Мандрика Микита Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Мандрика Микита Іванович
Народився 28 вересня 1886(1886-09-28)
Київ, Російська імперія
Помер 20 серпня 1979(1979-08-20)
Вінніпег, Канада
Країна  Російська імперія
 УНР
 Канада
Діяльність політик, літературознавець, публіцист, поет, дипломат, правник, літературознавець
Галузь літературознавство[1], публіцистика[1], поезія[1], соціальна активність[d][1], політична діяльність[1], дипломатія[1] і право[1]
Партія Українська Партія Соціалістів-Революціонерів

Микита Іванович Мандрика (28 вересня 1886, Київ — 20 серпня 1979) — український літературознавець, публіцист, учений, дипломат, поет, громадський діяч. Доктор права (1925).

Біографічні відомості[ред. | ред. код]

Вищу освіту, яку розпочав у ранніх 1900-х роках у Києві, продовжив у Софійському університеті в Болгарському царстві (1922—1925). В Українському вільному університеті в Празі (Чехословацька республіка) отримав науковий ступінь доктора права (1925). Викладав міжнародне право, історію дипломатії.

З 1914 по 1917 служив у царській армії. З 1917 член Української Центральної Ради. Після приходу до влади Павла Скоропадського Микита Мандрика жив у Херсоні бо на Київщині його посилено розшукувала гетьманська влада і німецьке командування. Після того, як у газеті «Киевская мысль» був розміщений наказ німецького коменданта про його затримання, Микита Мандрика змушений був під чужим ім'ям тікати на Кубань. Там він деякий час завідував кооперативним видавництвом і редагував щотижневий журнал. На початку 1919 року, коли на Кубані закріпилася Добровольча армія, денікінці почали переслідувати українців і Микита Іванович змушений був переїхати до Ростова.[2]

З 1919 по 1921 виконував дипломатичні доручення уряду Української Народної Республіки на Далекому Сході, в Республіці Китай, Японській імперії, Грузинській Демократичній Республіці, Османській імперії.

Працював науковим секретарем Українського соціологічного інституту, за дорученням якого 1928 переїхав до США, 1929 згодом до Канади. Один з організаторів товариства «Українське трудове об'єднання», редактор часопису «Правда і воля», член редакції і президент (1970—1973) Осередку української культури і освіти Вінніпега.

Брав активну участь у створенні і діяльності Комітету українців Канади і Української вільної академії наук у Канаді. З 1970 по 1973 президент Української вільної академії наук у Канаді. Був редактором серій УВАН у Канаді «Література» та «Українські вчені».

Помер у місті Вінніпег (1979).

Наукові праці[ред. | ред. код]

Поезія[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж Czech National Authority Database
  2. Розстріл Денікінцями представника України на Кубані, Барона Ф.Боржинського (PDF). Русскій Заграничный Историческій Архивъ. ПРАГА, No 5115. Архів оригіналу (PDF) за 16 січня 2019.

Джерела та література[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Зорівчак Р. П., Лисенко І. М. Мандрика Микита Іванович // Українська літературна енциклопедія: У 5 т. — К.: Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1995. –Т. 3. — С. 286.
  • Мандрика Микита // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина / Голов. ред. В. Кубійович. Репринт. відтворення. — К.,1996. — Т. 4. — С. 1481.
  • Микита Іванович Мандрика: Ювілейний збірник у відзначення 85-річчя його життя та 65-річчя його поетичної діяльності. –Вінніпег, 1973. — 149 с.
  • Славутич Яр. Метафора у поезії Микити Мандрики // Хрестоматія з української літератури в Канаді. — Едмонтон, 2000. — С. 545—547.
  • Славутич Яр. Новий осяг М. — Мандрики // Українська література в Канаді: Вибрані дослідження, статті й рецензії. — Едмонтон: Славута, 1992. — С. 164—165.

Посилання[ред. | ред. код]

  • Мандрика Микита Іванович // Шевченківська енциклопедія: — Т.4:М—Па : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський.. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2013. — С. 61.
  • Мандрика Микита Іванович // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 5. Біографічна частина: А-М / Відп. ред. М. М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2014. — с.290-291