Маргарита Наваррська

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Маргарита Наваррська

Маргари́та Нава́рська (фр. Marguerite de Navarre, *11 квітня 1492 — †21 грудня 1549) — французька письменниця, принцеса, сестра короля Франциска I.

Походила з Ангулемської гілки династії Валуа. Була дружиною принца Карла IV Алансонського, який помер незабаром після битви при Павії, а в 1527 р. вийшла вдруге заміж за Генріха д'Альбре, короля Наваррського, після смерті якого (1543) самостійно керувала королівством. Дочка — Жанна д'Альбре. Бабуся майбутнього короля Генріха IV.

Маргарита Наваррська все життя відрізнялася великою відданістю своєму братові, їздила в Мадрид клопотати про його звільнення після поразки при Павії, складала при його дворі центр культурного суспільства. Залишаючись католичкою, але досить байдужа до своєї віри, Маргарита Наваррська протегувала протестантам; двір її був центром духовного життя тодішньої Франції.

У неї знайшов притулок Еразм Роттердамський; близькими її друзями були Клеман Маро, Ронсар та інші поети. Сама Маргарита Наваррська знала давні мови, любила наукові заняття і дуже впливала на багатьох видатних людей того часу; у цьому відношенні вона була попередницею блискучих господарок літературних салонів XVIII в.

Вірші її, надруковані при житті під заголовком «Marguerites de la Marguerite des princesses», дуже посередні; у них панують богословські сюжети, стиль сухий, педантичний і риторичний. Незрівнянно вища збірка новел Маргарити «Гептамерон» (фр. «Heptameron ou l’histoire des amants fortunés»), написаних у дусі Боккаччо, поетичних і з'єднуючих легкість сюжетів з деякою повчальністю. Бесіди кавалерів і дам, від імені яких ведуться розповіді, повні дотепності і щиросердечної чуйності. «Гептамерон» мав великий успіх у публіки. Маргарита вірогідно і проникливо описала звичаї вищого суспільства свого часу, відобразивши нові риси життя, живі характери, відстоюючи в той же час гуманістичний ідеал людської особистості. Головний сюжет книги — любовні історії, але любов трактується в дусі неоплатонізму, як шлях до досконалості і прилучення до божества. Тут містична, духовна любов забарвлюється вже в трагічні тони, чим передбачаються в літературі теми пізнього Ренесансу.

Література[ред.ред. код]

  • Leroux de Lincy, «Essai zur la vie et les ouvrages de M. d'A.» (1853);
  • Durand, «Essai sur la vie et les ouvrages de M. d'A.» (1848);
  • Miss Freer, «Life of M., queen of Navarre» (1855).