Мерефа

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Мерефа
Coat of Arms Merefa.jpg Flag merefa.jpg
Герб Мерефи прапор Мерефи
Церква в центрі Мерефи
Церква в центрі Мерефи
Мерефа
Розташування міста Мерефа
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Харківська область Харківська область
Район/міськрада Харківський район
Рада Мереф'янська міська рада
Код КОАТУУ 6325110700
Засноване 1595
Статус міста з 1928 року
Населення 22 280 (01.01.2013)[1]
Площа 71 км²
Густота населення 352,180 осіб/км²
Поштові індекси 62472
Телефонний код +380-57
Координати 49°49′11″ пн. ш. 36°03′35″ сх. д. / 49.81972° пн. ш. 36.05972° сх. д. / 49.81972; 36.05972Координати: 49°49′11″ пн. ш. 36°03′35″ сх. д. / 49.81972° пн. ш. 36.05972° сх. д. / 49.81972; 36.05972
Водойма р. Мжа, р. Мерефа, р. Ржавчик
Відстань
Найближча залізнична станція Мерефа
До обл./респ. центру
 - залізницею 22 км
 - автошляхами 25 км
Міська влада
Адреса 62472, Харківська обл., Харківський р-н, м.Мерефа, вул. Дніпропетровська 213, тел.748-46-45, ф.748-73-34, merefa-gor@kharkov.com
Міський голова Сітов Веніамін Іванович

Мере́фа — місто в Харківському районі Харківської області. Друге за населенням у Харківському районі після смт Пісочин.

Промислові підприємства — скляний (нині Мереф'янська скляна компанія) і цегляний заводи. У місті розташований телеретранслятор, кінотеатр, лікарня.

Географічне розташування[ред.ред. код]

Залізнична станція Мерефа

Місто Мерефа знаходиться на річці Мерефа в місці впадання її в ріку Мжа (ліва притока). На території міста в річку Мерефа впадає річка Ржавчик (ліва притока). Вище за течією річки Мерефа примикає місто Південне. Вище за течією річки Мжа примикає смт Утківка. На протилежному березі річки Мжа знаходиться селище Селекційне. На відстані 1 км від міста розташоване село Нижня Озеряна. Через місто проходять автомобільна дорога М18 (E105) і залізниця, станція Мерефа. До міста примикає кілька лісових масивів (дуб), в тому числі ліс Великий Бір.

Назва[ред.ред. код]

Легенда свідчить, що в цих лісах біля річки був вбитий монгольський царевич-чингизид по імені Мерефатлі (що означає "розумний, спритний"). А ось хто позбавив життя царського сина - невідомо. Може, слов'яни, на чиї землі вторгся монгольський загін, а, може, смерть юнака була наслідком придворних інтриг. Монголи організували тут сторожовий пост, а річку назвали на честь царевича.

Історія[ред.ред. код]

Герб Мерефи радянських часів

Поселення, яке передувало виникненню Мерефи, було засноване 1595 року. Протягом XVII та першої половини XVIII ст. поселення було опорним пунктом оборони від татарських набігів. В кінці XVII, на початку XVIII століть в Мерефі була побудована земляна фортеця. 1668 року Іван Сірко заснував біля Мерефи хутір, який потім відійшов в якості спадщини його доньці. Вона вийшла заміж за Івана Артемова, хутір отримав назву Артемовки, який став в 1928 року складовою частиною міста.

До 1765 року Мерефа — сотенне містечко Харківського полку (місцевими сотниками у XVIII столітті були представники козацького роду Щербин). Містечко мало власну символіку: сотенний прапор (з зображенням Святого Апостола Петра) і сотенну печатку (з зображенням серця, увінчаного хрестом і пробитого навхрест шаблею та стрілою).

З 1765 року в Мерефі розташовувалося комісарське управління. У 1780 році Мерефа отримує статус слободи. Мерефа в той час була третім за кількістю населення населеним пунктом Харківського повіту, поступаючись лише військовій слободі Дергачі з населенням 2387 чоловік та казеному селищу Липці з населенням 1628 чоловік.

Після реформ які відбулися у 60-х роках XIX ст. починається швидкий розвиток промисловості, в тому числі й в Мерефі. У 1867 році через Мерефу прокладена залізниця, яка зв'язала центральні області Росії з Півднем. Це також сприяло прискоренню розвитку промисловості в Мерефі. В кінці XIX ст. в Мерефі засновано два крупних підприємства: склозавод та Артемовський спиртзавод.

За даними на 1864 рік у казеній слободі, центрі Мереф'янської волості Харківського повіту мешкало 3997 осіб (1962 чоловічої статі та 2035 — жіночої), налічувалось 645 дворових господарств, існували 2 православні церкви, відбувалось 4 щорічних ярмарки та базари[2].

Станом на 1914 рік кількість мешканців зросла до 7950 осіб[3].

У XIX столітті в місті було два великих підприємства і 12 тис. населення, реальне училище, земська лікарня. До 1917 року скляний завод був придбаний Мівінгіфським акціонерним товариством. Після революції та громадянської війни в місті встановлюється радянська влада. За період індустріалізації СРСР в Мерефі будувалися нові підприємства та реконструювалися існуючі. У жовоєнний час було зведено кілька шкіл, лікарня, клуби, дитячі садки.

1928 року Мерефа отримала статус міста.

У жовтні 1941 року Мерефу окупували гітлерівські війська. У травні 1942 року в околицях Мерефи тривали важкі бої, що відомі в історії під назвою Харківська операція 1942 (операція «Фредерікус»). Внаслідок прорахунків командування тоді потрапили в оточення й загинули десятки тисяч солдат і офіцерів Червоної армії.

Місто переходило з рук у руки декілька разів, остаточно Мерефу звільнили від гітлерівців 5 вересня 1943 року.

В 1945 році створена бджелестанція і школа бджолярів, яка протягом десятиліть була однією з найавторитетніших в СРСР і провідних в Україні.

В 1952 році від Мерефи до Харкова запущена електричка.

В 1946-1959 роках побудовані: цегельний завод, меблева фабрика, великий хлібзавод, "шовкостанція" та стадіон в сел. Селекційне.

В 1970-х з Харкова на територію Мерефи переведений інститут баштанництва АН СРСР. Побудовані корпуси науково-дослідного інституту, інфраструктура селища Селекційне.

В 1965-1975 роках збудовано завод ЗБВ, завод залізничних опор, радіорелейний завод, взуттєва фабрика та палац культури в селищі Селекційне.

В 1992-1996 роках футбольний клуб «Авангард» міста Мерефи виступав в загальнонаціональному чемпіонаті України (третя і друга ліга в 1996/97) на правах команди, яка виграла чемпіонат Харківської області з футболу (4 рази підряд), і займаючи призові місця в перехідних турнірах.

Транспорт[ред.ред. код]

Місто пов'язане залізницею (станція Мерефа) з містами Харків, Південне, Люботин, Зміїв, Первомайський, Лозова, Красноград за допомогою приміських потягів. Пасажирські потяги в Мерефі переважно не зупиняються. Існує також автобусне сполучення з Харковом та іншими містами України.

Пам'ятки[ред.ред. код]

  • Пам'ятник Івану Сірку на центральній площі.
  • Храм і цілюща «чудодійна» купіль на місці отримання ікони Озерянської Божої Матері (село Озеряна за околицею Мерефи)
  • Приватний етно-музей - старовинна Українська хата, вік якої 270 років без реконструкції (село Озеряна, біля Озерянського храму і купелі).
  • Заплава річки Мжа - унікальна біосферна територія з рідкісними видами водоболотних птахів і рослин - проектується створення Регіонального (або Національного) ландшафтного парку.
  • Братська могила жертв голодомору 1933 року в Сухоярська лісі.
  • Музей бджільництва
  • «Бельгійські будинки» - квартал двоповерхових будинків унікальної архітектури, побудованих в 1911 році за бельгійським проектом для співробітників скляного заводу, які приїхали з Бельгії. Єдині у своєму роді на східній Україні, розташовані поруч з вокзалом (на стороні заводу).
  • Пам'ятник архітектури - приміщення СШ № 1 (1914, імовірно, архітектор Б. Корнієнко).

Персоналії[ред.ред. код]

Пам'ятник Івану Сірку
  • Іван Сірко. Припускають що він родом з Мерефи. Брав участь у заселенні цих місць. Проживав на території нинішнього мікрорайону Артемівка, яка була його родовим маєтком. В деяких літописах Мерефа навіть називалася Сірківкою. Хоча сьогодні деякі дослідники факт народження в Мерефі спростовують, докази про те, що Сірко тривалий час разом із сім’єю тут жив – є незаперечними.
  • Жаков-Титаренко Порфирій Дмитрович — український художник.
  • Овчаренко Дмитро Павлович — заслужений діяч мистецтв УРСР.
  • Приходько Володимир Іванович (24 жовтня 1933 року) — радянський актор, знявся більш ніж у 50-ти фільмах, визнаний майстер епізоду. П'ятірка найвідоміших фільмів за участю Приходька: «Операція „И“ та інші пригоди Шурика» (1965), «Трактир на П'ятницькій» (1977), «Війна і мир» (1965–1967), «Джентльмени удачі» (1971), «Народжена революцією» (1977).
  • Демченко Віталій Григорович — поет, перекладач, член НСПУ.

Народився Віталій Григорович у м. Марефа 07.11.1937 р. в сім'ї військовослужбовця. Закінчив у 1960 р. філологічний факультет Чернівецького держуніверситету. Вчителював, працював у геологорозівдувальній експедиції, журналістом на Чернівецькому обласному радіо. Пише українською і російською мовами. Автор понад 20-ти збірок поезій: «Романтика», «Шаги за горизонт», «Под хвойным небом», «Полюс тепла», «Кольца жизни», «Песнь о земле», «Танец плодородия», «Сопричастность», «Живя на земле», «Тополя вдоль млечного пути», «Отзвучие наскальных писаниц», «Сахара толпы», «Муравьиный речеёк», «Вникаю в суть земного бытия», «Сотворение гармонии», «Под взглядом Горгоны», «На звёздном ветру», «Красивые люди», «Избранное» в 5-ти томах… Низку віршів присвятив видатним митцям України": Тарасу Шевченку, Юрію Федьковичу, Дмитру Гнатюку… У співавторстві видав путівники: «Черновцы-Chernovtsv» (Ужгород: Карпати, 1981; спіавт. Сакундяк А. Д.), «Чернівці» (Ужгород: Карпати, 1975; співавт. Місевич В. Х.). Упорядкував збірку літературних творів членів СПУ Буковини «На крилах духовності» (Чернівці: Зелена Буковина", 2006; співавт. В. Обдуленко, В. Мельник). Лауреат обласної премії імені Героя Радянського Союзу Кузьми Галкіна в галузі літератури і мистецтва(1977), літературної премії ім. Дмитра Загула (2011).

  • ДЕМЧЕНКО Віталій // Письменники України: довідник. — Дніпропетровськ, 1996.-С. 74.
  • ДЕМЧЕНКО В. Г. // Письменники Радянської України: бібліогр.довідник.- К., 1981. С. 68.
  • ДЕМЧЕНКО Віталій Григорович // Богайчук М. А. Література і мистецтво Буковини а іменах: словник-довідник /М. А. Богайчук.- Чернівці,2005.- 312 с.
  • ДЕМЧЕНКО Віталій Григорович // Літературна Буковиніана: біблогр. покажчик / підгот. І. А. Співак, М. М. Довгань. — Чернівці, 1994. — С. 56-58.
  • БРОЗИНСЬКИЙ М. У пошуках гармонії : [про В. Демченка та його кн. «Сотворение гармонии», 2008 р.]/ Михайло Брозинський // Буковинське віче. — 2009. — 1 квіт. (№ 25). — С. 3.
  • ГУСАР Ю. Гора буковинця в Якутії: [названо іменем поета] / Ю.Гусар // Наш вибір.- 2000.- 3 берез.(№ 4). -С.6.
  • ГУСАР Ю. 7 листопада — 70 років від дня народження поета, члена НСПУ, радіожурналіста Віталія Демченка (1937) /Ю. Гусар // Вечірні Чернівці. — 2007.- 1 листоп. (№ 44). — С. 6.
  • ГУСАР Ю. Згусток думок, сміливість шукань: [про кн. В. Демченка «Крсивые люди»] / Юхим Гусар // Буковинське віче. — 2012. — 17 лют. (№ 7).- С. 4.
  • ГУСАР Ю. Згусток думок, сміливість шукань: [про кн. «Красивые люди» В. Демченка]/ Юхим Гусар // Демченко В. Г. Избранное: Т. У. — Черновцы: Зелена Буковина, 2012. — С.5-12.
  • ДЯЧКОВ В. Відлуння доріг і зустрічей: [про ювілей В.Демченка]/ В. Дячков // Буковина.- 2007. — 6 листоп. (№ 85). — С. 3.
  • СЕВЕРНЮК Т. Твори і воздасться: [про кн. В. Демченка «Сотворение гармонии»]/ Тамара Севернюк // Буковина. — 2009. — 2 черв. (№ 41).- С. 3.

Символіка[ред.ред. код]

Гімн[ред.ред. код]

В перехресті доріг Слобожанського краю

Над віками стоїть ця Сіркова земля,

Боронила людей, відбивала навали -

То МЕРЕФА моя, Батьківщина моя.


Ви МЕРЕФУ любіть, як дитину, як неньку

За надійність її, білопінну красу,

Вирушаючи звідси в життєве безмежжя,

Повертайтесь скоріш у МЕРЕФУ святу!


Найдорожче тепер в нашім рідному домі -

Найдорожчим було в стародавні часи.

Це ті люди, що завжди ставали стіною,

Боронили МЕРЕФУ, для нас зберегли.


Дим слобідських часів, щем церковного дзвону

Завітає до нас з ЗАБОРЯНКИ на мить,

Він приймає в обійми вокзал, ОБОЛОНУ-

Чуєш, пісня козацька у місті дзвенить.


Пробігають літа, мов сузір’я, по степу,

Але вічне завжди треба нам зберегти:

Нашу славу козацьку, цю рідну МЕРЕФУ

І надію у серці з собою нести.


Ви, МЕРЕФУ любіть, як ту матір стареньку,

За надійність її, та величну красу,

Вирушаючи звідси в життєве безмежжя

Повертайтесь частіш у МЕРЕФУ святу!

Джерела[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Державний комітет статистики України. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2011 року, Київ-2011 (doc)
  2. рос. дореф. Харьковская губернія. Списокъ населенныхъ мѣстъ по свѣдѣніямъ 1864 года, томъ XLVI. Изданъ Центральнымъ статистическимъ комитетомъ Министерства Внутренних Дѣлъ. СанктПетербургъ. 1869 — XCVI + 209 с., (код 121)
  3. рос. дореф. Харьковскій календарь на 1914 годѣ. Изданіе Харьковскаго Губернскаго Статистическаго Комитета. Харьковъ. Типографія Губернскаго Правленія. 1914. VI+86+84+86+26+116+140+44 с.


{{{alt}}} Це незавершена стаття з географії Харківської області.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.