Мандри Гуллівера

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Титульний аркуш першого видання

Ма́ндри Гулліве́ра (англ. Gulliver's Travels) — сатирико-фантастична книга Джонатана Свіфта, в якій яскраво і дотепно висміюються людські та суспільні вади.

Повна назва книги: «Мандри до деяких віддалених країн світу в чотирьох частинах: Твір Лемюеля Гуллівера, спочатку хірурга, а потім капітана кількох кораблів»(англ. Travels into Several Remote Nations of the World, in Four Parts. By Lemuel Gulliver, First a Surgeon, and then a Captain of several Ships). Перше видання вийшло в 1726–1727 роках у Лондоні. Книга стала класикою етично-політичної сатири, хоча особливо широкою популярністю користуються її скорочені переробки (та екранізації) для дітей.

Сюжет[ред.ред. код]

Програмний маніфест Свіфта-сатирика. У першій частині книги читач сміється над безглуздою зарозумілістю ліліпутів. У другій, в країні велетнів, змінюється точка зору, і з'ясовується, що наша цивілізація заслуговує такого ж осміяння. У третій висміюється, з різних сторін, зарозумілість людської гордині. Нарешті, у четвертій з'являються мерзенні єгу як концентрат споконвічної людської природи, не облагородженої духовністю. Свіфт, як звичайно, не вдається до моралізаторських повчань, надаючи читачеві можливість зробити власні висновки — вибрати між єгу та їх моральним антиподом, химерно втіленим в кінську форму.

Частина 1. Подорож до Ліліпутії[ред.ред. код]

Гулівер у ліліпутів. Настінний розпис у Бремені
Гулівер полонений ліліпутами. Ілюстрація Жана Гранвіля.

Судновий лікар Лемюель Гуллівер потрапляє до країни ліліпутів, у якій живуть маленькі, у дванадцять разів менші від людей, чоловічки. (В оригіналі Ліліпут — Lilliput — це назва самої країни, а її мешканці називаються «ліліпутійці» — Lilliputians). Вони захоплюють Гулівера в полон, пізніше місцевий король приймає від нього васальну клятву з обіцянкою слухняності та звільняє.

У цій частині тетралогії Свіфт саркастично описує непомірну зарозумілість ліліпутів та їх звичаї, які карикатурно копіюють людські. Багато епізодів тут, як і в інших частинах книги, сатирично натякають на сучасні Свіфту події. Є, наприклад, конкретна сатира на короля Георга I (викреслена редактором в першому виданні) і прем'єра Волпола; виведені також політичні партії торі і вігів («висококаблучники» і «низькокаблучники»). Релігійні розбіжності між католиками і протестантами зображені знаменитою алегорією безглуздої війни між «гостроконечниками» і іншим народом «тупоконечниками», що сперечалися з якого кінця треба розбивати варені яйця.

У кінці I частини Гулівер вплутується у війну між ліліпутами і сусідньою державою Блефуску, населеною тією ж расою (коментатори вважають, що мається на увазі Франція, хоча є гіпотеза, що Свіфт мав на увазі Ірландію). Гулівер захоплює весь флот ворога, чим і вирішує війну на користь Ліліпутії. Однак через придворні інтриги Гулівера засуджують до осліплення, і він вимушений тікати з Ліліпутії. Іноді тут бачать натяк на біографію державного діяча і філософа віконта Болінгброка, близького друга Свіфта, який був звинувачений Георгом I у зраді і втік до Франції.

Через цю (найпопулярнішу) частину тетралогії в сучасній мові слово «Гулівер» часто використовується як синонім гіганта, хоча насправді Гулівер — звичайна людина нормального зросту, який лише потрапляє до країни карликів. У наступній книзі Гулівер опиняється в країні велетнів, і там вже сам виглядає карликом.

Частина 2. Подорож до Бробдінгнегу[ред.ред. код]

Король велетнів роздивляється Гулівера. Англійська карикатура початку XIX століття зображує короляГеорга III і Наполеона.

Досліджуючи нову країну, Гулівер зі своїми супутниками був знайдений велетнем-фермером, зростом 22 метри (у Ліліпутії всі розміри в 12 разів менші від наших, у Бробдінгнегу — в 12 разів більші). Фермер ставиться до нього як до дивини і показує його за гроші. Після ряду неприємних і принизливих пригод, Гулівера купує королева Бробдінгнегу і залишає при дворі як кумедну розумну іграшку. Між невеликими, але небезпечними для життя пригодами — такими, як боротьба з гігантськими осами, стрибки на даху в лапах мавпи і т. д. — він обговорює європейську політику з королем, який іронічно коментує його розповіді. Тут, так само як в I частині, сатирично критикуються людські та громадські звичаї, але вже не алегорично (під маскою ліліпутів), а прямо, вустами короля велетнів.

Мій історичний нарис нашої країни за останнє сторіччя надзвичайно здивував короля; в нашій історії він убачав самі змови, заколоти, вбивства, страти, революції та заслання, що є найгіршими наслідками зажерливості, розбрату, лицемірства, зрадництва, жорстокості, люті, безумства, злостивості, заздрощів, розпусти та чванливості… Потім він узяв мене в руки і, ніжно гладячи, звернувся до мене з такими словами, що їх я ніколи не забуду, так само як і тону, яким вони були сказані: «Мій маленький приятелю Грілдріг, ви склали тут чудовий панегірик вашій батьківщині. Ви ясно довели, що найпотрібніші якості для законодавця — неуцтво, лінощі та розбещеність; що найкраще тлумачать і застосовують закони люди, чиї інтереси і здібності спрямовані на те, щоб перекручувати, заплутувати і нехтувати їх. У ваших інституціях я помітив і дещо корисне по своїй суті, але його наполовину занедбано, а наполовину заплямовано й опоганено загальною продажністю. З ваших слів не видно, щоб доброчесність справді винагороджувалась високим становищем у вашому суспільстві; ще менше видно, щоб людині давали титули за її чесноти, щоб священики діставали підвищення за побожність і вченість, солдати — за мужність і вірність присязі, судді — за непідкупність, сенатори — за любов до батьківщини, радники — за мудрість. Самі ви (провадив далі король), проживши більшу частину свого життя в мандрах, уникли, сподіваюсь, багатьох вад вашого народу, але, підсумовуючи все, що я від вас почув, разом з відповідями на мої розпити, яких мені так важко було домогтися від вас, я не можу не дійти висновку, що більшість ваших співвітчизників являють собою плем'я гидкої черви, найшкідливішої з усієї, яка лишень будь-коли плазувала по землі».

Король велетнів — один з небагатьох благородних персонажів у книзі Свіфта. Він добрий, проникливий, вміло і справедливо управляє своєю країною. Пропозиція Гулівера використовувати порох для завойовницьких війн він з обуренням відкинув і заборонив під страхом смерті всяку згадку про це диявольському винахід. У главі VII король вимовляє знамениту фразу: «Всякий, хто замість одного колоса або одного стебла трави зуміє виростити на тому ж полі два, надасть людству і своїй батьківщині більшу послугу, ніж всі політики, взяті разом». Країна велетнів носить деякі риси утопії.

Освіта цього народу дуже вузька — вони вивчають тільки етику, історію, поезію та математику; щоправда, в цих галузях досягли досконалості. Але математику там застосовують тільки для практичних потреб — для поліпшення сільського господарства та техніки; отже, за нашою міркою вона стоїть на невисокому рівні…

Жоден закон у тій країні не повинен мати слів більше, ніж літер в їхньому алфавіті, який складається з двадцяти двох знаків, але й таких довгих законів у них небагато. Всі вони викладені в найстисліших та найзрозуміліших виразах; люди там не здатні до таких викрутів, щоб тлумачити один закон по-різному, а за писання коментарів до законів винного карають смертю.

Останній абзац змушує згадати обговорювану майже сторіччям раніше «Народну угоду», політичний проект левеллерів часів Англійської революції, в якому говорилося:

Число законів має бути зменшене для того, щоб усі закони вмістилися в один том. Закони повинні бути викладені англійською мовою, щоб кожен англієць міг їх зрозуміти.

Під час поїздки на узбережжя, коробка, зроблена спеціально для проживання Гулівера в дорозі, була захоплена гігантським орлом, який пізніше упускає її в море, де Гуллівер підібраний моряками і повернений до Англії.

Частина 3. Подорож до Лапути, Бальнібарбі, Лаггнегг, Глаббдобдріб та Японії[ред.ред. код]

Гулівер і літаючий острів Лапута

Гуллівер потрапляє на літаючий острів Лапута, потім на материкову частину країни Бальнібарбі, чиєю столицею Лапута і є. Усі шановні жителі Лапути занадто захопилися математикою і музикою, тому донезмоги розпорошені, потворні і не влаштовані в побутовому відношенні. Тільки чернь і жінки відрізняються розсудливістю і можуть підтримувати нормальну розмову. На материку є Академія прожектерів, де намагаються втілити в життя різні сміховинні псевдонаукові починання. Ця частина книги містить їдку сатиру на спекулятивні наукові теорії його часу.

Далі Свіфт продовжує розвінчання невиправданої зарозумілості людства. У сусідній країні Глаббдобдріб Гуллівер знайомиться з кастою чарівників, здатних викликати тіні померлих, і розмовляє з легендарними діячами давньої історії, виявляючи, що насправді все було не так, як пишуть в історичних творах. Там же Гуллівер дізнається про струльдбругів — безсмертних людей, приречених на вічну безсилу старість, сповнену страждань і хвороб.

Наприкінці оповідання Гуллівер потрапляє з вигаданих країн до цілком реальної Японії, у той час практично закритої від Європи (з усіх європейців тоді туди пускали тільки голландців, і то лише в порт Нагасакі). Потім він повертається на батьківщину до жінки і дітей, але через деякий час знову відправляється у плавання.


Частина 4. Подорож в країну гуігнгнмів[ред.ред. код]

Гулівер і гуігнгнми

Гуллівер потрапляє в країну розумних і доброчесних коней — гуігнгнмів. У цій країні є і люди-дикуни, і огидні єгу. У Гуллівера, незважаючи на його хитрощі, впізнають єгу, але, визнаючи його високий для єгу розумовий і культурний розвиток, містять окремо на правах швидше почесного бранця, ніж раба. Товариство гуігнгнмів описано в найзахопленіших тонах, а звичаї єгу являють собою сатиричну алегорію людських пороків.

У результаті Гуллівер переймається усвідомленням величі раси гуігнгнмів і, коли вони виганяють його, впадає у важку депресію. З тих пір він практично нездатний спілкуватися з людьми, в яких бачить жахливих єгу.

Історія появи[ред.ред. код]

Гулівер поруч з бюстом Свіфта пише про свої подорожі. Гравюра Гранвиля.

Судячи з листування Свіфта, задум книги в нього склався близько 1720 року. Початок роботи над тетралогією відноситься до 1721; в січні 1723 Свіфт писав: «Я покинув Країну Коней і перебуваю на летючому острові… дві мої останні подорожі незабаром закінчаться».

Робота над книгою тривала до 1725. В 1726 році перші два томи «Подорожей Гуллівера» (без вказівки імені справжнього автора) виходять у світ; інші два були опубліковані в наступному році. Книга, дещо зіпсована цензурою, користується небаченим успіхом, і авторство її ні для кого не секрет. За кілька місяців «Подорожі Гуллівера» перевидавалися тричі, незабаром з'явилися переклади німецькою, голландською, італійською та іншими мовами, а також великі коментарі з розшифровкою свіфтівскіх натяків і алегорій.

Вольтер, що перебував тоді в лондонському вигнанні, дав захоплений відгук про книжку і надіслав декілька примірників у Францію. Перший переклад на французьку мову, що на багато років став класичним, виконав у 1727 році відомий письменник, абат П'єр Дефонтен. Наступні переклади на інші європейські мови довгий час (майже півтора століття) виконувалися не з англійського оригіналу, а з французької версії. У листі Свіфта Дефонтен вибачився за те, що безліч місць (майже половину тексту) він переробив, щоб книга відповідала французьким смакам. У відповідному листі Свіфт, удавано відсторонившись від авторства, дав оцінку своєму творінню:

Прихильники цього Гулівера, яких у нас тут незлічиме число, стверджують, що його книга проживе стільки ж, скільки наша мова, бо цінність її не залежить від сьогоденних звичаїв мислення й мови, а полягає у ряді спостережень над одвічною недосконалістю, безглуздям і пороками роду людського.

Перше французьке видання «Гуллівера» розійшлося за місяць, незабаром пішли перевидання; всього дефонтеновская версія видавалася більш 200 разів. Неспотворений французький переклад, з прекрасними ілюстраціями Гранвіля, з'явився тільки у 1838 році.

Популярність свіфтовского героя викликала до життя численні наслідування, фальшиві продовження, інсценування і навіть оперети за мотивами «Подорожей Гуллівера». На початку XIX століття в різних країнах з'являються сильно скорочені дитячі перекази «Гулівера».

Цікаві факти[ред.ред. код]

  • Французький письменник XVII століття д'Абланкур написав продовження античного роману Лукіана «Правдива історія», де згадується «Острів тварин, з яким були сусідні острова велетнів, чарівників і пігмеїв». Незрозуміло, чи є тут зв'язок з «Гулівером», чи це простий збіг.
  • У «Мандрах Гуллівера» згадуються два супутники Марса, відкриті лише XIX століття.
  • Майже всі вигадані країни, за винятком країни коней, розташовані автором у Тихому океані, тоді малодослідженому.

Критика[ред.ред. код]

Сатира Свіфта в тетралогії має дві основні цілі:

  1. Свіфта завжди виводило з себе зайве людське вихваляння: він писав у «Мандрах Гуллівера», що готовий поблажливо поставитися до будь-якого набору людських вад, але коли до них додається ще й гордість, «терпіння моє виснажується». У всіх частинах тетралогії Свіфт послідовно і яскраво показує, наскільки необґрунтована людська зарозумілість.
  2. Свіфт не поділяв ліберальної ідеї про найвищу цінність прав окремої людини; він вважав, що, надана сама собі, людина неминуче скотиться до звірячого аморалізму єгу. Для самого ж Свіфта мораль завжди стояла на початку списку людських цінностей. Морального прогресу людства він не бачив (навпаки, зазначав деградацію) і ясно показав це в «Мандрах Гулівера».

Захисники релігійних та ліберальних цінностей негайно накинулися з різкою критикою на сатирика. Вони стверджували, що ображаючи людину, він тим самим ображає Бога як його творця. Крім богохульства, Свіфта звинувачували в мізантропії, грубості і поганому смаку, причому особливе обурення викликала 4-а подорож.

Початок зваженому дослідженню творчості Свіфта поклав Вальтер Скотт (1814). З кінця XIX століття у Великобританії і в інших країнах вийшло кілька глибоких наукових досліджень «Мандрів Гулівера».

Культурний вплив[ред.ред. код]

Вигадані Свіфтом слова «ліліпут» (англ. lilliput) і «єгу» (англ. yahoo) увійшли до багатьох мов світу.

Критики вважають, що повість Вольтера «Мікромегас» (1752) написана під сильним впливом «Мандрів Гуллівера».

Свіфтські мотиви ясно відчуваються у багатьох творах Герберта Уеллса. Наприклад, у романі «Містер Блетсуорсі на острові Ремполь», товариство дикунів-канібалів алегорично зображує вади сучасної цивілізації. У романі «Машина часу» виведені дві раси нащадків сучасних людей —- звіроподібні морлоки, що нагадують єгу, і їх витончені жертви — елої. Є в Уеллса і свої шляхетні велетні («Їжа богів»).

Роман має номер 12 у Рейтингу 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік[1].

Література[ред.ред. код]

  • Джонатан Свіфт. Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спочатку лікаря, а потім капітана кількох кораблів. Київ: «Веселка», 1976.
  • Джонатан Свіфт. Мандри Гуллівера. Київ: «Дніпро», 1983. У серії «Вершини світової літератури». Том 47.
  • Джонатан Свіфт. Мандри Гуллівера. Київ: «А-ба-ба-га-ла-ма-га», 2005. ISBN 978-966-7047-43-65
  • Д. Свіфт. Мандри Гуллівера on-line
  • «Мандри Гуллівера» на Читанці (укр)

Примітки[ред.ред. код]