Маринович Мирослав Франкович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Маринович Мирослав Франкович
Marynovych M.F. (05-2013) 3.JPG
Мирослав Маринович. Харків, травень 2013.
Народився 4 січня 1949(1949-01-04) (65 років)
Комаровичі
Національність українець
Нагороди
Орден Свободи — 2008
Орден «За мужність» І ступеня

Мирослав Франкович Маринович (4 січня 1949, село Комаровичі Старосамбірського району Дрогобицької, а нині Львівської області) — український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінської групи, організатор амністерського руху в Україні, віце-ректор Українського Католицького Університету у Львові.

Біографія[ред.ред. код]

Маринович виховувався в релігійній сім'ї, його дід був священиком. Навчався в середній школі в Дрогобичі, яку закінчив із золотою медаллю. Потім рік працював у Дрогобичі. Перший запис у трудовій книжці — «звільнений секретар комітету ВЛКСМ заводу».

1967 року Мирослав Маринович вступив до Львівського політехнічного інституту. В інституті Маринович виступав із критикою радянської політики, захищаючи комуністичні ідеали. Наслідком цього 1970 року відбулася перша зустріч з КДБ. Мариновича позбавили т. зв. «допуску» і звільнили з військової кафедри, у зв'язку з чим, не одержавши офіцерського звання, Маринович мусив служити в армії після закінчення інституту рядовим.

1972 року закінчив Львівський політехнічний і рік працював перекладачем з англійської мови на Івано-Франківському заводі «Позитрон». Тоді ж познайомився зі львівськими й київськими дисидентами. 22 травня 1973 року в Києві його затримала й обшукала міліція, коли покладав квіти до пам'ятника Тарасові Шевченку.

У 1973–1974 роках служив у війську у Вологді.

Після демобілізації Маринович 1974 року переїхав до Києва. Працював технічним редактором журналу «Початкова школа» та у видавництві «Техніка», звідки його звільнили за сигналом з КДБ. Деякий час був безробітним. Аж перед самим арештом улаштувався розклеювати афіші.

9 листопада 1976 року Маринович разом зі своїм другом М.Матусевичем став членом-засновником Української Гельсінкської Групи. Відтоді Маринович перебував під «ковпаком» КДБ. Його неодноразово затримувала міліція в Києві та Серпухові. У Дрогобичі були обшуки, йому постійно погрожували.

У березні 1977 року Маринович та М.Матусевич на вечорі пам'яті Тараса Шевченка в Київській філармонії, здолавши опір організаторів вечора, несподівано вийшли на сцену і закликали проспівати «Заповіт». 23 квітня 1977 року Маринович був заарештований. Проходив по одній справі з М.Матусевичем. Вони звинувачувалися в «проведеннні антирадянської агітації і пропаганди» за ст. 62 ч. 1 КК УРСР та ст. 70 ч. 1 КК РРФСР. Слідство тривало 11 місяців. 22-27 березня 1978 року Київський обласний суд у м. Василькові засудив Мариновича до максимального терміну ув'язнення — 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.

Карався Маринович у Пермському таборі ВС-389/36. Брав участь у всіх правозахисних акціях, тримав голодівки протесту, в тому числі й 20-добову, передавав на волю хроніку табору № 36. За весь термін мав близько 150 діб ШІЗО (штрафний ізолятор) і близько півтора року ПКТ (приміщення камерного типу). 1978 року «Міжнародна амністія» взяла Мариновича під свій захист як в'язня сумління. З квітня 1984 року Маринович відбував заслання в селі Саралжин Уільського району Актюбинської області Казахстану. Працював столярем. Одружився з киянкою Любою Хейною (Хейна), дружина переїхала до нього на заслання.

У лютому 1987 року відмовився подати клопотання про помилування. Повернувся в Україну в березні 1987. Улаштувався оператором нафтопереробного заводу в Дрогобичі. 1990 року Маринович почав працювати кореспондентом місцевої газети «Галицька зоря».

1990 року була опублікована праця Мариновича «Євангеліє від юродивого», написана ще в таборі. 1991 року в Дрогобичі вийшла книга «Україна на полях Святого Письма», 1993 року — «Спокутування комунізму», «Україна: дорога через пустелю».

Маринович засновник першої групи «Міжнародної Амністії» в СРСР (1991), Української асоціації «Міжнародної Амністії» (УАМА), з 1993 до 1998 був головою Національного комітету УАМА. Маринович — член громадської ради Українсько-Американського бюро захисту прав людини, лауреат премій журналу «Сучасність» і премії імені Валерія Марченка (1995), учасник багатьох вітчизняних і міжнародних конференцій з прав людини і релігієзнавства, викладав історію християнства в Дрогобицькому педагогічному інституті, є співробітником Інституту східноєвропейських досліджень.

Від 1997 року Маринович — директор Інституту Релігії і Суспільства Львівської Богословської Академії, член Українського Богословського Наукового Товариства (УБНТ), зокрема, 9 березня 2010 року в актовому залі Дрогобицької духовної семінарії в рамках чергового засідання УБНТ виступив з доповіддю на актуальну тему «Схід і Захід України: антагонізм чи шанс для нового синтезу національної ідеї»[1].

13 вересня 2010 року Мирослав Маринович очолив українське відділення міжнародного ПЕН-клубу. Таке рішення одностайно було прийнято на засіданні українського ПЕН-клубу в Києві. [2] [3]

Один з учасників Унівської групи. Один з учасників ініціативної групи «Першого грудня».[4][5].

Нагороди[ред.ред. код]

Бібліографія[ред.ред. код]

  • М.Маринович. Україна на полях Святого Письма.— Дрогобич: видавництво «Відродження», 1989.
  • М.Маринович. Україна: дорога через пустелю.— Харків: ФОЛІО, 1993, 192 с.
  • Маринович М. Глузман С. Антонюк З. Листи з волі. — Київ: Сфера, 1999, 400 с.

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—1980-х років. — К.: Либідь, 1995. — С. 161–164, 173.
  • А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. — К.: Видавництво ім. О.Теліги. — 1998. — С. 210, 211, 223.
  • Українска Гельсінкська Група. До 20-ліття створення. — К.: УРП, 1996. — С. 17, 18.
  • Хроника защиты прав в СССР. — Нью-Йорк: Хроника, 1974, вип. 29.— С. 4, 11, 73.
  • Хроника защиты прав в СССР. — Нью-Йорк: Хроника, 1979, вип. 34.— С. 7; вип. 35.— С. 42, 74.
  • Хроника защиты прав в СССР. — Нью-Йорк: Хроника, 1980, вип. 40.— С. 42.
  • Хроника защиты прав в СССР. — Нью-Йорк: Хроника, 1981, вип. 41.— С. 21; вип. 42.— С. 26.
  • Хроника текущих событий. — Нью-Йорк: Хроника, 1977, вип. 43.— С. 44, 52; вип. 44.— С. 18; вип. 45. — С. 21-23, 59; вип. 47. — С. 31, 130, 131, 142, 146; вип. 48.—С. 23, 25, 72, 167.
  • ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1978, вип. 49. — С. 9-12, 20.
  • ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1979, вип. 51. — С. 71, 73, 74-77, 212; вип. 52.— С. 36-38, 61, 130.
  • ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1980, вип. 53. — С. 90, 91; вип. 54.— С. 60; вип. 55.— С. 26; вип. 56. — С. 109.
  • ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1981, вип. 60. — С. 83; вип. 61.— С. 99.
  • ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1982, вип. 62. — С. 128.
  • ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1983, вип. 63. — С. 178–180, 182, 183.
  • Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінкської групи.— Нью-Йорк, 1980, 12-15; 1982, 6-26, 7/8-19; 1984, 4-20, 5-26, 7/8-27.