Марченко Валерій Веніамінович
| Марченко Валерій Веніамінович | ||
 Валерій Марченко |
||
| Народився | 16 вересня 1947 Київ |
|
|---|---|---|
| Помер | 7 жовтня 1984 Ленінград |
|
| Громадянство |  СРСР |
|
| Національність | українець | |
| Відомий | дисидент-правозахисник, літературознавець, перекладач | |
| Нагороди |
|
|
Вале́рій Ма́рченко (*16 вересня 1947 — †7 жовтня 1984) — український дисидент-правозахисник, літературознавець і перекладач.
Зміст |
Біографія [ред.]
Дитинство та юність [ред.]
Народився 16 вересня 1947 року в Києві. Онук (по матері) Михайла Івановича Марченка (19 вересня 1902 — 22 січня 1983) — українського історика, автора численних праць з історії України доби середньовіччя, першого радянського ректора Львівського університету. [1]
Від народження хлопець отримав прізвище свого батька — Умрилов. Батьки в подальшому розлучилися. Матір у другому шлюбі носила вже прізвище свого нового чоловіка — Смужаниця. В дорослому віці (в 25 років) Валерій змінив своє прізвище і взяв прізвище діда (дівоче прізвище матері). [1]
Навчався на філологічному факультеті Київського університету, одночасно вивчав тюркські мови у Бакинському університеті.
З 1970 року — співробітник газети «Літературна Україна». За сумісництвом викладав українську мову та літературу в середній школі у Києві. Протягом 1971—1972 років опублікував ряд перекладів з азербайджанської творів Сулеймана Сані Ахундова, Джаліла Мамедкулізаде.
В період 1968—1973 були написані, але не опубліковані літературознавчі розвідки про Миколу Зерова (рос. «Русское наследие неоклассика»), публіцистичні статті «Київський діалог», «Страшний якийсь тягар» та інші. Друкувався у молодіжних виданнях Азербайджану і Туркменістану.
Арешти і ув'язнення [ред.]
25 червня 1973 заарештований співробітниками КДБ. За вироком Київського обласного суду від 27 грудня 1973 року (відповідно до ст. 62 ч. 1 Кримінального кодексу УРСР «Наклепницькі вигадки, які ганьблять радянський суспільний лад… за поширення документів націоналістичного змісту, в яких зводиться злісний наклеп на радянську дійсність, національну політику КПРС…»), засуджений до 6 років позбавлення волі в колонії суворого режиму і 2-х років заслання.
Відбував покарання у пермському таборі для політв'язнів № 35. В таборах познайомився з українськими правозахисниками — Іваном Світличним, Семеном Глузманом та іншими. В ув'язненні написав ряд публіцистичних нарисів, в яких висвітлював умови існування в'язнів у радянських таборах, трагічні події 1940-50-х років у Західній Україні.
Незважаючи на тяжку хворобу нирок, яка привела до інвалідності, Марченко відмовився писати заяву-каяття. Після звільнення жив у Києві. Довго не міг знайти роботу, згодом працював сторожем. Займався перекладами з англійської, писав публіцистичні статті — «Там, у Київських печерах», «Гулак». Активно займався правозахисною діяльністю, розсилав листи-протести з засудженням існуючої тоталітарної системи. Рішуче виступив проти інструкції Міністерства освіти УРСР «Про посилення вивчення російської мови у школах України», яку назвав «найсвіжішим Валуєвським указом».
21 жовтня 1983 вже важко хворого Валерія Марченка заарештовують вдруге і 13-14 березня 1984 року судять. Справу розглядав Київський міський суд під головуванням заступника голови Київського міського суду Григорія Івановича Зубця. Винним себе В. Марченко не визнав. В останньому слові він сказав, що «вірить у Бога та в добре начало в людях», що «завжди намагався робити людям добро». Він заявив також, що «держава мільйон разів завинила перед громадянами» та що він протестуватиме проти цього до кінця свого життя. В. МАРЧЕНКА визнали особливо небезпечним рецидивістом та засудили до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання.[2] Етапом був відправлений у пермські табори, де незабаром відмовили нирки.
Помер 5 жовтня 1984 року у тюремній лікарні в Ленінграді. Мати Валерія змогла добитися видачі тіла сина. Похований у селі Гатному (Києво-Святошинського району Київської області) поруч із прахом діда Михайла. [1]
У Гамбурзі вийшла в перекладі німецькою мовою книга про життя і творчість Валерія Марченка — «Я не маю ні дому, ні вулиці».
Увічнення пам'яті [ред.]
В київській школі №175, в якій навчався Валерій Марченко, утворено музей його імені, присвячений життю і роботам Валерія. [3] На будинку в Києві, по вулиці Щербакова, 72 де він жив з квітня 1963 року по жовтень 1983 року встановлено меморіальну дошку. За даними комісії з перейменування вулиць м. Києва, цю вулицю, імовірно, буде перейменовано на честь дисидента [4].
Державні нагороди [ред.]
- Орден «За мужність» I ст. (8 листопада 2006)[5] — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (посмертно).
Примітки [ред.]
- ↑ а б в Володимир Панченко (2011-06-01). «Вільний в ув’язненні (Моральний імператив Валерія Марченка)». на сайті Українського тижня. Процитовано 2011-06-04.
- ↑ Закордонне представництво української гельсінської групи. Вісник репресій в Україні. Редактор-упорядник Надія Світлична. Випуск 3, Березень 1984 року. Нью-йорк.
- ↑ Надія Романюк "Світ тримається на одержимих" // Дзеркало тижня. — Т. #21 (549). — (2005-06-04).
- ↑ В Києві перейменують майже 200 вулиць!
- ↑ Указ Президента України № 937/2006 від 8 листопада 2006 року «Про відзначення державними нагородами України засновників та активістів Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод»
Посилання [ред.]
- Стенограма інтерв’ю Ніни Михайлівни Марченко, матері Валерія Марченко (1947-1984)
- Валерій Марченко. „Звичайний страх” – автобіографічний нарис, написаний у таборі в 1976 р.: про свій перший арешт, слідство і суд у 1973 р.
- Валерій Марченко. – Листи з Володимирської, 33. (З книги „Листи до матері з неволі”)
- Валерій Марченко Другий арешт (1983). З протоколів допитів. „Дорогою свободи” (Павло Проценко про В.Марченка)
- Суд над Валерієм Марченко. Заява Держдепартаменту США про загибель В.М. Заява з нагоди вручення Премії імені Валерія Марченка за кращу публікацію на правозахисну тему в українській пресі
- Мирослав Маринович. П’ять портретів Валерія Марченко
- Василь Овсієнко. Похорон Валерія Марченка
- Юрій Луканов. ХТО ВИ Є, МІСТЕР ДЖЕКІ? Сценарій телевізійного документального фільму.
- Інна Філіппова. Університети Валерія Марченка (газета „День”, 14 грудня 2000)
- Чи стане Валерій Марченко героєм нашого часу(укр.)
- Ігор Самокиш. З породи хоробрих мушкетерів. Життя Валерія Марченка як зразок нескореності духу (газета "День", 3 грудня 2010)
Публікації [ред.]
- Валерій Марченко, "Занапащена Кліо" // Листи до матері з неволі, К., Фундація ім. Олега Ольжича, 1994. - 500 с.
