Маруся Чурай

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Маруся Чурай
Marusya Churay.jpg
Маруся Чурай на українській марці
Інші імена Маруся Чураївна
Народилася 1625
Померла 1653
Полтава
Проживання Україна, Річ Посполита
Діяльність співачка, поетеса
Конфесія КПЦ

Мару́ся Чура́й (16251653) — напівлегендарна українська народна співачка та поетеса часів Хмельниччини, яка, за переказами, жила в Полтаві. Їй приписують авторство низки відомих у народі пісень: «Ой не ходи, Грицю», «Котилися вози з гори», «Засвіт встали козаченьки» та інші. Також відома як Маруся Чураївна.

Біографія

За переказами, Маруся Чурай народилася в 1625 (за іншими версіями — у 1628 або 1629) році в сім'ї козацького сотника Гордія. Після смерті батька, який у 1648 році був спалений як бунтівник у Варшаві на багатті, залишилася жити з матір'ю в Полтаві. В юності дівчина мала багато залицяльників, серед яких був молодий козак Іскра Іван Якович, але своє серце вона віддала Грицю Бобренку (за іншими версіями — Гриць Остапенко), сину хорунжого Полтавського полку, з яким згодом таємно заручилася. Зі спалахом Хмельниччини у 1648 році Гриць вирушив на війну, обіцяючи повернутись. Дівчина чекала на нього 4 роки. Проте коли Гриць повернувся до Полтави, він вже не звертав уваги на Марусю, бо покохав іншу, Ганусю із заможної полтавської сім'ї. Зраджена дівчина не витримала втрати та вирішила отруїти себе зіллям, що вона таємно взяла у місцевої бабусі-відьми, але яке ненароком випив Гриць. Улітку 1652 року полтавський суд засудив Марусю до страти, але її було амністовано універсалом Богдана Хмельницького, який приніс Іван Іскра, де зазначалося дарувати їй життя «за заслуги її батька та солодкі пісні». Для покути дівчина ходила на прощу до Києва, але повернувшись у 1653 році до Полтави померла у віці 28 років, не перенісши смерті коханого (за іншими даними — в 1652 році у Полтаві від сухот невдовзі після амністії або стала монашкою якогось з українських монастирів).

Пісні

Історіографія

У XIX столітті постать Марусі — талановитої складачки пісень, що отруїла зрадливого коханого, хвилювала багатьох діячів української культури. Так, тему отруєння невірного коханця обігрують Левко Боровиковський у баладі «Чарівниця» (1834) та Степан Руданський — балада «Розмай» (1854). Марусі Чурай присвячено оперету «Ой не ходи, Грицю…» (1876) харківського драматурга В. С. Александрова та драму М. П. Старицького з такою ж назвою. Проте це твори, в основу яких покладено пісню Марусі «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», а тому в них велика частка вигадки. Перша ж спроба показати справжні події з життя Марусі Чурай належить письменникові Г. Бораковському, який, використавши розповіді старого козака з Полтавщини, створив драму «Маруся Чурай — українська піснетворка». Через вісім років В. Самійленко написав віршовану драму «Маруся Чураївна», в якій, проте, дійсні факти щедро пересипані авторськими домислами.

У 1839 році в книзі «Сто русских литераторов» надруковано історичну повість Олександра Шаховського «Маруся — малоросійська Сафо», на початку якої автор вказав, що «зміст повісті заснований на історичних фактах». О. Шаховський не був фольклористом і відомості про героїню одержав від Г. Квітки-Основ'яненка, що цікавився розповідями про Марусю Чурай і зібрав про неї велику кількість матеріалів, на жаль, загублених разом з архівом письменника.

Ще один біографічний нарис «Маруся Чурай, малоросійська співачка», друкований упродовж 1877—1879 рр. петербурзьким журналом «Пчела», належить О. А. Шкляревському. Автор зазначає, що пісні Марусі Чурай найчастіше пов'язані з її особистим життям, і наводить багато зібраних фольклорних матеріалів про неї.

Багато довідкових та наукових праць XIX століття містять матеріали, присвячені Марусі Чурай. Наприклад, у багатотомному виданні «Русский биографический словарь» є стаття В. Гарського[1] «Маруся Чурай», де зазначено: «З пісень, що безумовно належать Марусі, найбільш відомі «Віють вітри», «Ой не ходи, Грицю», «Грицю, Грицю, до роботи», «Сидить голуб на березі», «Котилися вози з гори» та ін.» У статті М. Голіцина про Марусю Чурай сказано, що вона була «імпровізаторкою українських пісень і однією з найкращих співачок свого часу». Ще варто згадати статтю професора Київського університету П. Владимирова «Участь російської жінки в розвитку народної словесності й перші російські письменниці XVIII віку», де він зазначає: «Пісні Марусі Чурай відносяться до першої половини XVII століття. Ми не знаємо, наскільки обґрунтовано приписуються їй відомі малоросійські пісні «Віють вітри, віють буйні» або «Ой не ходи, Грицю» та ін., але безперечно, Маруся Чурай була імпровізаторкою деяких малоросійськихпісень» [2]. Отже, П. Владимиров цілком погоджується з думкою, що Маруся Чурай — історична особа.

Але, наприклад, професор М. Возняк вважає, що «лише на фантазії побудована пісенна творчість Марусі Чураївни, якій поприписувано кілька пісень («Ой не ходи, Грицю», «Засвіт встали козаченьки», «Віють вітри, віють буйні», «Грицю, Грицю, до роботи» й ін.). Сталося це, правдоподібно, з легкої руки недосвідченого знавця України кн. Шаховського, що в повісті «Маруся, малороссийская Сафо» підсунув героїні з часів Хмельниччини цілком довільно написання згаданих пісень» [3].

Отже, записи переказів про Марусю Чурай до нас не дійшли й, певно, загубилися в архівах, але згадані художні, довідкові й наукові праці свідчать про існування такого фольклору, а, відповідно, і про існування Марусі Чурай. Ще одним підтвердженням цього є такий цікавий факт, поданий у «Післямові» Л. Кауфмана: «Український радянський поет Іван Хоменко, збираючи матеріали для своєї драматичної поеми «Марина Чурай», знайшов у матеріалах козацького законодавства XV—XVII століть текст вироку полтавській піснетворці. Цей цікавий і, поки що, єдиний документ, що доводить історичність особи Марусі Чурай. Зміст вироку, стиль і мовні особливості дають підставу вважати його справжнім історичним документом» [4].

Вшанування пам'яті

Образ в культурі

До її образу зверталися також Іван СенченкоОй не ходи, Грицю, та на вечорниці»), Марія Вольвач (п'єса «Охайнулась, та пізно»), В. Черемша (повість «Маруся Чурай», 1969), Юзеф Богдан Залеський, Ольга Чюміна (Михайлова) та ін [5] [6].

Примітки

  1. Псевдонім Вадима Модзалевського.
  2. Владимиров П. В. Первые русские писательницы XVIII века и участие русской женщины в развитии народной словесности и древнерусской письменности: Критико-исторический очерк.- Киев, 1892.- 38 с.
  3. Возняк М. Історія української літератури: У 2 кн. – Львів: Світ, 1994. – Кн. 2. – 560с.
  4. Дівчина з легенди. Маруся Чурай: Пісні / Л.С. Кауфман (упоряд., підгот. текстів та післямова) М.Стельмах (передм.). – К. : Просвіта, 2005. – 120с.
  5. Вороніна Д., Вакулик І.І. Літературне життя балади про Марусю Чурай // НУБіП України [1]
  6. Маруся Чурай [2]

Джерела та література

Посилання