Мена (місто)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Мена
Gerb Meny.png Mena prapor.png
Герб Мени Прапор Мени
Санаторій «Остреч» біля міста Мени
Санаторій «Остреч» біля міста Мени
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Чернігівська область
Район/міськрада Менський район
Рада Менська міська рада
Код КОАТУУ 7423010100
Перша згадка 1408 рік
Статус міста з 1966 року
Населення 11525 (01.01.2012)[1]
Площа 9,95 км²
Поштові індекси 15600
Телефонний код +380-4644
Координати 51°31′27″ пн. ш. 32°13′16″ сх. д. / 51.52417° пн. ш. 32.22111° сх. д. / 51.52417; 32.22111Координати: 51°31′27″ пн. ш. 32°13′16″ сх. д. / 51.52417° пн. ш. 32.22111° сх. д. / 51.52417; 32.22111
Водойма Мена
Відстань
Найближча залізнична станція Мена
До обл./респ. центру
 - залізницею 210 км
 - автошляхами 68 км
Міська влада
Адреса 15600, Чернігівська обл., Менський р-н, м.Мена, вул. Урицького, 24
Міський голова Фесюн Федір Іванович

Ме́на — центр Менського району Чернігівської області, на березі р. Мена. Населення — 12,9 тис. меш. (2005).

Походження назви[ред.ред. код]


Яким було сучасне місто Мена в стародавні часи, який його історичний вік, цього, безперечно, стародавнього населеного пункту Чернігівської області, ми, на жаль, зі стовідсотковою впевненістю сказати не можемо. Внести суттєві корективи у вивчення даної наукової проблеми може лише археологічна наука, адже фундаментальних розкопок на території міста та району ніхто ніколи не проводив. Втім, навіть в наш, час можливості «історії, озброєної лопатою», стосовно визначення віку стародавніх населений пунктів, досить обмежені.

Писемне датування міста 1066 р. (при уважному прочитанні довідки поданої в словнику Брокгауза та Ефрона), є помилковим, а тому її варто викреслити з реєстру офіційного датування даного населеного пункту. Під 1067 роком в Лаврентіївському літописі згадується не українська Мена – а білоруський Мінськ, який, 2067 р., буде святкувати своє тисячоліття.

На сьогоднішній день важкодоказовою є і фіксація Мени 1153 року яка, на думку П. Голубовського, раніше називалась – Хоробор. Традиційно літописний Хоробор, ототожнюють з смт. Макошине Менського району і аж ніяк не з Меною.

Втім, якщо комусь з вчених чи етнографів вдасться довести зворотне, місто отримає конкретний і безсумнівний рік народження. А тому, менянам залишається задовольнятись датою 26 липня (4 серпня) 1408 р., яка є найбільш вірогідною відправною точкою, в системі історичних координат, стосовно першої писемної згадки, 605-літній ювілей якого, місто непомітно перетнуло в 2013 році.

Не існує одностайної точки зору, щодо інтерпретації назви міста. Достатньо велика кількість однокореневих, подекуди калькованих слів та понять, індоєвропейського походження, успадкованих з минулих епох, дозволяє трактувати топонім Мена, принаймні, в трьох площинах: торгово-обмінній, етнічній, та культово-релігійній, кожна з яких, в принципі, могла себе проявити.

Спостерігається певна закономірність спорідненості  культових персонажів, пов’язаних з обожненням Місяця, які могли змінювати антропоморфний образ, а відповідно і назву. Втім цей факт потребує більш детального дослідження, з залученням філологів  археологів та релігієзнавців.

Впевнено можна сказати лише одне: гідронім має більш давнє походження ніж топонім. В цій ситуації гідронім виконав роль базису, а топонім – надбудови. Тобто річка дала назву місту, а не навпаки.

Аппелятивність назви, відповідно до префіксально-суфіксального творення гідроніму та топоніму, можна прив’язати до будь-якої етнічної групи, яка з тих чи інших причин перебувала на цих землях. Виходячи з параметрів хронологічної послідовності, це могли бути скіфи – меланхлени – балтські племена юхнівської культури – представники фінно-угорських етнічних спільнот – нарешті слов’яни, з їх традиційною язичницько-господарською семантикою назв географічних об’єктів, тощо.

Не виключено, що даний географічний об’єкт (річка та місто) видозмінював свою назву, зазнаючи асиміляційних впливів новоприбулих племен. Філологічні та фонетичні трансформації,  могли бути спричинені зміною роду діяльності жителів цього регіону, відповідно до зміщення пріоритетів суспільно-економічного, чи політичного буття. Деетимологізацію, або ж контамінацію назви, могли спричинити і мовно-діалектичні особливості засобів комунікації різних народів. В цілому, гідронім, так само як і топонім, зберегли свою автохтонність та самоідентичність, що робить назву міста цінним історичним індикатором ступені давності даного населеного пункту.

Джерела[ред.ред. код]

Салтан О.М. Місто Мена, в історичній та науковій ретроспективі. Науково-документальний нарис / О.М. Салтан. - Харків.: Барбаріс-Прінт, 2013. - 170 с.

Історія[ред.ред. код]

Мена — стародавнє місто. Археологічними дослідженнями виявлені залишки поселення доби бронзи (2000 р. до н. е.), юхновської культури, старослов'янських поселень І — V ст., часів Київської Русі Х — ХІІІ ст., городище ХІ — ХІІ ст., а також 7 курганів, серед яких «Юркова могила» ХІ — ХІІ ст.

Перша писемна згадка[ред.ред. код]

Проблема датування та походження назви міста Мена приваблювала науковців та краєзнавців ще з другої половини XIX століття. Першим, хто звернув увагу на дату заснування міста, був архієпископ Чернігівський та Ніжинський Філарет (Гумілевский) (1805 – 1866). Описуючи населені пункти Чернігівської єпархії, Гумілевський вважав 1408 рік відправною точкою в системі історичних координат, зазначивши, що місто з’явилось ще в дотатарський період. Однак в кінці XIX ст. з’являється нова версія, щодо першої писемної згадки про місто, датована 1066 роком. Ця помилкова та необґрунтована дата, була фактично подарована, автором енциклопедичної довідки про Мену, російським публіцистом та юристом Василем Васильовичем Водовозовим (1864 – 1933), опублікованої в 37-му томі словника Брокгауза і Ефрона в 1896 році. В 1903 році з’являється справжня наукова концепція, пов’язана з історичним датуванням вищезазначеного населеного пункту. Викладач російської історії, Київського імператорського університету ім. Св. Володимира – Петро Васильович Голубовський (1857 – 1907), досліджуючи міста Чернігівщини часів Київської Русі, акцентує увагу на давньоруському місті Хоробор, який вперше згадується 1153 року. Детально проаналізувавши імовірне місцезнаходження цього сіверянського града, з яскравою назвою, Голубовський наполягає, що Хоробор слід ототожнити з сучасною Меною, на теренах, або поблизу якої він і знаходився. Як відомо, наукова теорія Голубовського, щодо локалізації Хоробора, та інших давньоруських міст і городищ Чернігівської губернії, отримала позитивну оцінку з боку провідних істориків та археологів імперії на XIII археологічному з’їзді, який відбувся 1905 р. в Катеринославі. Отже станом на початок минулого століття, місто отримало три дати імовірного заснування, жодна з яких так і не була обґрунтована. Ніхто з згаданих науковців не аналізував його топонімічну назву. Лише Голубовський, звертаючи увагу на не співзвучність назв Хоробор – Мена, висловив думку, що, алогічність в ході перейменування давньоруських населених пунктів, було типовим явищем тих часів. Як не дивно, але саме, Голубовський, зробив першу спробу пояснити назву сучасного райцентру Мена. В 1928 році відомий чернігівський краєзнавець та діалектолог Юрій Степанович Виноградський (1873 – 1965) опускаючи давньоруські версії датування Мени, дещо конкретизував версію Філарета (Гумилевського), посилаючись на дослідження відомого мореплавця та військового – Рафаїла Володимировича Зотова (1848 – 1893). Останній, досліджуючи генеалогічні зв’язки чернігівських князів, звернув увагу на загадкового князя Урустая мѣнськаго, який разом з литовським князем Свидригайлом Ольгердовичем (? – 1452) 26 липня (4 серпня) 1408 р. перейшов на службу московського князя Василія I (1389 – 1425). Наукова розвідка Ю.С. Виноградського, в якій автор, описуючи рідну Сосницю, та її околиці, приділив Мені значну увагу, було здійснено перше наукове обґрунтування дати першої літописної згадки. Саме Виноградський був першим хто зв’язав назву міста (Мена) з інтенсивним товарообміном, та обміном полонених, що, імовірно, відбувалися в цих краях за часів Київської Русі. Версія Виноградського фактично співпала з версією архієпископа Гумілевського, і в поєднанні з точкою зору Зотова завершує початковий етап дослідження визначення датування та походження назви міста. А концепція Гумілевського – Зотова – Виноградського, в поєднанні з теорією локалізації давньоруського міста Хоробор Петра Голубовського, стали фактично базовою історичною парадигмою в процесі вивчення ранньої історії міста Мена. Таким чином станом на початок 30-х років минулого століття, райцентр Мена, отримав більш-менш обґрунтовану версію щодо дати першої писемної згадки та топонімічного пояснення власної назви. Версії, думки, точки зору та наукові концепції вчених другої половини XIX – початку XX ст. сприяли формуванню низки базових дат, та топонімічних інтерпретацій, створивши платформу для наукових досліджень та дискусій в другій половині XX – початку XXI ст. Новий етап визначення віку та пояснення назви міста, розпочався в 50-ті роки минулого століття. Він безпосереднім чином пов'язаний з діяльністю місцевих краєзнавців – засновника менського районного краєзнавчого музею – Володимира Федоровича Покотила (1924 – 1989) та Дмитра Панасовича Калібаби (1925 – 2005). Посилаючись на Лаврентіївський літопис, займаючи містечково-патріотичні позиції і вважаючи Мену давньоруським містом, Покотило та Калібаба (ігноруючи точку зору їхнього земляка Ю.С. Виноградського, з яким вони активно співпрацювали), відкинувши всі попередні версії, вперто вважали що саме 1066 рік слід вважати датою першої літописної згадки про місто. Їхня точка зору знайшла відображення в низці газетних та журнальних публікацій, які побачили світ вже після смерті Юрія Виноградського. Що ж стосується інтерпретації назви міста, Д. Калібаба та В. Покотило до кінця свого життя залишались вірними версії торгово-обмінного пояснення назви міста, інколи пов’язуючи топонім «Мена» з однойменною назвою річки, що постійно змінювала своє русло. Така однобокість та науковий догматизм сприяли певній консервації процесу дослідження історії даної адміністративної одиниці. Вищезазначені краєзнавці майже на півстоліття монополізували право офіційного тлумачення його базових історичних параметрів. Однак, віддаючи належне вказаним регіональним дослідникам, слід зазначити, що в значній мірі саме завдяки Покотилу та Калібабі (які вперто проштовхували давньоруську, обмінно-бартерну концепцію датування та походження назви міста), Мена в 1966 році з містечка перетворилася на місто, ставши районним центром! В той же час, слід звернути увагу на певну розбіжність та кон’юнктурність датування Мени, яка проявила себе в 60-80 роки минулого століття. Якщо на початку 60-х в першому видавництві Української радянської енциклопедії (УРЕ) вивчення міста датоване 1066 роком, то з початку 70-х років більш актуальним стає 1408 рік. На початку 70-х років минулого століття було укладено багатотомну «Історію міст і сіл УРСР», автори та упорядники якої не обійшли увагою Мену, яка на той час стала районним центром і знаходилася на перетині залізничного сполучення України з Білоруссю, та сухопутного з Росією. Автори наукової статті про місто, згадані вище, Д. Калібаба та В. Покотило лише резюмували версію Ю. Виноградського дійшовши висновку, що дата виникнення міста – 1408 рік. До речі практично одночасно з датою, зазначеною в «Історії міст і сіл» відомий український географ, педагог та краєзнавець член Географічного товариства України, кандидат педагогічних наук – Микола Тимофійович Янко (1912 – 2011) в першій редакції «Топонімічного словника-довідника Української РСР» зазначає що місто вперше згадується в Лаврентіївському літописі під 1066 роком. Нарешті в 1981 році в шостому тому другої редакції УРЕ приводиться 1408 рік. Саме цю дату було закріплено в енциклопедичному довідникові «Чернігівщина», який побачив світ у 1990 році. Парадокс такої хиткої і невизначеної позиції, щодо датування міста Мена, полягає в тому, що на науково-енциклопедичному рівні, рік народження міста датований 1408 роком, а згідно даних офіційного реєстру населених пунктів України – 1066. Імовірно, що такий науково-історичний казус, став можливим завдяки наполегливій позиції менських краєзнавців Д. Калібаби та В. Покотила, зусиллям яких Мена перетворилась на один з найдавніших населених пунктів Східного Полісся, поступаючись лише Любечу та Чернігову! В 80-х роках минулого століття з’являється нове пояснення, щодо походження назви міста. Її автор – ніжинський історик-краєзнавець, Олександр Павлович Знойко (1907 – 1988). Аналізуючи фонетичні та езотеричні чинники індоєвропейських племен, які мешкали на території України, Знойко звертає увагу на культ Місяця, який був досить поширений в середовищі балтських, протослов’янських та слов’янських племен, які в давнину колонізували наші землі. Фонетична та семантична тотожність литовського слова «мену» (mёnyo, mёnesis), тракійсько-кіммерійськиою мовою «мen» є коренем для топоніму Мена. Втім Олександр Знойко не зв’язував його з назвою даного населеного пункту, а просто вказував на певну закономірність деяких похідних слів, імовірно пов’язаних з поклонінням нічному сонцю. Діаметрально протилежне трактування назви міста Мена в кінці минулого століття запропонував в другій редакції топонімічного словника України, М. Янко, який пов’язував назву міста з назвою автентичного гідроніму, що перекладається з індоєвропейської «мen» – «йти», «текти». Своєрідний «хронологічний реверс», щодо історичного датування міста відбувся на початку 90-х років минулого століття. В четвертому томі Енциклопедії українознавства (виданої в Україні в 1994 році), в короткій довідці про Мену, знову виринає 1066 рік. І хоча укладання емігрантської Енциклопедії українознавства було завершене станом на середину 80-х років, стаття, яка стосувалась Мени, вочевидь, була написана в кінці 50-х років. Скоріше за всього вона є напіврепринтом довідки про місто, подане в словнику Брокгауза та Єфрона. Початок XXI століття відкрило новий етап вивчення та дослідження датування та походження міста Мена. Він розпочався з часу видання етнографічного есе «Наша рідна Менщина», укладеного краєзнавцями Д.П. Калібабою, та В. С. Соляником, яке побачило світ в 2003 році. Вищезазначені автори здійснили історико-етнографічне узагальнення відомостей про місто та район, зібраних краєзнавцями та науковцями попередніх років. Зосередивши увагу на багатогранності версій, щодо датування появи міста, Калібаба та Соляник (вкотре посилаючись на авторитет Брокгауза та Єфрона), врешті-решт продемонстрували свою прихильність канонічній даті – 1066 року, вважаючи її єдино вірною. Що стосується походження назви, вказані краєзнавці так і залишились провідниками класичної істматовської схеми, де ключовим чинником розвитку були соціально-економічні фактори, що пов’язували назву міста з грошово-бартерними стосунками, які були основою торгово-економічного розвитку краю за часів Київської Русі. Видання даної збірки сприяло цементуванню концепцій щодо даної історичної проблеми. Причина – відсутність зацікавленості та байдужості з боку краєзнавців, вчених, істориків та науковців. Небажання, або неспроможність, здійснити справжній науковий аналіз. Така ситуація, спричинила появу сумнівних пояснень назви міста. Це стосувалося не тільки Мени, а й інших населених пунктів сучасної України. Доктор історичних наук, професор, Леонід Львович Залізняк (н. 1951 р.), зазначає, що за версіями деяких сучасних псевдоісториків: «Засновники Риму – Ромул і Рем взагалі походять з Ромен, римський імператор Сула – з Посулля, а перший єгипетський фараон Менес – з райцентру Мена на Чернігівщині». В академічному форматі, непевність, щодо визначення дати виникнення міста було зафіксовано в 6-му томі Української історичної енциклопедії виданому в 2009 р. Систематизуючи хронологічні дослідження про Мену, авторка статті, доктор історичних наук, професор Ярослава Володимирівна Верменич (н. 1965 р.), резюмує: «Щодо дати заснування міста існує дві точки зору. У «Брокгауза и Ефрона энциклопедическом словаре», у першому виданні «Української радянської енциклопедії», «Енциклопедії українознавства», у «Топонімічному словнику-довіднику Української РСР» М. Янка та інших джерелах з посиланням на Лаврентіївський літопис називається 1066 р. Однак більшість дослідників пов’язує початок міської історії Мени з 1408, коли вона перебувала у складі Великого князівства Литовського». З 2010 року до проблеми вивчення висхідних історичних параметрів рідного міста, долучився уродженець Мени, кандидат історичних наук, доцент, Олександр Миколайович Салтан (н. 1976 р.). В 2011 році, в двох наукових статтях ним було зроблено спробу розкрити загадкову постать «князя Урустая Мѣнскаго», та здійснити науковий аналіз двох дат, які попередні дослідники вважали часом першої літописної згадки про місто. В результаті проведеного дослідження історія краю позбулася однієї з «білих плям», яким, імовірно, був татарський мурза Уруста (Уростай, Урустай). Окрім того, вперше, було піддано сумніву одне з класичних канонічних датувань міста – 1066 рік. Доведено невідповідність ототожнення райцентру Мена з давньоруським містом Мѣнескъ, яким є сучасний Мінськ. Згідно наукової версії О.М. Салтана, українську Мену, переплутали з білоруським Мінськом, який вперше згадується під 1067 роком. 1066 рік, слід вважати помилковим у зв’язку з неправильністю вираховування співвідношення між системами літочислення від створення світу, та Різдва Христового (6575 – 5508 = 1067). Якщо спільник литовського князя Свидригайла, християнізований мурза Урустай, дійсно походив з Мени (або мав бодай би якесь відношення до цього населеного пункту), то 4серпня 1408 року, райцентр Мена може сміливо вважати датою першої писемної згадки! Отже, численні етнографічні та історико-краєзнавчі розвідки, здійснені вченими, науковцями, етнографами, на жаль, так і дали точної відповіді на питання: скільки років місту Мена, та звідки походить його назва? Більш того, прикрі помилки, необґрунтовані гіпотези, що базувались на неперевірених даних, як показав час, вплинули на свідомість та ментальність жителів цього поліського регіону. Наявність низки версій, наукових та науковоподібних публікацій, лише заплутувала та консервувала процес об’єктивного висвітлення даної проблеми. Тому не дивно, що саме в наш час, постала необхідність детально проаналізувати та систематизувати науковий досвід, накопичений дослідниками минулого. Таким чином станом на початок другої декади XXI ст. проблема датування та топонімічного пояснення назви міста Мена вступила в нову фазу вивчення, який можна назвати періодом виправлення помилок, перегляду та переосмислення існуючих концепцій та точок зору. Цей період триває і дотепер…

Джерела[ред.ред. код]

  1. Артамонов М.И. Киммерийцы и скифы (от появления на исторической арене до конца IV в. до н. э.) / М.И. Артамонов. – Л.: Издательство Ленинградского университета, 1974. – 156 с. [Електронний ресурс] Режим доступу до книги: http://annales.info/skif/small/art_kis.htm. – Заголовок з екрану. – 22.05.13.
  2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і гол. ред. В.Т. Бусел. – К.: Ірпінь ВТФ «Перун», 2009. – 1736 с.
  3. Верховна Рада України. Регіони України та їх склад. Облікова картка. Місто Мена. Чернігівська область Менський район. [Електронний ресурс] Режим доступу до сайту: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/z7502/A005?rdat1=07.10.2011&rf7571=40418. – Заголовок з екрану. – 18.04.13.
  4. Верховна Рада України. Регіони України та їх склад. Чернігівська область. Міста районного значення. [Електронний ресурс] Режим доступу до сайту: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/z7503/A004MRZ?rdat1=02.06.2013&rf7571=39489. – Заголовок з екрану. – 2.06.13.
  5. Верховна Рада України. Регіони України та їх склад. Чернігівська область. Селища міського типу. [Електронний ресурс]. – Режим доступу до сайту: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/z7503/A004SMT?rdat1=02.06.2013&rf7571=39489. – Заголовок з екрану. – 2.06.13.
  6. Виноградський Ю.С. Сосниця та її околиці (Топографічні й археологічні матеріяли, перекази та історичні відомості) / Ю.С. Виноградський // Чернигів і Північне лівобережжя. Огляди, розвідки, матеріяли. – К.: Державне видавництво, 1928. – C. 147–169.
  7. Виноградський Ю.С. Назви міст, сіл і річок Чернігівщини / Ю.С. Виноградський // Мовознавство, 1957 р. – т. 14. – С. 2-5.
  8. Войтович В.М. Українська міфологія / В.М. Войтович. – Вид 2-ге, стереотип. – К.: Либідь, 2005. – 664 с.
  9. Войтович В.М. Міфи та легенди давньої України. – Тернопіль / В.М. Войтович.: Навчальна книга – Богдан, 2009. – 392 с.
  10. Геродот. Історія: в дев'яти книгах / Геродот; Ред. П.П. Толочко; АН України. Ін-т археології. – К. : Наукова думка, 1993. – 575 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу до книги: http://ae-lib.org.ua/texts/herodotus__historiae_4__ua.htm. – Заголовок з екрану. – 22.05.13.
  11. Голубовскій П.В. Печенѣги, торки и половцы до нашествія татаръ. Исторія Южно-русскихъ степей IX – XIII ст. / П.В. Голубовскій. – К.: Въ университетской типографіи І.І. Завадзскаго,1884. – 257 с.
  12. Голубовскій П.В. Гдѣ находились существовавшие въ домонгольскій період города: Ворголъ, Глеблъ, Зартый, Оргощъ, Сновскъ, Уненѣжъ, Хороборъ? / П.В. Голубовскій //Журналъ министерства народнаго просвѣщенія. Седмое десятилѣтіе. – Ч. CCCXXXXVII. – Май., СпБ.: Сенатская типографія – 1903. – С. 111-135.
  13. Голубовскій П.В. Историческая карта Черниговской губерніи до 1300 г. // Труды тринадцатаго археологическаго съѣезда въ Екатеринославѣ 1905 / П.В. Голубовскій. – Томъ II. – М.: Товарищество типографіи А.И. Мамонтова, 1908. – 806 с.
  14. Грінченко Б.Д. Словарь української мови / Б.Д. Грінченко / Упор. з дод. влас. матеріалу Б.Д. Грінченко: в 4-х т. – Т.2. – К.: Вид-во Академії наук Української РСР, 1958. – 573 с.
  15. Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка / В.И. Даль. – МЕНЯТЬ. [Електронний ресурс]. – Режим доступу до сайту: http://enc-dic.com/dal/Menjat-15422.html. – Заголовок з екрану. – 19.05.13.
  16. Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка / В.И. Даль. – МЕНЬ. [Електронний ресурс]. – Режим доступу до сайту: http://slovardalya.ru/description/men/15677. – Заголовок з екрану. – 19.05.13.
  17. Енциклопедія історії України: у 10-ти т. / Редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. – К.: Наукова думка, 2009. – т. 6. Ла – Мі. – 2009. – 784 с.
  18. Енциклопедія українознавства. Словникова частина / В.Кубійовича. – Львів.: Молоде життя Наук. тов-во ім. Т. Шевченка, 1994. – Т.4. – 1600 с.
  19. Жайворонок В.В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник / В.В. Жайворонок. – К.: Довіра, 2006. – 703 с.
  20. Залізняк Л.Л. Стародавня історія України / Л.Л. Залізняк. – К.: Темпора, 2012. – 542 с.
  21. Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. / О.П. Знойко. – К.: Молодь, 1989. – 304 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу до книги: http://www.svit.in.ua/kny/bookzn.htm. – Заголовок з екрану. – 11.06.13.
  22. Історія міст і сіл Української РСР. Чернігівська область / В.Н. Денисова, О.П. Лотоцька, І.І. Озолін та ін. – К.: Інститут історії академії наук УРСР, 1972. – 779 с.
  23. Калібаба Д.П. Древня, але молода. Нашій Мені 900 років / Д.П. Калібаба // Колгоспна правда. – 1966. – 13 січ.
  24. Калібаба Д.П. Древня і молода. До 920-річчя Мени / Д.П. Калібаба // Колгоспна правда. – 1986. – 5 квіт.
  25. Калібаба Д.П. Мена. Коротка довідка / Д.П. Калібаба // Колгоспна правда. – 1991. – 3 серп.
  26. Калібаба Д.П. Мені – 930 років. 1066 – 1996. Історична довідка / Д.П. Калібаба // Наше слово. – 1996. – 10 січ.
  27. Калібаба Д.П. Древня і молода: історична довідка про Мену / Д.П. Калібаба // Наше слово. – 1996. – 21 серп.
  28. Калібаба Д.П., Соляник В.С. Наша рідна Менщина / Д.П. Калібаба, В.С. Соляник. – Мена.: Домінант, 2003. – 176 с.
  29. Каравайко Д.В. Юхнівська культура: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.04 / Д.В. Каравайко; НАН України. Ін-т археології. – К., 2007. – 20 с.
  30. Куза А.В. Малые города древней Руси / А.В. Куза. – М.: Наука,1989. – 168 с.
  31. Марена (риба). Вікіпедія. Вільна енциклопедія [Електронний ресурс] Режим доступу до сайту: http://uk.wikipedia.org/wiki/Марена_(риба). – Заголовок з екрану. – 2.06.13.
  32. Минь річковий. Вікіпедія. Вільна енциклопедія [Електронний ресурс] Режим доступу до сайту: http://uk.wikipedia.org/wiki/Минь. – Заголовок з екрану. – 2.06.13.
  33. Никонов В.А. Краткий топонимический словарь /В.А. Никонов. – М.: Издательство Мысль, 1966. – 509 с.
  34. Ожегов С.И. Словарь русского языка: 57 000 слов / С.И. Ожегов / Чл. - кор. АН СССР Н.Ю. Шведовой. – 17-е изд. стереотип. – М.: Русский язык, 1985. – 797 с.
  35. Описи Лівобережної України кінця XVIII – початку XIX ст. / Ананьєвої Т.Б. – К.: Наукова думка, 1997. – 324 с.
  36. Павленко С.О. Мікротопоніми Чернігово-Сіверщини / С.О. Павленко. – Чернігів.: , 2013. – 676 с.
  37. Покотило В.Ф. Археологічні пам’ятки Менщини / В.Ф. Покотило // Колгоспна правда. – 1971. – 14 жовт.
  38. Покотило В.Ф. Джерела історії / В.Ф. Покотило // Колгоспна правда. – 1983. – 19 бер.
  39. Покотило В.Ф. Дорогами рідного краю / В.Ф. Покотило // Пам’ятники України. – 1971. – 3 трав – С. 30-31.
  40. Покотило В.Ф., Сироткіна Г.Ф. Шляхами історії / В.Ф. Покотило, Г.Ф. Сироткіна // Колгоспна правда. – 1989. – 4 лип.
  41. Покотило В.Ф. Джерела історії. Люби і знай свій рідний край / В.Ф. Покотило // Колгоспна правда. – 1983. – 19 бер.
  42. Полное собрание русских летописей. Лаврентьевская летопись. – Т. 1. – Л., 1926. [Електронний реурс]. – Режим доступу до книги: http://litopys.org.ua/. – Заголовок з екрану. – 20.05.13.
  43. Поспелов Е.М. Географические названия мира: Топонимический словарь: Свыше 5000 единиц / Е.М. Поспелов. – М.: Русские словари, 1998. – 372 с.
  44. Рыбаков Б.А. Геродотова Скифия. Историко-географический анализ / Б.А. Рыбаков. – М.: Наука, 1979. – 246 с.
  45. Русина О.В. Україна під татарами і Литвою. / О.В. Русина. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1998. – 320 с..
  46. Скарлато Г.П. Захоплююча географія: Навчальний посібник / Г.П. Скарлато. – К.: Альтерпрес, 1998. – 414 с.
  47. Скуратівський В.Т. Русалії / В.Т. Скуратівський. – К.: Довіра, 1996. – 734 с.
  48. Салтан О. М. Урустай – «князь» менський / О.М. Салтан // Сіверянський літопис. Всеукраїнський науковий журнал – 2011. – №1 (97). – С. 9-17.
  49. Салтан О.М. До питання про першу літописну згадку про місто Мена, Чернігівської області / О.М. Салтан // Українознавство. Науковий громадсько-політичний культурно-мистецький релігійно-філософський педагогічний журнал – 2011. – №2 (39). – С. 187-192.
  50. Самоквасовъ Д.Я. Древніе города Россіи / Д.Я. Самоквасовъ. – СпБ.: Типографія К. Замысловского. – 1873. – 165 с.
  51. Татищев В.Н. История Российская / В.Н. Татищев. – В 8 т. – Т. 1 [Електронний ресурс] Режим доступу до сайту: http://www.bibliotekar.ru/rusTatishcev/31.htm. – Заголовок з екрану. – 20.05.13.
  52. Тихомиров М.Н. Список русских городов дальних и ближних / М.Н. Тихомиров. – М., Наука, 1979. – 361 с.
  53. Тищенко К.М. Литва на Сіверщині. Топонімічні свідчення. / К.М. Тищенко [Електронний ресурс]. – Режим доступу до сайту: [1]. – Заголовок з екрану. – 19.05.13.
  54. Топоров В.Н., Трубачев О.Н. Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья / В.Н. Топоров, О.Н. Трубачев. – М.: Издательство Академии Наук СССР, 1962.–270 с.
  55. Українська радянська енциклопедія. – [В 16 т.]. Голов. ред. колегія.: М.П. Бажан (голов. ред.) [та інші]. – Т.9. Маяк – Нахічевань. –К.: Головна редакція Української радянської енциклопедії, 1962.– 568с.
  56. Українська радянська енциклопедія. – [У 12 т.]. Голов. ред. колегія.: М.П. Бажан (голов. ред.) [та інші]. – Т. 6. Куликів – Мікроклімат. – К.: Головна редакція Української радянської енциклопедії, 1981. – 552 с.
  57. Фасмер М.Ю. Этимологический словарь русского языка / М.Ю. Фасмер: В 4-х т. – М.: Азбука-Терра, 1996. – Т. 2. – 672 с.
  58. Филарет (Гумилевский). Историко-статистическое описаніе Черниговской епархіи / Филарет (Гумилевский). – Кн. 6. Уѣзды: Новгородсѣверскій, Сосницкій, Городницкій, Конотопскій и Борзенскій. – Чериниговъ.: Земская Типографія, 1874. – 545 с.
  59. Чернігівщина: енциклопедичний довідник / А.В. Кудрицького. – К.: Українська Радянська енциклопедія ім. М.П. Бажана, 1990. – 1006 с.
  60. Энциклопедическій словарь. Изд. Ф.А. Брокгаузъ, И.А. Ефронъ. – СпБ.: Типо-Литографія И.А. Ефрона, Прачешный пер., №6. – 1896. – Т. XIX. – 476 с.
  61. Энциклопедическій словарь. Дополнительный томъ. – Кошбухъ – Прусикъ Изд. Ф.А. Брокгаузъ, И.А. Ефронъ. – СпБ.: Типографія Акционернаго Общества Брокгаузъ – Ефронъ, Прачешный пер., №6. – 1906. – Т. III. – 480 с.
  62. Янко М.Т. Топонімічний словник Української РСР / М.Т. Янко. – К.: Знання, 1973. – 179 с.
  63. Янко М.Т. Топонімічний словник України: Словник-довідник / М.Т. Янко. – К.: Знання, 1998. – 432 с.

Велике князівство Литовське і Руське[ред.ред. код]

У 50-60-х роках XIV ст., за часів великого князя Ольгерда, Київщина та Чернігово-Сіверщина були визволені від влади Золотої Орди та стали частиною Литовсько-Руської держави, яка поступово перетворювалася на одну з найбільших країн Європи.

Ніконовський літопис зазначає: «Того же лета 6914, месяца Іюля въ 26 день, приіде къ великому князю Василью Дмитреевичю на Москву изъ Брянска князь Литовскій Съшвитригайло Олгердовичъ служити, съ нимъже и владыка Брянскій Исакій, да съ нимъже князь Патрекъй Звенигородскій, да князь Александръ Звенигородцкій изъ Путимля, да князь Феодоръ Александровичъ, да князь Семенъ Перемішльскій, да князь Михайло Хотеевскій, да князь Уруста Менскій и бояре Черниговстіи и Брянстіи и Стародубстіи и Ярославскіе».

Події, описані в цьому уривку, були частиною міжусобної боротьби за великокняжий престол у Литовсько-Руській державі. Адміністративна реформа, ініційована великим князем Вітовтом, передбачала ліквідацію удільного устрою руських земель, а місцеві князі мали поступитися своїми посадами представникам литовської верхівки. Саме цей факт і занепокоїв еліту Чернігово-Сіверщини, яка в 1408 р., гуртуючись навколо двоюрідного брата Вітовта — Свидригайла, шукала підтримки в Московського князя Василія І, який був одружений з донькою Вітовта — Софією.

Саме місто Мена на початок XV ст. за масштабами було маленьким населеним пунктом — селом, а Урустай — сільським старостою. Рафаїл Зотов, посилаючись на твір XVIII ст. «Ядро російської історії», зазначає, що в ньому Урустай фігурує як «староста менський». Можливо, Урустай був асимільованим татарським мурзою чи представником роду князів Глинських.

З 1450-х років великий князь Литовський Олександр Казимирович надає міста й землі Чернігово-Сіверщини «для годування» князям-московитам, які попросили політичного притулку в Литві, тому що ворогували із великим князем Московським Іваном ІІІ. Але вже 1500 року ці князі, вчинивши державну зраду, переходять на державну службу до московського князя Івана ІІІ, що спровокувало чергову московсько-литовську війну. У квітні 1500 року Чернігів було окуповано московськими військами. За мирним договором 1503 р. всі сіверські міста відійшли до Московської держави.

Велике князівство Московське[ред.ред. код]

Питання про Сіверщину залишалось одним з найгостріших моментів московсько-литовських відносин. У 1507–1508 роках відбулась ще одна московсько-литовська війна, але Литовсько-Руській державі вдалося повернути собі лише місто Любеч.

Лише в 1618 році, внаслідок походу на Москву військ Речі Посполитої, у складі яких воювали 20 тисяч запорозьких козаків на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним, згідно з Деулінським перемир'ям, Чернігово — Сіверські землі повернуто Речі Посполитій, а Чернігів став центром Чернігівського воєводства.

Річ Посполита[ред.ред. код]

За часів польської шляхти у XVII ст. в Мені була фортеця із земляним валом і стінами з дубових колод. Фортеця мала троє проїзних воріт, 12 башт. Фортеця стояла на березі річок Мени і Сидорівки, а з двох боків навколо неї був викопаний рів. У Менській фортеці був замок київського воєводи, православного сенатора Речі Посполитої, русина за походженням Адама Киселя.

На початку ХХ століття ще досить помітними були рештки рову, який оточував менську фортецю. Від музичної школи (колись це була школа імені Т.Г.Шевченка) до місця, де нині кінотеатр імені Богдана Хмельницького, чітко видно було поглиблення у ґрунті.[2]

Національно-визвольна війна[ред.ред. код]

У період національно-визвольної війни 1648–1654 повстанці Мени і околиць розгромили замок Адама Киселя, вигнали польських ставлеників і влилися у військо Б. Хмельницького. 1654 Мена стала сотенним містом Ніжинського, а перегодом Чернігівського полку.

За доби Гетьманщини Менська сотня мала свою символіку. Герб на печатці Менської сотні 1760-х — 1770-х рр. являв собою щит із зображенням кургана з квіткою (імовірно, безсмертником) на фоні зораного поля (поєднання безсмертної звитяжної слави і трудової ниви). Відома також давніша (1750-х рр.) печатка цієї сотні з типово «козацькою» геральдичною емблемою: у щиті — перехрещені стріла й шабля, над якими — кавалерський хрест.

1655 — Мена у володінні Василя Золотаренка — брата дружини Б.Хмельницького Ганни. Відомо, що Менська сотня підтримала заколот Пушкаря, але гетьман Іван Виговський штурмом оволодів містом і примусив пікдоритися законній українській владі.

Меняни займалися землеробством, вирощували тютюн. Звідси приказка — «Мена — столиця тютюна». Мена мала від польського короля Магдебурзьке право, вимушено підтверджене окремою грамотою московського уряду 1660, магістратуру й ратушу. В місті діяли ковальський, шевський цехи, розвивалося гончарство, відомі були вироби золотаря О.Радкова. Жваво велася торгівля. На весняному ярмарку продавалось товарів на 5000 крб, збиралися ще 2-3 інших ярмарки. На ярмарки приїздили російські і білоруські купці. Два рази на тиждень, у четвер і неділю, в місті були великі базари. Мена також була великим торговим складським пунктом.

Північна війна 1708–1711[ред.ред. код]

У жовтні 1708 року Мена опинилася в епіцентрі Північної війни. Передові частини шведських військ наближалися до Десни поблизу Макошина, коли менський сотник Гнат Сахновський перейшов на бік царя Петра І, що дозволило російській армії отримати перемогу. За це Петро І щедро віддячив Сахновському. Він передав йому в спадок «два сельца Величковку й Феськовку». Оригінал грамоти і тогочасний портрет Сахновського знаходяться досі в Сосницькому краєзнавчому музеї.

За переказами, сотник Гнат Сахновський був багатим і жадібним — сховав сотенну скарбницю та особисті статки у «Куті» біля урочища Остреч в «коморі», яку залили водою річки Мена, прокопавши канал.

Анексія Гетьманської України[ред.ред. код]

1782 — ліквідовано полковий устрій Гетьманської України та, відповідно, менську сотню, яка 70 років перед тим зрадила свого Гетьмана Іоанна Мазепу. Мена увійшла до складу Сосницького повіту Чернігівського намісництва, з 1797 р. стала волосним центром Малоросійської, а з 1802 року Чернігівськох губернії у складі Сосницького повіту.

У XVIII ст. в Мені ще діяла козацька школа, з XIX ст. — парафіяльна, 1868 — двокласне міністерське училище.

Восени 1873 року, коли через місто була прокладена залізниця, Мена стала станцією ІІІ класу.

Напередодні Першої світової війни в Мені діяло кілька невеликих підприємств, два парові млини, маслобойня, майстерня з виготовлення упаковки скляної тари і сушарня для тютюну. Виготовлялись килими, плахти і рушники.

Відкрито земські однокомплектні школи (1897, 1911 рр.) ремісниче училище, приватна жіноча прогімназія (1913 р.). У 1916 р. почала працювати гімназія, евакуйована з м. Калиш.

Діяв так званий «Кінський базар», що за колишньою «Чайною» розміщувався (де нині магазин «Майстер плюс»).

Було в Мені чотири храми. Окрім Олексіївської, що знаходилась у сквері трохи вглиб (нині — між магазином «Анастасія» та «ПриватБанком», якщо придивитися уважно на верхівки дерев у сквері, то можна помітити, що вони немов півколом стоять), також стояла Троїцька церква над озером у сквері біля нинішньої стоматполіклініки. У тому приміщенні, де нині магазин «Анастасія», колись капличка була. Туди гроб з померлими перед відспівуванням у церкві заносили. Ще один храм знаходився у кінці нинішньої вулиці Семашка. А четверта церква була на місці, де зараз магазин по вулиці Гагаріна, там і досі видно надгробок. На жаль, жодного з цих храмів не збереглося, вони були знищені більшовицькою владою.[3]

Українська держава 1917–1919[ред.ред. код]

1917 — встановлено владу Української Народної Республіки.

З весни до осені 1917 р. часто було двовладдя. В листопаді — грудні місто контролювала законна влада — Центральна Рада. У січні 1918 тут орудували банди Р.Берзіна, що просувався з Гомель на Бахмач. У Мені підривній групі комуністів вдалося організувати збройний заколот, що занурило місто у хаос і братовбивчу війну. У березні 1918 порядок у Мені встановили війська Гетьмана Павла Скоропадського. В січні 1919 до міста входить військо Боженка (так званий Таращанський полк).

Радянський режим 1921–1941[ред.ред. код]

1923 — селище міського типу, райцентр Сновської, а з 1925 року Конотопської округи. З 1932 р. — райцентр Чернігівської області. 1922 стверено першу сільськогосподарську артіль, в 1931 р. чотири колгоспи, в 1932 р. МТС.

1924 споруджено електростанцію. Діяли тютюново-ферментний завод, коноплезавод, дитячий будинок для безпритульних. В 30-і роки діяли дві початкові, семирічна і середня школи, 2 клуби, лікарня, диспансер. 1934 відкрито кінотеатр. 1939 почалася радіофікація.

У 1920 і 1931 роках Мену відвідав голова ВУЦВК Г.І.Петровський.

У місті розвивалися культурні установи. зокрема відкрито книгарню «Книгоспілки», про що згадує у своїх спогадах уродженець Менського району, відомий поет та перекладач Григорій Кочур:

...У тій Мені щойно відкрили книагрню "Книгоспілки". Отам я купив і "Камену" Зерова, і його "До джерел", і хрестоматію "За 25 літ", і збірки Рильського, і перші збірки Тичини.

Голодомор 1932–1933 років[ред.ред. код]

Докладніше про Голодомор 1932–1933 років читайте в статті «Менський район».

Повоєнний період[ред.ред. код]

1966 Мена стало містом. В ній діяли плодоконсервний, маслоробний, комбікормовий заводи, завод сигаретних фільтрів, хлібозавод, цех Чернігівської дослідно-експериментальної фабрики лозових виробів, елеватор, комбінат побутового обслуговування, три загальноосвітні, музична і спортивна школи, лікарня, Будинок культури, два клуби, три бібліотеки, кінотеатр, краєзнавчий музей. В 1976 р. було створено зоопарк. В 1979 р. відкрито санаторій «Остреч», в 1990 р. дитячий табір «Казковий».

Відновлення державної самостійності[ред.ред. код]

За роки незалежності в місті відбулося ряд змін в соціально-економічному і культурному розвитку. Нині в місті діє 7 промислових підприємств, 2 сільськогосподарських підприємства і одне фермерське господарство, 96 підприємств малого бізнесу. 720 осіб займаються підприємницькою діяльністю. В місті працює 3 ринки, 2 торговельні майданчики, 45 магазинів, в тому числі 34 — приватні.

Працює гімназія, загальноосвітня школа І-ІІ ступенів, три дитсадки, спортивна і музична школи, Станція юних техніків, районний Центр дитячої та юнацької творчості. Функціонують районний Будинок культури, Центр культури і дозвілля молоді, два клуби, дві бібліотеки. При районному Будинку культури діє народний ансамбль пісні й танцю «Менщина».

Працює краєзнавчий музей, зоопарк. 1993 відкрито Менську районну художню галерею, новий кінотеатр.

У Мені діють 2 храми УПЦ Київського Патріархату — святого преподобного Олексія, людини Божої, та святого великомученика Юрія Переможця; 2 храми УПЦ (Московського Патріархату) — Свято-Троїцька церква та храм Різдва Богородиці.

Мена в літературних творах[ред.ред. код]

  • Уродженець Менщини, письменник і краєзнавець Корбач Іван Михайлович присвятив історії рідного краю історичні романи. Зокрема — роман «Сотники», про представників династії Сахновських, які в XVIII ст. керували Меною та Менщиною. Повість «Шляхами століть» — про історію літописного міста Березна. Роман «Їхала цариця нашим краєм», розповідає про історичний вояж Катерини II, яка подорожуючи до Криму, відвідала низку населених пунктів Менщини. Художня історична хроніка «Останній похід короля», описує події жовтня 1663 — березня 1664 рр., коли польський король Ян Казимир, на чолі армії, проходив територією Менщини, на шляху до Московії.

Пам'ятки історії та культури[ред.ред. код]

  • Менський краєзнавчий музей.
  • Районна художня галерея (в будинку культури, 2-й поверх).
  • Меморіал-обеліск слави воїнів-визволителів Другої Світової війни.
  • Пам’ятник героям ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. (2011 р.)
  • Пам’ятник воїнам-афганцям біля місцевого кінотеатру. (2011 р.)
  • Менський зоопарк (єдиний в країні зоопарк загальнодержавного значення в райцентрі).
  • Троїцька церква, новобудова.

Див. також[ред.ред. код]

Пам'ятки і музеї Менського району

Менський зоологічний парк[ред.ред. код]

Менський зоопарк

Менський зоопарк загальнодержавного значення (11/2-578, площа 9га, м. Мена).

Заснований у 1975 місцевими любителями природи (зокрема першого директора - Генадія Полосьмака) з метою організації екологічної освітньо-виховної роботи, створення експозицій рідкісних екзотичних та місцевих видів тварин, збереження їх генофонду, вивчення дикої фауни і розробки наукових основ її розведення у неволі. У 1983 Менському зоопарку надано статус зоологічного парку загальнодержавного значення. В наш час[Коли?] в зоопарку утримуються земноводні, плазуни, риби, птахи та ссавці. Колекція налічує 900 тварин 120 видів, 17 з яких занесено до Міжнародної Червоної Книги. Найбільшу цікавість у відвідувачів викликають примати, тигр, лев, леопард, пума, бурі ведмеді, бізони, антилопи Німогау, верблюд, кенгуру, крокодили, пітони, папуги та інші. Зоопарк є чудовою зоною відпочинку. За рік зоопарк відвідує близько 30 тисяч дорослих і дітей не тільки з Мени, району та області, а й з інших куточків України та близького зарубіжжя. Зоопарк підтримує постійні зв’язки з іншими зоопарками України. Колекція тварин постійно поповнюється за рахунок придбання тварин у інших зоопарках та одержання приплоду від тварин, які тут утримуються. Менський зоопарк, є єдиним районним зоопарком в Україні.

Адреса: Чернігівська обл., м.Мена, вул.Жовтнева, 32. Телефон: +38 (04644) 2-10-52 email : eugened@bigmir.net Працює: з 8:00 до 17:30 (вартість квитка для дітей - 6грн, для дорослих - 11 грн.) Як доіхати: маршруткою або рейсовим автобусом від автовокзалау в м.Чернігів (Вартість квитка 15 грн, час в дорозі 60-90 хвилин)

Персоналії[ред.ред. код]

Уродженці міста[ред.ред. код]

  • Мельникова Ірина Миколаївна (*1918, м. Мена — †3 листопада 2010, м. Київ) — український історик Словаччини та Чехії. Богемістка. Доктор історичних наук. Член-кореспондент НАН України.
  • Варфоломій (Любарський) (*1699, посад Мена — †1774, м. Вятка, Росія) — єпископ Вятський і Великопермський Руської православної церкви.
  • Сталони-Добжанський Адам (народився 19 жовтня 1904 року в Мені — +1985 у Кракові) — визнаний у світі художник, графік, реставратор пам'яток мистецтва, професор Краківської академії мистецтв.[4]

Видатні жителі[ред.ред. код]

  • Аграновський Абрам Давидович — російськомовний радянський письменник єврейського походження.
  • Верьовка Григорій Гурійович — український композитор і хоровий диригент, педагог. Народився в Березні.
  • Волович Хава Володимирівна (1916–2000) — репресована радянською владою письменниця, актриса, режисерка. Її мемуари про життя в таборах є вражаючими. Народилась у Сосниці, померла в Мені.
  • Калібаба Дмитро Панасович (1925–2005) — народився в с. Ушня, проживав і працював у Мені. Відомий краєзнавець, колекціонер українських старожитностей, член Спілки журналістів України, один з ініціаторів створення шкільного краєзнавчого музею, який потім переріс в районний, районної художньої галереї.
  • Кисіль Адам — православний сенатор Речі Посполитої XVII ст., магнат і меценат, русин за походженням. Володів селами Менщини. Фундатор місцевих православних монастирів і храмів.
  • Корень Терентій Савич — чемпіон світу 1912 року з вільної боротьби. Народився в Блиставі.
  • Кочур Григорій Порфирович (1908-1994) – уродженець с.Феськівка, навчався і працював у Мені. Український перекладач і поет, член Спілки письменників України, лауреат Державної премії ім.Т.Г.Шевченка 1995 р. і республіканської літературної премії ім. М.Т.Рильського.
  • Лук’янова (Лисиця) Олена Михайлівна (1922) – народилася в Блистові, деякий час проживала в Мені. Лауреат Державної премії України, доктор медичних наук, член-кореспондент Академії медичних наук, професор, заслужений діяч науки, почесна громадянка Києва.
  • Пархоменко Т.М. — кобзар. Народився у Волосківцях.
  • Покотило Володимир Федорович (1924 – 1989) – відомий менський краєзнавець, та етнограф, засновник районного музею.
  • Савченко Степан — літературознавець і етнограф з с. Синявка.
  • Ткаченко-Галашко Петро — кобзар родом з с. Синявки, учень Т. Пархоменка

Видатні земляки[ред.ред. код]

  • Верьовка Григорій Гурійович (1895- 1964) – уродженець Березни. Лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка. Художній керівник і головний диригент Державного Українського народного хору, народний артист УРСР, професор, композитор.
  • Гайдамака Анатолій Васильович (1939) – уродженець с. Волосківці. Закінчив Синявську ЗОШ. Лауреат Державної премії ім. Т.Г. Шевченка та премії ім. М.Островського, заслужений і народний художник України.
  • Горовий Григорій Романович (? - ?), учасник Великої Вітчизняної війни. Пройшов усю війну до Берліна, жодного разу не був поранений та брав участь у параді Перемоги на Червоній площі в 1945 році.
  • Дей Олексій Іванович (1921-1986) – уродженець с. Синявка. Український фольклорист і етнограф, доктор філологічних наук, професор.
  • Довгий Олексій Прокопович (1929) – уродженець с. Городище. Поет, член Спілки письменників України.
  • Корбач Іван Михайлович (1926) – уродженець Березни. Журналіст і письменник, автор 15 книжок, краєзнавець, відповідальний секретар «Чернігівського земляцтва» в Києві, двічі лауреат премії ім. М. М. Коцюбинського і премії Українського фонду культури,
  • Корнієнко Микола Іванович (1937) – уродженець Мени. Політолог, професор, заслужений юрист України, колишній член Конституційного Суду України.
  • Мишастий Михайло Анрійович (1890-1978) – родом з с. Блистова. В числі перших одержав звання заслуженого учителя УРСР, музикант, диригент, самодіяльний композитор і поет, фольклорист і етнограф.
  • Корінь Терентій Савич (1883-1930) – уродженець Блистови, відомий спортсмен-борець.
  • Лишафай Петро Іванович (22 серпня 1913 – 4 березня 2004) – підполковник Радянської армії, учасник Великої вітчизняної війни, Герой Радянського Союзу. Народився в смт. Березна. Дивись нагородні листи на сайті: Подвиг народа http://www.podvig-naroda.ru/
  • Мороз Данило Костянтинович (1841-1894) - український письменник ХIХ ст., народився і жив у с. Сахнівка (нині Ленінівка).
  • Павленко Сергій Олегович (1955) – проживав в с. Дягова, заслужений журналіст України, лауреат премій ім. Б.Грінченка, міжнародної ім. І.Мазепи, ім. М. Коцюбинського, міжнародної журналістської ім. В. Стуса, член Національної спілки журналістів України. Власний кореспондент газети «Голос України». Шеф-редактор журналу «Сіверянський літопис». Автор численних публікацій присвячених Івану Мазепі.
  • Сагусій Явсентій Данилович (1897-1921) - молодший старшина гарматної бригади 4-ї Київської дивізії Армії УНР, Герой Другого Зимового походу
  • Сподаренко Іван Васильович (1931) – народився в с. Стольне. Заслужений журналіст України, член Спілки письменників, редактор газети «Сільські вісті».
  • Товстуха Іван Павлович (1899-1935) – народився в с. Березна. Державний і партійний діяч, працював у Наркомнаці, був редактором перших кількатомних видань творів В.І.Леніна, лауреат Державної премії СРСР за видання у співавторстві «Истории гражданской войны». Похований в Кремлівській стіні.
  • Шестак Надія Петрівна – сучасна співачка, заслужена і народна артистка України, має родинні корені в Стольному, почесна громадянка цього села.

Відомі кобзарі і лірники:[ред.ред. код]

  • Бешко Андрій Ларіонович (?-1855).
  • Гойденко (Гайдук) Андрій Матвійович (перша половина Х1Х ст.).
  • Гребень Аврам Родіонович (1878- 1961).
  • Корнієнко Олександр Самійлович (1889-1988) – народився в с. Данилівка. Відомий майстер бандур та інших музичних інструментів, кобзар.
  • Пархоменко Терентій Макарович (1872-1911)
  • Симоненко Дем’ян Гаврилович (1871-1948)
  • Ткаченко-Галашко Петро Федорович (1878-1918)

Джерела[ред.ред. код]

  1. Бут В. Наша історія: що означає місяць на іконі? / Наше слово 27 липня 2013. [Електронний ресурс]. – режим доступу до статті: http://nslovo.com/blog/nasha-istoriya-scho-oznachaje-misyats-na-ikoni. – заголовок з екрану. – 14.04.14.
  2. Виноградський Ю. С. Сосниця та її околиці (Топографічні й археологічні матеріяли, перекази та історичні відомості) / Ю. Виноградський // Чернигів і Північне лівобережжя. Огляди, розвідки, матеріяли. — К.: Державне видавництво, 1928. — C. 147–169.
  3. Виноградський Ю. С. Назви міст, сіл і річок Чернігівщини / Ю. С. Виноградський // Мовознавство, 1957 р. — т. 14. — С. 2 — 5.
  4. Виноградський Ю. С. Минуле Менщини / Ю. С. Виноградський // Колгоспна правда. — 1964. — 16 січ.
  5. Голубовскій П. В. Гдѣ находились существовавшие въ домонгольскій період города: Ворголъ, Глеблъ, Зартый, Оргощъ, Сновскъ, Уненѣжъ, Хороборъ?/ П. В. Голубовскій //Журналъ министерства народнаго просвѣщенія. Седмое десятилѣтіе. — Ч. CCCXXXXVII. — Май., СпБ.: Сенатская типографія — 1903. — С. 111–135.
  6. Голубовскій П. В. Историческая карта Черниговской губерніи до 1300 г. // Труды тринадцатаго археологическаго съѣезда въ Екатеринославѣ 1905 / П. В. Голубовскій. — Томъ II. — М.: Товарищество типографіи А. И. Мамонтова, 1908. — 806 с.
  7. Де французи золото сховали? / Публ. Підготував С. О. Павленко // Наше слово. — 2013. — 16 лют.
  8. Драпкін Б. Вони визволяли меншину // Колгоспна правда. — 1968. — 19 вер.
  9. Енциклопедія історії України: у 10-ти т. / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. — К.: Наукова думка, 2009. — т. 6. Ла — Мі. — 2009. — 784 с.
  10. Енциклопедія українознавства. Словникова частина / В. Кубійовича. — Львів.: «Молоде життя» Наук. тов-во ім. Т. Шевченка, 1994. — Т.4. — 1600 с.
  11. Именная роспись Черниговского полка 1732 г. /А.Ю. Гриппа, И.Я. Лосиевский, В.Л. Маслийчук, А.Ф. Парамонов. - Харьков.: Харьковский частный музей городской усадьбы, 2010. - 144 с.
  12. Історія міст і сіл Української РСР. Чернігівська область / В. Н. Денисова, О. П. Лотоцька, І. І. Озолін та ін. — К.: Інститут історії академії наук УРСР, 1972. — 779 с.
  13. Заруба В. М. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648–1782 рр. — Дніпропетровськ, 2007. — 380 с.
  14. Заруба В. М. Козацька старшина Гетьманської України, (1648–1782): персон. склад та родинні зв'язки / В. М. Заруба. — Дніпропетровськ. : ЛІРА, 2011.- 931с.
  15. Зотов Р. О черниговских князьях по Любецкому синодику и Черниговском княжестве в татарское время / Р. О. Зотов — СпБ.: Типография братьев Пантелеевых, 1892. — 327 с.
  16. Казацко-старшинский род Сахновских [Електронний ресурс] Режим доступу до сайту: http://www.rodsakhnovskih.com/. Заголовок з екрану. — 13.05.13.
  17. Казіміров Д. Землеволодіння козацької старшини на Менщині у другій половині XVII–XVIII ст. / Д. Казіміров // Сіверянський літопис. — 2006. — № 5. — С. 25-32.
  18. Казіміров Д. Менська сотня Чернігівського полку за Переписними книгами1666 р. / Д. Казіміров // Сіверянський літопис. — 2010. — № 6. — С. 20-29.
  19. Казіміров Д. Неурядова старшина Менської сотні Чернігівського полку у другій половині XVII–XVIII ст. / Д. Казіміров // Ґілея. — 2010. — № 39. — С. 18-25.
  20. Казіміров Д. Козацька старшина Менської сотні у другій половині XVII-XVIII ст. / Д. Казіміров // Ґілея. — 2011. — Вип. 52. — С. 267–276.
  21. Казіміров Д. Козацькі родини с. Баби Менської сотні Чернігівського полку за матеріалами сповідних книг 1746 р. / Д. Казіміров // Сіверщина в історії України. Збірник наукових праць. — К.-Глухів, Центр пам'яткознавства НАН України УТОПІК, 2011. — С. 209–213.
  22. Казіміров Д. Козацькі родини м. Мени за Генеральним описом Лівобережної України 1765–1769 рр. / Д. Казіміров // Краєзнавство. — 2011.- № 4. — С. 216–221.
  23. Казіміров Д. Соціальна структура населення та типологія сімей міста Мени Чернігівського полку за матеріалами сповідних книг 1746 р. /Д. Казіміров // Література та культура Полісся. — 2011. — Вип. 65. — С. 193–206.
  24. Казіміров Д. З історії артилерії Менської сотні Чернігівського полку доби Геть-манщини / Д. Казіміров // Воєнна історія. — 2010. — № 5. — С. 30-36.
  25. Казіміров Д. Колонізація території Менської сотні у XVII–XVIII ст. /Д. Казі-міров // Середньовічні старожитності Центрально-Східної Європи. — Чернігів, 2009. — С. 70-73.
  26. Казіміров Д. Суперництво старшинських родин Менської сотні Чернігівського полку у першій половині XVIII ст. / Д. Казіміров // Сіверщина в історії України. — Київ-Глухів. — 2009. — Вип. 2. — С. 101–104.
  27. Казіміров Д. З історії тютюнництва у Менській сотні у другій половині ХVII-XVIII ст. / Д. Казіміров // Середньовічні старожитності Центрально-Східної Єв-ропи. — Чернігів, 2010. — С. 99-100.
  28. Казіміров Д. Менська сотня Чернігівського полку та російсько-турецька війна 1735–1739 рр. / Д. Казіміров // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. — 2010. — Вип. 19. — С. 237–241.
  29. Казіміров Д. Православні храми містечка Мени / Д. Казіміров // Семінаріум. Церква — ментальність — культура: питання історії та історіографії. — Чернігів, 2010. — Вип. 2. — С. 91-105.
  30. Казіміров Д. Винокурні та шинки м. Мени за Генеральним описом Лівобереж-ної України 1765–1769 рр. / Д. Казіміров // Середньовічні старожитності Центрально-Східної Європи. — Чернігів, 2011. — С. 76-78.
  31. Казіміров Д. Населення маєтностей Макошинського Миколаївського монастиря за сповідними книгами 1746 р. / Д. Казіміров // Церква-наука-суспільство: пи-тання взаємодії. Матеріали Дев'ятої Міжнародної конференції (25-27 травня 2011 р.). — К., 2011. — С. 105–107.
  32. Казіміров Д. В. Особливості формування та розвитку сотенних структур Гетьманщини другої половини XVII–XVIII ст. (за матеріалами Менської сотні Чернігівського полку). Дис. на здобуття ст. канд. іст. наук / Д. В. Казімі-ров. — Київ, 2012. — 265 с.
  33. Казіміров Д. В. Відносини мешканців сотенних містечок та сіл з владними структурами Гетьманщини (за матеріалами Менської сотні Чернігівського пол-ку) / Д. В. Казіміров // Діалог суспільства і влади: правові форми, виклики, перс-пективи: Збірник матеріалів круглого столу. — К.: Інститут законодавства Вер-ховної Ради України, 2012. — С. 33-36.
  34. Казіміров Д. В. Структура правління Менської сотні середини ХVII — ХVIII ст / Д. В. Казіміров // Розумовські зустрічі: матеріали науково-практичної конференції «Розумовські зустрічі» (28 листопада 2012 року). — Чернігів: Сіверський центр післядипломної освіти, 2012. — С.180-184.
  35. Калібаба Д. П. Минуле і сучасне рідного краю // Деснянська правда. — 1952. — 30 лип.
  36. Калібаба Д. П. Нашій залізниці — 90 // Колгоспна правда. — 1963. — 19 жовт.
  37. Калібаба Д. П. Визволення Менщини // Колгоспна правда. — 1964. — 13 жовт.
  38. Калібаба Д. П. Древня, але молода. Нашій Мені 900 років / Д. П. Калібаба // Колгоспна правда. — 1966. — 13 січ.
  39. Калібаба Д. П. Менська «батарея». Героїчні сторінки історії // Колгоспна правда. −1981. — 17 берез.
  40. Калібаба Д. П. Рідне Придесення // Колгоспна правда. — 1983. — 1 лют.
  41. Калібаба Д. П. Древня і молода. До 920-річчя Мени // Колгоспна правда. — 1986. — 5 квіт.
  42. Калібаба Д. П. Козацького роду // Наше слово. — 1991. — 7 листоп.
  43. Калібаба Д. П. Мена. Коротка довідка // Колгоспна правда. — 1991. — 3 серп.
  44. Калібаба Д. П. Кобзарі та лірники на Менщині // Наше слово. — 1992. — 9 січ. Про Андрія Бешка.
  45. Калібаба Д. П. Кобзарі та лірники на Менщині // Наше слово. — 1992. — 16 січ. Про Терешка Пархоменка.
  46. Калібаба Д. П. Кобзарі та лірники на Менщині // Наше слово. — 1992. — 23 січ. Про Терешка Пархоменка.
  47. Калібаба Д. П. Кобзарі та лірники на Менщині // Наше слово. — 1992. — 1 лют. Про Андрія Шута.
  48. Калібаба Д. П. Кобзарі та лірники на Менщині // Наше слово. — 1992. — 13 лют. Про Петра Ткаченко-Галашка.
  49. Калібаба Д. П. Кобзарі та лірники на Менщині // Наше слово. — 1992. — 15 лют. Про лірника Аврама Гребеня.
  50. Калібаба Д. П. Кобзарі та лірники на Менщині // Наше слово. — 1992. — 20 лют. Про Дем'яна Симоненка.
  51. Калібаба Д. П. Кобзарі та лірники на Менщині // Наше слово. — 1992. — 22 лют. Про Дуню Пархоменко.
  52. Калібаба Д. П. Кобзарі та лірники на Менщині // Наше слово. — 1992. −27 лют. Про бандуристку Є.Леміш.
  53. Калібаба Д. П. Кобзарі та лірники на Менщині // Наше слово. — 1992. — 5 берез. Про Олександра Самойловича Корнієвського.
  54. Калібаба Д. П. Кобзарі та лірники на Менщині // Наше слово. — 1992. — 28 берез.
  55. Калібаба Д. П. Кобзарі та лірники на Менщині // Наше слово. — 1992. — 2 квіт. Збирач скарбів народних М. А. Мишастий.
  56. Калібаба Д. П. Самоврядування. Так було колись // Наше слово. — 1992. — 7 трав.
  57. Калібаба Д. П. Мені — 930 років. 1066–1996. Історична довідка // Наше слово. — 1996. — 10 січ.
  58. Калібаба Д. П. Древня і молода: історична довідка про Мену // Наше слово. — 1996. — 21 серп.
  59. Калібаба Д. П., Соляник В. С. Наша рідна Менщина / Д. П. Калібаба, В. С. Соляник. — Мена. : Домінант, 2003. — 176 с.
  60. Корбач І. Пам'ятай свій рід козацький (фрагменти краєзнавчої повісті) // Деснянська правда. — 1992. — 5 вер.
  61. Кравець М., Мицик Ю. З присяжних книг Ніжинського полку 1654 р. (Мена) / М. Кравець, Ю. Мицик // Сіверянський літопис. — 2002. — № 1. — С. 10 — 22.
  62. Кривошея В. В. Українська козацька старшина. Ч 1. Реєстр урядників геть-манської адміністрації. — Вид. 2-ге, доповнене, уточнене і виправлене / В. Кривошея. — К.: Стилос, 2005. — 259 с.
  63. Кривошея В. В. Українська козацька старшина. Ч.2. Синодики як джерело до козацько-старшинської генеалогії / В.Кривошея. — К.: ІПіЕД НАНУ,1998. — 83 с.
  64. Кривошея В. В. Козацька еліта Гетьманщини. — К.: ІПіЕНД імені І. Ф. Кураса НАН України, 2008. — 452 с.
  65. Кривошея В. В. Кривошеєя І. І., Кривошеєя О. В. Неурядова старшина Гетьманщини. — К: «Стилос», 2009. — 431 с.
  66. Кривошея І. І. Неурядова старшина Чернігівського полку за присягами XVII–XVIII ст. / І. Кривошея // Сiверянський лiтопис. — 2011. — № 3. — С. 3-11.
  67. Кулаковський П. М. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої (1618–1648): Наукове видання / П. М. Кулаковський. — К.: Темпора, 2006. — 496 с.
  68. Місто Мена. Верховна Рада України. [Електронний ресурс] Режим доступу до сайту: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/z7502/A005?rdat1=07.10.2011&rf7571=40418. Заголовок з екрану. — 11.10.11.
  69. Обобщенный банк данных Мемориал. [Електронний ресурс] Режим доступу до сайту: http://www.obd-memorial.ru/html/index.html. . Заголовок з екрану. — 20.06.13. Обобщенный банк данных содержит информацию о за щитниках Отечес-тва, погибших и пропавших без вести в период Великой Отечественной войны и пос-левоенный период.
  70. Обозрѣніе Румянцовской описи Малороссіи / А. Лазаревскаго. Ч. I. Полкъ Черниговскій. Уезды: Черниговскій, Городницкій, Сосницкій — Черниговъ.: Въ Губернской типографіи, 1866. — 234 с.
  71. Опис новгородсіверського намісництва (1779–1781) / П. К. Федоренко. — К.: Всеукраїнська академія наук. — 1931. — 592 с.
  72. Описи Лівобережної України кінця XVIII — початку XIX ст. / Ананьєвої Т. Б. — К.: Наукова думка, 1997. — 324 с.
  73. Описаніе Черниговской губерніи / А. А. Русова. — Т.1. — Черниговъ. — Типографія губернсъкого земства. — 1898. — 377 с.
  74. Описаніе Черниговской губерніи / А. А. Русова. — Т.2. — Черниговъ. — Типографія губернсъкого земства. — 1899. — 327 с.
  75. Павленко С. О. Мікротопоніми Чернігово-Сіверщини. — Чернігів: ПАТ "ПВК «Десна», 2013 р. — 600 с.
  76. Покотило В. Ф. Про походження деяких назв у нашому районі /Волосківці, Бірківка, Гуринівка/ // Колгоспна правда. — 1960. — 14 січ.
  77. Покотило В. Ф. Археологічні пам'ятки Менщини / В. Ф. Покотило // Колгоспна правда. — 1971. — 14 жовт.
  78. Покотило В. Ф. Народні промисли Менщини. Історія та проблеми сучасності // Колгоспна правда. — 1988. — 30 серп.
  79. Покотило В. Ф. Джерела історії // Колгоспна правда. — 1983. — 19 бер.
  80. Покотило В. Ф. На чумацьких шляхах // Колгоспна правда. — 1985. — 7 лют.
  81. Покотило В. Ф. Пам'ятники природи Менщини. Про урочище Остреч, Бурім-ку, озеро Тихе, урочище Камарет // Колгоспна правда. — 1973. — 14 черв.
  82. Покотило В. Ф. Дорогами рідного краю // Пам'ятники України. — 1971. — 3 трав — С. 30-31.
  83. Покотило В. Ф., Сироткіна Г. Ф. Шляхами історії // Колгоспна правда. — 1989. — 4 лип.
  84. Покотило В. Ф. Джерела історії. Люби і знай свій рідний край // Колгоспна правда. — 1983. — 19 бер.
  85. Полетун Н. Колективізація на Менщині / Н. Полетун // Сіверянський літо-пис. — 1996. — № 2 −3. — С. 42 — 44.
  86. Полетун Н. З історії церкви Різдва Богородиці (м. Мена) / Н. Полетун // Сіверянський літопис. — 2002. — № 1. — С. 130–131.
  87. Присяга Чернігівського полку 1718 р. / Упоряд. Та вступ І. Ситий , С. Горобець; передмова І. Кривошея. — Чернігів, 2011. — 344 с.
  88. Присяжні книги. Білоцерківський та Ніжинський полки / Ю. Мицик (Київ) М. Кравець(Торонто). — К.: НАН України. — 2003. — 349 с.
  89. "Протокол, или Потребность" Менського намісництва 1720–1735 років / Упорядники І. Ситий, Д. Казіміров. — К.: Темпора, 2012. — 188 с.
  90. Родословная роспись Палкина Юрия Ивановича [Електронний ресурс] Режим доступу до сайту: http://geneo.narod.ru/geneo/koleno.html. Заголовок з екрану. — 11.10.11.
  91. Россія. Полное географическое описаніе нашего отечества. Настольная и дорожная книга для русскихъ людей/ В. П. Семенова, акад. В. И. Ламанскаго. — Т. VII. Малороссія. — СпБ.: Изданіе А. Ф. Девріена, 1903. — 518 с.
  92. Салтан О. М. Урустай — «князь» менський / О. М. Салтан // Сіверянський літопис. Всеукраїнський науковий журнал — 2011. — № 1 (97). — С. 9-17.
  93. Салтан О. М. До питання про першу літописну згадку про місто Мена, Чернігівської області / О. М. Салтан // Українознавство. Науковий громадсько-політичний культурно-мистецький релігійно-філософський педагогічний жу-рнал — 2011. — № 2 (39). — С. 187–192.
  94. Салтан О.М. Хоробор – стародавнє «місто-мандрівник», або Terra incognita Чернігово-Сіверщини / Наше слово 1 серпня 2012. [Електронний ресурс]. – режим доступу до статті: http://nslovo.com/blog/horobor-%e2%80%93-starodavnje-misto-mandrivnyk-abo-terra-incognita-chernihovo-siverschynyi. – заголовок з екрану. – 14.04.14.
  95. Салтан О. Наша історія: скільки насправді років Мені? — газета «Наше слово»[http://nslovo.com/blog/nasha-istoriya-skilky-naspravdi-rokiv-meni-polemika
  96. Салтан О.М. Місто Мена, в історичній та науковій ретроспективі. Науково-документальний нарис / О.М. Салтан. – Харків.: Барбаріс-Прінт, 2013. – 170 с.
  97. Сироткіна Г.Ф. Тож скільки років нашій Мені. Дискусія триває / Наше слово 24 серпня 2013. [Електронний ресурс]. – режим доступу до статті: http://nslovo.com/blog/tozh-skilky-rokiv-nashij-meni-dyskusiya-tryvaje. – заголовок з екрану. – 14.04.14.
  98. Ситий І. М. Опис менської сотні 1734 р. / І. Ситий // Сіверянський літопис. — 2007. — № 4. — 39-45.
  99. Українська радянська енциклопедія / М. П. Бажана. — Т. 9. — К.: Головна редакція Української радянської енциклопедії, 1962. — 568 с.
  100. Українська радянська енциклопедія / Бажана М. П. — в 20 т. — Т. 6. — К.: Головна редакція Української радянської енциклопедії, 1981. — 552 с.
  101. Українське козацтво в національній памяті. Чернігвський полк.: Монографія у 2-х т./ Кривошея В.В.- К.: ДП НВЦ Пріоритети, 2012. - Т.II. - 508 с.
  102. У Макошине є Безодня, а у Волосківцях — Штани / Публ. Підготував С. О. Павленко // Наше слово. — 2013. — 9 лют.
  103. Филарет (Гумилевский). Историко-статистическое описаніе Черниговской епархіи / Филарет (Гумилевский). — Кн. 6. Уѣзды: Новгородсѣверскій, Сосницкій, Городницкій, Конотопскій и Борзенскій. — Чериниговъ.: Земская Типографія, 1874. — 545 с.
  104. Чернігівщина: енциклопедичний довідник / А. В. Кудрицького. — К.: «Українська Радянська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1990. — 1006 с.
  105. Энциклопедическій словарь. Изд. Ф. А. Брокгаузъ, И. А. Ефронъ. — СпБ.: Типо-Литографія И. А. Ефрона, Прачешный пер., № 6. — 1896. — Т.XIX.- 476 с.
  106. Ющенко Ю. В. Могила сотенного отамана Якова Євфіма Омелюти / Ю. В. Ющенко // Менщина. — 2012. — № 1. — 14 квітня.
  107. Ющенко Ю. В. Менський сотник жив у приміщенні дитсадка імені Щорса / Ю. В. Ющенко // Менщина. — 2012. — № 3. — 28 квітня.
  108. Ющенко Ю. В. Про польського магната Адама Киселя, замок якого зруйну-вали менські повстанці / Ю. В. Ющенко // Менщина. — 2012. — № 5. — 12 трав-ня.
  109. Ющенко Ю. В. Троїцький ярмарок у давнину / Ю. В. Ющенко // Менщина. — 2012. — № 8. — 2 червня.
  110. Янко М. Т. Топонімічний словник Української РСР / М. Т. Янко. — К.: Знання, 1973. — 179 с.
  111. Янко М. Т. Топонімічний словник України: Словник-довідник / М. Т. Янко. — К.: Знання, 1998. — 432 с.

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]