Мекленбург

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Прапор Мекленбургу (з традиційною головою бика)

Мекленбург (нім. Mecklenburg) — середньовічна держава, пізніше - регіон на півночі Німеччини, нині частина землі Мекленбург — Передня Померанія.

Адміністративно-територіальний поділ[ред.ред. код]

Найбільші міста Мекленбургу: Росток, Шверін, Штральзунд, Грайфсвальд, Вісмар, Нойбранденбург.

Назва[ред.ред. код]

Назва "Мекленбург" є відносно пізньою. Спочатку державу іменували Вендською або ж Ободритською, і лише згодом, із утвердженням в якості її столиці Велиграда (теперішній Burg Mecklenburg) назву столиці перенесли на весь край. Ободритською мовою Велиград означало велике місто, на старосаксонському діалекті мікл (mikil) означало «великий», а слово Бург (burg, borg, borch) на середньонижньонімецькому - замок, фортеця. У XXI століттях розхожою була назва Mikilinborg («великий замок»), що згодом трансформувалася в Mecklenburg.

Історія[ред.ред. код]

За археологічними даними територія сучасного Мекленбургу з кінця античної доби і до 4 ст. н. е. була заселена германськими племенами, які в подальшому відкочували на південний захід Європи, ймовірно, через зміну клімату.

У ранньому Середньовіччі цю територію заселяють слов'янські племена ободрити (бодричі), хижан, черезпенян та інших полабських племен, які зайняли німецькі землі під час середньовічного походу на схід. Це підтверджується, як археологічними даними, так і письмовими джерелами.

Власне Вендська держава була створена наприкінці X ст. ободритським князем Мстивоєм, який першим з місцевих ватажків охрестився. Згодом, щоправда, він знову став язичником, але його діти залишилися християнами. За правління сина Мстивоя Прибігнева держава охоплювала території не лише ободритів, але й навколишніх слов’янських племен. Венди постійно воювали із сусідньою Саксонією – зі змінним успіхом. Онук Мстивоя Готшалк у 1030 році потрапив до саксонців у полон, після чого влада перейшла до його дядька Ратибора. Після загибелі Ратибора і його восьми синів (1043) до влади повернувся Готшалк, який уклав мир із саксонцями.

Готшалк приєднав до Вендської держави землі вагрів, глинян та варнів, і рішуче запроваджував серед підлеглих християнство. Окрім Старградського єпископства були утворені Ратиборське (або ж на німецький лад – Ратцебурзьке) та Велиградське (Мекленбурзьке). У Любиці, Лончині, Ратиборі і Старграді були засновані монастирі. Столицею Вендської держави став Велиград. 1057 року Готшалк втрутився у суперечку між племенами лютичів і приєднав їхні землі до вендської держави. Але це врешті-решт збільшило кількість незадоволених його правлінням. 1066 року спалахнуло повстання, і Готшалка було вбито, а його дружина змушена була тікати до Данії.

Певний час владу у державі втримував шурин Готшалка – язичник Блюсо, який, втім, поступився владою на користь руянського князя Круто. Старший син Готшалка Будівой намагався відбити державу в узурпатора за допомогою саксонців, але потрапив у пастку і загинув (1071). Лише 1090 року батьківський трон вдалося повернути молодшому сину Готшалка Генріху, який вбив Круто і одружився з його вдовою. Генріх прагнув відновити позиції християнства, але підтримка язичників була ще дуже великою, і врешті-решт його усунули від влади у 1127 році. Смуту в державі вдалося припинити тільки небожу Генріха Прибиславу I (1131—1146). Однак він змушений поділити Вендську державу на дві частини і частину земель із столицею в Велиграді віддати князю Ніклоту.

Після смерті Прибислава саме Ніклоту довелося вести боротьбу проти хрестоносців, що намагалися оволодіти Вендською державою. Хрестовий похід 1147 року завершився для них невдало, і Ніклот став одноосібним володарем Вендської держави. У 1159 році венди напали на Любек. У 1160 році саксонці розпочали новий наступ – тепер в союзі з данцями. Ніклот загинув біля замку Верле, і саксонський герцог Генріх Лев оголосив про приєднання вендських земель до своїх володінь, доручивши керівництво ними Гунцеліну фон Гагену, який отримав титул графа Шверіна.

Проте нащадки Ніклота продовжували боротьбу. У 1163 році саксонцям вдалося захопити в полон сина Ніклота Вартислава. Проте невдовзі інший Ніклотич – Прибислав відбив у них столицю своєї держави – Велиград. Розлючений Генріх Лев наказав стратити Вартислава (1163) і вирушив в новий похід проти вендів. Під Ферхеном Прибислав зазнав поразки, але перемога саксонців була «пірровою», адже, втративши чимало бійців, вони не захопили самого князя, що невдовзі знайшов притулок у Помор’ї. Врешті решт Генріх змушений був піти на переговори, і в 1167 році визнати Прибислава вендським володарем з титулом герцога (графу Гунцеліну залишили лише Шверін), за умови принесення ним ленної присяги. Сам Прибислав II продовжував себе йменувати й князем, проте в офіційних документах Вендська держава вже йменувалася – за назвою своєї столиці - герцогством Мекленбурзьким.

Прибислав II і його нащадки сприяли переселенню до своїх володінь колоністів з центральних Рейнських областей. Цей процес став частиною так званого «східного німецького переселення» (у деяких джерелах раніше використовували термін «східна німецька колонізація»), яке досягло свого апогею в XIV столітті. Про спільне слов'яно-німецьке проживання, фактично співіснування на території Мекленбурга свідчать слов'янські топоніми, що збереглися до наших днів. Також німецька родова шляхта поступово витіснила панівні до часу в прибережній зоні Балтійського моря володіння данської корони, а німецькі торговці та ремісники заклали соціальну основу вільних Ганзейських міст.

Мекленбург 1815—1934

Невдовзі після смерті Генріха Борвіна I (1178-1227), у 1234 р. держава була поділена між його чотирма його онуками, внаслідок чого, окрім власне Мекленбурга, з'явилися князівства Верле і Пархім-Ріхенберг, в окреме володіння виокремився і Росток. Проте усі вони визнавали належність до єдиної держави. У 1348 р. Мекленбург остаточно був визнаний імперським леном. Одночасно з його складу виокремився Штаргард (як герцогство Мекленбург-Штаргард). У 1358 році мекленбурзькі герцоги успадкували шверінське графство і перенесли столицю своєї держави до Шверіна.

Наприкінці XV ст. усі володіння, що колись виокремилися із складу герцогства, знову опинилися в руках одного володаря, проте у 1555 році відбувся черговий поділ - на герцогства Мекленбург-Шверін и Мекленбург-Гюстров (до 1695), а в 1701 - на герцогства Мекленбург-Шверін и Мекленбург-Стреліц. У 181415 на Віденському конгресі статус обох був підвищений до "великих герцогств", вони потрапили під протекцією королівства Пруссії та увійшли до Німецького союзу. Зазвичай до титулу «великий герцог Мекленбурзький» додавалися також титули «князь вендів, Шверіна і Ратцебурга, граф Шверіна, землі Ростока і господар Штаргарда».

У 191819 роках, після короткого періоду державної незалежності, територія обох великих герцогств увійшла до складу Веймарської республіки.

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]