μικρασιατική καταστροφή), або Греко-Турецький обмін населенням 1923 р. є першим масштабним узгодженим взаємообміном населенням у 20 столітті, в результаті якого близько 2 мільйонів осіб примусово зробили біженцями та змусили залишити землі, що були їхньою батьківщиною протягом століть та навіть тисячоліть, як у випадку греків.

Конвенція про обмін грецького та турецького народів була підписана у Лозанні 30 січня 1923 р. між урядами Греції та Туреччини у ході Лозанської конференції 1922—1923 років за наполяганням Елефтеріоса Венізелоса і Кемаля Ататюрка[1][2][3] . Обмін відбувся між православними турецькими громадянами та громадянами Греції мусульманського віросповідання.

Переселення[ред.ред. код]

Грецький керівник Елефтеріос Венізелос прагнув повернути Греції велич Візантійської імперії, однак він переоцінив сили Греції та недооцінив сили супротивника, який не бажав поступатись. За Лозаннським мирним договором після поразки Греції у Греко-турецькій війні 1919–1922 років вона втратила право на округ Ізмір (Смірна) та Східну Фракію. Це прирекло християнське населення округу (яке становило 71% населення довоєнного Ізміру) на винищення турецькими військами, які влаштовували пожежі у вірменському та грецькому секторах міста. Незабаром основну масу греків було евакуйовано до Афін, багато виїхало до Америки та Австралії.

Проте обмін є лише частиною ланцюга подій, які греки в цілому називають Малоазійською катастрофою. Значні переміщення біженців та переміщення населення вже сталися після Балканських воєн, Першої світової війни та Греко-турецької війни 1919–1922 років. До них відносяться обмін та вигнання близько 500 000 турків з Греції та близько 1 500 000 греків з Малої Азії, Анатолії та Східної Фракії.

За підписаною Конвенцією майже всі православні греки (греко- або туркомовні) у Малій Азії, в тому числі Середньої Анатолії (караманліди — жителі Караману та Каппадокії), Іонії (міста Смірна та Айвалик), Понтійської області (наприклад, міста Трапезунд, Самсун), регіону Віфінія (міста Нікомедія, Кадикьой), Східної Фракії та в інших регіонах, були вислані з турецької території. Таких нараховувалося близько півмільйона осіб. Ще мільйон греків було виселено вже у ході «чищення» з боку турецьких збройних сил, перш ніж договір був підписаний. При цьому близько 500 тис. осіб були вигнані з Греції, в основному турки, але в тому числі й інші мусульмани: роми, помаки, мусульмани албанці та мегленорумуни.

Завдяки цьому Салоніки — стародавнє грецьке місто, яке втратило до початку 16 століття свою християнську більшість, було фактично рееллінізоване. Також ці події значною мірою позначились на Криті, який став суто грецьким та християнським. При цьому такі турецькі міста, як Едірне, Ізмір залишились без своїх християнських мешканців. Греко- та туркомовні мусульмани острову були виселені з Греції до Анатолії, проте деякі критяни тікали до Сирії, Лівану та Єгипту. Багато з них донині вважають себе етнічними греками, і навпаки — греки Малої Азії, що пізніше прибули на Крит, зберігають свою самобутність: діалект, звичаї та кухню.

Наслідки[ред.ред. код]

Турки та інші мусульмани Західної Фракії, а також греки зі Стамбулу та островів Егейського моря — Імброс та Тенедос, були звільнені від необхідності переселення. Проте через низку дискримінаційних заходів, що їх провадив уряд Турецької республіки (зокрема, парламентський закон 1932, який заборонив грекам займатися визначеним переліком професій: від кравця та тесляра до медика та правника — всього близько 30 професій), грецьке населення Стамбулу значно скоротилось, про що свідчить демографічна статистика.

Податок на приріст капіталу (тур. Varlık Vergisi), введений у 1942 році, який мали сплачувати усі немусульмани у Туреччині, був потужним ударом по фінансовому добробуту грецьких підприємців у Туреччині. Крім того, акти насильства, на кшталт погрому у Стамбулі 1955 р., спрямовані проти етнічної грецької громади в значній мірі прискорили еміграцію греків. Так чисельність грецької меншини скоротилась із 200 000 у 1924 році до трохи більше 2 500 у 2006 році[4].

Тож в результаті переселення постраждали тисячі громадян. Проти очільники урядів обох держав, як Греції, так і Туреччини, так само як і більшість міжнародних оглядачів бачили результат етнічної гомогенізації своїх держав, як позитивний і стабілізуючий, оскільки вона сприяла зміцненню національної державної природи обох держав.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Gilbar, Gad G. (1997). Population dilemmas in the Middle East: essays in political demography and economy. London: F. Cass. ISBN 0-7146-4706-3. 
  2. Kantowicz, Edward R. (1999). The rage of nations. Grand Rapids, Mich: Eerdmans. с. 190–192. ISBN 0-8028-4455-3. 
  3. Crossing the Aegean: The Consequences of the 1923 Greek-Turkish Population Exchange (Studies in Forced Migration). Providence: Berghahn Books. 2003. с. 29. ISBN 1-57181-562-7. 
  4. According to the Human Rights Watch the Greek population in Turkey is estimated at 2,500 in 2006. "From “Denying Human Rights and Ethnic Identity” series of Human Rights Watch" Human Rights Watch, 2 July 2006.

Джерела[ред.ред. код]