Микулинці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
смт Микулинці
Coat of arms of Mykulynci.png Mykylynci h.png
Герб Микулинців Хоругва Микулинців
Панорама містечка
Панорама містечка
Микулинці
Микулинці на мапі Теребовлянського району.
Микулинці на мапі Теребовлянського району.
Країна Україна Україна
Область/АРК Тернопільська область Тернопільська область
Район/міськрада Теребовлянський район
Рада Микулинецька селищна рада
Код КОАТУУ: 6125055400
Основні дані
Засноване 1096
Статус із 1940 року
Площа км²
Населення 3728 (01.01.2011)[1]
Густота 932 осіб/км²
Поштовий індекс 48120
Телефонний код +380 3551
Географічні координати 49°23′17″ пн. ш. 25°37′03″ сх. д. / 49.38806° пн. ш. 25.617667° сх. д. / 49.38806; 25.617667Координати: 49°23′17″ пн. ш. 25°37′03″ сх. д. / 49.38806° пн. ш. 25.617667° сх. д. / 49.38806; 25.617667
Водойма річка Серет
Відстань
Найближча залізнична станція: Микулинці-Струсів
До станції: 4 км
До райцентру:
 - фізична: 12 км
 - залізницею: 10 км
 - автошляхами: 15 км
До обл. центру:
 - фізична: 18,4 км[2]
 - залізницею: 27 км
 - автошляхами: 21 км
Селищна влада
Адреса смт. Микулинці, вул. С. Бандери, 11
Голова селищної ради Ваврух Роман Михайлович
Карта
Микулинці (Україна)
Микулинці
Микулинці
Микулинці (Тернопільська область)
Микулинці
Микулинці

Мику́линці (давні назви: Мику́лин, Мику́линь) — селище міського типу в Теребовлянському районі Тернопільської області на річці Серет, центр Микулинецької селищної ради, якому підпорядковані також села Воля, Конопківка і Кривки. Населення — 3457 осіб (2001).

Найближча залізнична станція Микулинці-Струсів знаходиться за 4 км від поселення у селищі міського типу Дружба.

Містечко вважається найдавнішим на Тернопільщині та одним із найдавніших у Західній Україні.

У Микулинцях багато пам'яток архітектури та природи. Зокрема руїни замку XVI століття, Троїцький костел, Церква святої трійці, палац XIX століття та інші, а також давній парк. Поблизу селища розташована бота­нічна пам'ятка природи місцевого значення Микулинецькі буки.

Зміст

Географія[ред.ред. код]

Микулинці розташовані у Східній Європі, Західній Україні, у центрі Тернопільської області, на півночі Теребовлянського району.

Селище межує на півночі з селом Лучка Тернопільського району, на сході з селом Воля, на півдні Кривки, на південному заході з селом Ладичин і на заході — селом Конопківка (усі — Теребовлянського району).

Площа зелених насаджень становить 29 га.

Поблизу Микулинців проходить автомагістраль E85 БерестяЧернівціОдеса.

У селищі є джерела лікувальних, мінеральних вод.[3]

Відстані до обласних центрів[ред.ред. код]

Відстань до:

Рельєф[ред.ред. код]

Містечко розташоване на підвищеній платоподібній, розчленованій ярами та балками поверхні. Схили широкої заплави Серету урвисті, річище меандрує.

Клімат[ред.ред. код]

Середня температура січня становить −5,5 °C, липня — +18,3 °C.[3]

Середня річна кількість опадів — від 550 до 600 мм.[4]. За кліматичним районуванням Тернопільської області селище розташоване у так званому «холодному Поділлі».

Історія[ред.ред. код]

Археологічні знахідки[ред.ред. код]

Поблизу Микулинців виявлено археологічні па­м'ятки доби мезоліту, західноподільської групи скіфського часу, давньоруської культури (ймовірно, літописно­го Микулина).

Біля сусіднього села Воля відкрито і досліджено поселення трипільської культури 3 — 4 тисячоліть до нашої ери.

Раннє середньовіччя[ред.ред. код]

Околиці Микулинців. Вигляд на село Воля з польського кладовища

Перша писемна згадка — 1096 як Микулин, згідно з «По­вчанням» Володимира Мономаха:

« А у В'ятичі ходив дві зими на Ходоту і на сина його, і до Кордну ходив першої зими. І ще за Ізяславичами [гналися] за Микулин, і не настигли їх. І тієї весни — до Ярополка у Броди на раду.  »

[5]

За однією з версій, назва селища походить від імені його засновника — воєводи князя Василька Микули. Згідно з іншою, — від давньої церкви святого Миколая, яку збудували тут монахи[6].

У Лаврентіївському літописі «город Микулинь» згадується три рази[7][8][9] у зв'язку з князівськими міжусо­бицями. Зокрема є згадка під 1444 роком[10].

1202 поблизу Микулинців відбулася битва київського князя Рюрика Ростиславича з галицькими і володи­мирськими боярами.

У другій половині ХІ століття поселення належало до Теребовельського, від 1140-х — до Галицького, від 1199 — Галицько-Волинського князівств. На той час Микулин був значним населеним пунктом, через який проходив торгівельний шлях з Галича до Києва, водночас був ніби твердинею від нападів зовнішніх ворогів.

Період польського панування[ред.ред. код]

1387 року селище у складі Галицької землі підпало під владу Польщі й згодом почав називатися Микулинці[11] (пол. Mikulińce, Мікуліньце).

Наприкінці 15 — в першій половині 16 століть на Микулинці почастішали напади татарських орд. Для захисту від ворогів власниця містечка графиня Анна з Сенявських Йорданова — донька гетьмана короного, руського воєводи Миколая Сенявського — сприяла будівництву 1550 року мурованого замку-фортеці, що у поєднанні з вигідним географічним положенням призвело до зростання поселення, збільшення кількості населення.

1595 Микулинці отримали статус міста[12] з правом 3-х щорічних ярмарків і кожного вівтор­ка — торгів. Жителі міста звільнялися від податків на 6 років. Приїжджим купцям дозволялося вести безмитну торгівлю. Однак ця грамота пропала під час польсько-турецької війни, тому на прохання власниці міста, Людвики з Мнішків Потоцької, в 1758 польський король Август ІІІ підтвердив за Микулинцями статус міста і видав магдебурзьке право, а також затвердив герб містечка з зображенням Св. Йосифа Обручника, що тримає на руках немовля Ісуса, на срібному тлі.

Jastrzębiec herb.svg
Зборовські
Herb Mniszech.PNG
Мнішеки
POL COA Leliwa.svg
Сенявські
Herb Pilawa.jpg
Потоцькі
Herb Nowina.PNG
Конопки

Потім власниками замку були Самійло Зборовський - зять Анни Сенявської-Йордан, Александр Зборовський. У 1637 році містечко разом з фортецею купив Станіслав Конєцпольський.[13]

Згодом селище стало власністю Зборовських, від 1637 — С. Конєцпольського, потім Мнішеків, Любомирських, з ІІ-ї половини XVII століття Потоцьких, від 1792 — Конопків гербу Новина.

Панщина в І чверті 17 століття досягала 5-6 днів на тиждень від ланового господарства.

Під час національно-визвольної війни 16481657 фортеця зазнала руйнувань.

У 16561657 роках на околицях Микулинців діяли загони опришків.

1672, після 15-денної облоги замку, місто захопили війська султанської Туреччини під проводом І. Шишмана. Турки перебили всіх чоловік, а жінок, дітей та ремісників забрали в полон.[14]

Австрійський період[ред.ред. код]

1772 Микулинці віді­йшли до Австрії.

У відношенні національної свободи українцям містечка стало вільніше. Від 22 березня 1776 року українська мова стає храмовою[15].

Розвиток ремесл[ред.ред. код]

В цей час населення поділялося на міщан-ремісників, торговців, жителів передмістя. Ремісники, яких у місті було 193[16], були об'єднані у 5 цехів:

Коли ремісників якогось фаху було мало, то вони входили до іншого цеху. До ткацького цеху належали ремісники, що виготовляли решета, мотузки, килими, а до цеху гончарів — ковалі, ювеліри, бляхарі, стельмахи, бондари, мулярі та інші[17].

Кожен підмайстер, щоб стати майстром, повинен був внести грішми 24 золоті, 8 фунтів воску, 4 кварти горілки, бочку пива, а також влаштувати вечерю для всіх майстрів цеху[18]. Не маючи на це коштів, більшість з них на все життя залишалися підмайстрами.

За інвентарем Микулинецького ключа 1773 року, в місті налічувалося 104 жителі передмість, які займалися сільським господарством. Вони користувалися надільною землею. Проте ці наділи були вдвічі менші за наділи селян Микулинецького ключа. Селяни були зобов'язані виконувати тяглові та піші панщинні повинності, платити данину й чинші[19]

Соціальний устрій[ред.ред. код]

У 1874 році було зроблено зведений перелік прибутків населення Микулинців. Згідно з ним проживало:

Міщанські двори поділялися на 2 категорії, з них 44 мали польову землю, платили грошовий чинш по 2 золоті ринські за дім і город та по 3 золоті з поля, але панщини не відробляли. 116 міщан не мали польової землі і платили чинш за дім і город від 20 крейцерів до 2 золотих ринських та данину курми. Тяглові жителі передмість відбували панщину по 3 дні на тиждень, виконували різні повинності на користь панського двору, давали данину курми.

Халупники, комірники, мельники відбували панщину й виконували різну роботу на користь пана.

Шляхта платила по 3-6 золотих ринських чиншу й виконувала за помірну плату деякі роботи на пана.

Магнату Потоцькому, у володіння якого тоді перебували Микулинці, належало 3616 моргів землі, церкві і костелу — 130 моргів, а всі інші жителі користувалися 1221 моргами. Потоцькі також мали цегельню та водяний млин. На північній околиці міста на узвишші стояв палац, що зберігся й до наших днів і охороняється державою як пам'ятка архітектури[20].

Містечко у середині XIX століття[ред.ред. код]

18101815 Микулинці у складі Тернопільського краю перебували під владою Росії, від 1815 — знову перейшли до Австрії.

На початку XIX ст. фортеця втратила своє оборонне значення. Власник містечка і навколишніх земель барон Ян Конопка, перебудувавши відповідно давні житлові приміщення, створив у фортеці суконну фабрику, а на місці природніх сірчаних джерел, виявлених недалеко від Микулинців, побудував грязову лікарню з пансіонатом, де лікувалася знатна шляхта. Проте незабаром суконну фабрику, яка не витримала конкуренції австрійських мануфактур, довелося закрити. А після того, як на Прикарпатті було відкрито нові мінеральні джерела, лікарня втратила свою популярність, бо містилася далеко від центральних районів Австрійської імперії. Замком з того часу також ніхто більше не цікавився. У занедбаному стані він поступово руйнувався і руйнація триває дотепер.

В 1830-их роках фільварок перейшов у володіння графа Рея. У 1846 році стався бунт селян. Микулинецькій владі довелося найняти 200 солдатів[21].

Палац Реїв — пам'ятка архітектури австрійської доби

Після революційних подій 1848 року селяни почали викуповувати землю, сума викупних платежів в Микулинцях становила на 1859 рік 2789 флоринів 15 крейцерів[22]. Великі викупні платежі призвели до швидкого розорення селянських господарств. У 1880 році до панського фільварку входило 867 моргів орної землі, 175 моргів лук, 65 моргів пасовищ, 588 моргів лісу.

На 3642 жителі міста припадало 1288 моргів землі, 233 морги лук, 171 морг пасовищ[23]. Серед жителів Микулинців було:

1883 року у Микулинцях діяв лише паровий млин. У наступні роки була заснована броварня і винокурня, цегельня, два млини. Розпочалося випалення вапна.

Герб Микулинців часів Австрії і Польщі

На початку 20 століття в Микулинцях вже працювала невелика ткацька фабрика, що виробляла оксамит, рушники й бавовняні хустки, каменеломні, кар'єр для видобутку гравію, майстерня, де виготовляли чавунні казани.

Значного розвитку набуло ремесло. У містечку налічувалося 163 ремісник 17 спеціальностей (гончарі, шевці, кравці, кушніри і т. д.) Вкінці 19 — на початку 20 століття добре відомими були гарно оздоблені глечики з визькими шийками, глеки з широкими розхилами, персневидні куманці, миски, свічники та інші вироби микулинецьких гончарів.

Культурне життя[ред.ред. код]

1885 року в Микулинцях побував Іван Франко. Він виступав перед селянами і розповідав про те, як почалася і як скінчилася панщина в Галицькій землі.[24]

У 1890-их роках в Микулинцях працювало 3 приватні лікарні і 2 акушерки, діяла аптека.

У 1848 році існувала однокласна школа з польською мовою викладання. 1886 року відкрили трикласну школу. Але з 702 дітей її відвідували лише 375. Близько 60 % дорослого населення міста не знали грамоти, а з 4073 мешканців Микулинців читати вміли лише 77 осіб.

Центром національно-культурного життя в Микулинцях стало товариство «Просвіта», яке засноване 1890 року. Першим його головою був директор школи Рибачок А. Воно мало великий дім, де проходили різні культосвітні заходи, театральні вистави, концерти, читались лекції на різну тематику. При «Просвіті» існували товариства «Січ» і «Сокіл».

У липні 1902 внаслідок пожежі більшість буді­вель згоріла.

Перша світова війна та Українська революція[ред.ред. код]

Під час І світової війни у Микулинцях сто­яли частини 8-ї російської армії, що вступили сюди на початку серпня 1914 року. В ході бойових дій, а також внаслідок пересування військових частин загинули посіви на значних площах. Населення голодувало.

До середини 1917 року Микулинці залишалися фронтовим місто, після чого їх захопило австрійське військо.

Після розпаду Австро-Угорщини Микулинці протягом деякого часу у листопаді 1918 року у складі Західно-Української Народної Республіки. У середині липня 1919 року місто окупували польські війська.

31 липня 1920 частини 60-ої стрілецької дивізії Червоної Армії окупували Микулинці[25]. Міський ревком створив народну міліцію і комітет бідноти.

З 19 вересня 1920 року Микулинці знову під польською владою.

Друга Річ Посполита[ред.ред. код]

Від вересня 1920 — під владою Польщі.

Микулинці ввійшли до Тернопільського повіту, їх віднесли до категорії містечок. У 1921 році тут проживало 3277 осіб. Центральна вулиця мала бруківку, була забудована невеликими одно- і двоповерховими будинками. На інших вулицях тулилися похилі мазанки, криті соломою.

Польський цвинтар на околицях містечка

Під час польської окупації Микулинці залишалися містечком дрібних підприємств з невеликою кількістю робітників. У 1930 році діяли пивоварня і спиртовий завод, оцтова фабрика, цегельня, 2 водяні млини. Робочий день робітників тривав 12-14 годин. У містечку проживало 40 робітників, 85 торговців[26]. Значана частина населення, зокрема, жителі околиць, займалася сільським господарством. З 1845 морґів усієї землі поміщикам та заможним сім'ям належало 1645 моргів. Більшість господарств мало по 1-2.5 морґа. Через малоземелля селяни були змушені шукати будь-яких заробітків або емігрувати за океан. 1937 року в Микулинцях налічувалося понад 500 безробітних[27]

1930 року в містечку були приватний лікар, дві акушерки, аптека, але через високу плату за медичну допомогу бідне населення нею не користувалося.

Польська влада переслідувала українську мову, культуру, намагалася покатоличити українців. Навчання в чотирикласній школі, реорганізованій 1933 року у семикласну, велося виключно польською мовою. У містечку була також невелика бібліотека з фондом 362 книжки польською мовою, за користування якими вносилася плата.

1926 року — осередок КПЗУ.

У травні 1927 року відбувся І великий страйк сільськогосподарських робітників, вимогою якого було встановлення 8-годинного робочого дня і поліпшення умов праці.

Під час пацифікації у Галичині 30 вересня 1930 року каральні загони, увійшовши в селище, розбили погруддя Тараса Шевченка, розгромили читальню, завдали великої шкоди населенню.

У квітні 1934 року застрайкували різники, які вимагали підвищення заробітної плати на 50 %. У 1937 не вийшли на роботу робітники пивоварні, вимагаючи підвищити заробітну плату. З такою самою вимогою 15 червня 1938 року виступили робітники, зайняті на будівництві дороги. Страйк тривав до 7 липня, після чого вимоги страйкарів були частково задоволені.

З 1 серпня 1934 до осені 1939 містечко було адміністративним центром сільської гміни Микулинці. Проте до складу гміни воно не входило, а утворювало окрему міську[28].

Діяли «Просвіта», «Січ», «Сокіл» та інші товариства, кооператива.

Друга світова війна[ред.ред. код]

Прихід радянської влади[ред.ред. код]

У вересні 1939 в Микулинці увійшла Червона Армія. В січні 1940 створено Микулинецький район (існував до 1962, коли селище пере­йшли до Теребовлянського району), Микулинцям надано статус селища міського типу.

7 жовтня 1939 року у містечку було зачитано відозву Львівського тимчасового управління про скликання Народних зборів Західної України.

Радянська влада намагалася будь-яким чином заробити прихильність місцевого населення, тому у 1940 році було відкрито лікарню, поліклініку, аптеку. Школа стала україномовною.

Проте, разом з тим, на початку 1940 року почалися масові арешти по всьому району і вивезення «неблагодійних» на Сибір.

Німецька окупація[ред.ред. код]

Від 5 липня 1941 до 23 березня 1944 — під німецько-нацистською окупацією. В липні 1941 року в урочищі «Стромках» на околицях Микулинців німцями було розстріляно 42 мирних жителі. 1943 гітлерівські війська знищили більшість єврейського населення. Всього за час окупації гітлерівцями було знищено у містечку та навколишніх селах 1855 жителів. На примусові роботи до Німеччини вивезли 394 юнаки і дівчини. Також під час німецько-радянської війни у Микулинцях був аеродром.

Жителі містечка Ф. та Н. Лопатинські, М. Огірок — були вписані до праведників народів світу[29]

В час війни на теренех Микулинців діяла підпільна партизанська організація «Вуйко» та підпільна група ОРТ. Керівником групи був І. С. Охота. Обидві гетерії були організовані у вересні 1941 року колишнім головою виконкому Микулинецької районної ради Я. А. Кравченком. До середини березня 1943 року ці організації зросли до 43 осіб[30]. Я. А. Кравченку в центрі містечка 5 листопада 1965 року урочисто було відкрито пам'ятник.

23 березня 1944 року у Микулинці вступили частини 60-ої дивізії 1-го Українського фронту. На фронтах Німецько-радянської війни проти німців із радянської сторони воювало понад 300 жителів. З них 214 загинуло, 56 відзначено урядовими нагородами.

Боротьба УПА проти радянської окупації[ред.ред. код]

28 травня 1944 року енкаведисти здійснювали облаву в Микулинецькому лісі, де перебувала сотня УПА «Буйних» (командир «Овоч»). Відбувся жорстокий бій, у якому загинули кущовий сотні Стебницький Осип «Стріла» (1923 р. н., с. Воля), Лазута Олекса «Казка» (1910 р. н.), Лазута Василь (1912 р. н.) — обидва з Мишкович, Бакалець Іван («Вірний», «Станіслав», «Софрон», 1909 р. н., с. Дворіччя) та Романів Іван (1913 р. н., Велика Лука). Великі втрати також понесли енкаведисти[31]

Неподалік Микулинців 23 березня 1946 року були оточені ворогами (50 чоловік) п'ять повстанців: «Черник», «Крук 1», «Крук 2», «Дон» і «Марко». Хлопці зуміли не лише вирватися з оточення, а навіть вбити капітана ОУМВС і переслідували втікаючих ворогів протягом цілої години. Загинув повстанець «Черник». Скільки загинуло ворогів — невідомо[32].

10 травня 1945 року під час облави на ліс біля села Микулинці, силами 500 чоловік НКВС, попав в оточення відділ «Бурлаки». Завдяки сконцентрованому вогневі підвідділ вирвався з оточення, залишивши на полі бою 10 вбитих та 8 ранених більшовиків. Власні втрати — 1 ранений[33].

26 червня 1947 року в районі Микулинців група військ МВС оточила підпільників Підгайного Ярослава («В'юна»), Лотоцького Ярослава («Ліщину»), «Орла» і «Ворона». В нерівному бою всі повстанці загинули. Вбито 2 енкаведисти[34]

Вояки Радянської армії, полеглі у війні[ред.ред. код]

Вояки УПА, полеглі у війні[ред.ред. код]

Арештовані за зв'язок з ОУН-УПА[ред.ред. код]

Депортовані з політичних мотивів[ред.ред. код]

Радянською владою з політичних мотивів було депортовано всього дві родини: Коцюрко (4 особи) і Станімир (5 осіб)[36]

Радянський період[ред.ред. код]

До кінця 1944 року в містечку стали до ладу МТС, почали працювати підприємства громадського харчування. Відкрилася школа, бібліотека, будинок культури. 10 січня 1945 вийшов перший номер районної газети «Ленінський клич».

Розвиток промисловості[ред.ред. код]

Автодорога на Тернопіль

На початку 1950-их в селищі почали працювати промкомбінат, хлібопекарня, а з 1956 — побутовий комбінат.

У 19711972 роках було одержано 21.2 тисяч карбованців економії.

У 1963 створено фабрику господарських виробів на базі промкомбінату.

У 1957 році було споруджено типову майстерню для ремонту тракторів і сільськогосподарських машин, адміністративний корпус, гуртожиток, допоміжні приміщення. У наступні роки став до ладу ливарний цех потужністю 200 тонн чавунного литва на рік, механічний те електро- цехи, де проводився ремонт електродвигунів і генераторів для підприємств області.

У 1968 і 1971 роках на базі Микулинецького відділення «Сільгосптехніки» відбулися Всесоюзні семінари «обміну передовим досвідом».

З 1956 року в селищі працює хлібзавод, створений на базі хлібопекарні. Його потужність у 1970-их роках становила 24 тонни хлібобулочних виробів за добу. У 1971 році пущено цехи для виготовлення кукурудзяних паличок і кондитерських виробів.

З 1971 року працює плодовоконцервний завод потужністю 20 тисяч умовних одиниць на рік. Також завод залізобетонних конструкцій, потужністю 40-50 тисяч кубометрів різних виробів.

За перші два роки IX п'ятирічки працівники Микулинецького лісництва, утвореного 1944 року, посадили 87 гектарів лісу.

Колгосп[ред.ред. код]

У 1958 році шляхом об'єднання артілей «Комсомолець», «ім. 30-річчя Радянської Армії» та «Перше травня» було створено колгосп «За комунізм». Центральна садиба колгоспу містилася в селі Воля.

Забудова містечка[ред.ред. код]

Космічний знімок селища та його околиць

За 1960—1971 роки індивідуальними забудовниками споруджено 160 будинків. За цей період з'явилися нові вулиці[37]:

  • Комсомольська
  • Піонерська
  • Богдана Хмельницького
  • Семена Рудиєва
  • Олега Кошового та інші.

Ряд вулиць було забруковано, а центральну — покрито асфальтом.

У 1970 році у селищі було 11 магазинів, чайна, кафе, 2 їдальні.

Розвиток культури[ред.ред. код]

У 1966 році для середньої школи було збудовано нове приміщення. У 1973 там навчалося 720 дітей і працювало 42 вчителі.

У 1970 році книжковий фонд бібліотеки становив 36 тисяч томів. У 1972 жителі селища отримали 6830 примірників газет і журналів.

Сучасність[ред.ред. код]

3 січня 2002 року в районі смт. Микулинці відбувся землетрус з інтенсивністю 6 балів, але через малу глибину центру його виникнення вже на відстані 20 кілометрів поштовхи не відчувались. Внаслідок землетрусу близько 300 споруд за­знали пошкоджень.

Населення міста
Період Населення  %±
1885 3642
1886 4073
1921 3277
1973 2768
1990 3800
2001 3653

Населення[ред.ред. код]

Дані всеукраїнського перепису населення 2001[ред.ред. код]

Згідно з всеукраїнським переписом населення 2001 року, в Микулинцях проживало 3653 осіб. З них:

Політична орієнтація[ред.ред. код]

На Президентських виборах 2004 року у Микулинцях була виборча дільниця № 223 Територіального виборчого округу № 169[39], влаштована у місцевому будинку культури. У другому турі, 26 грудня, у голосуванні взяло участь 2249 осіб, з них 2189 громадян підтримало Віктора Ющенка, 31 громадянин Віктора Януковича[40].

На Президентських виборах 2010 року у Микулинцях було організовано 2 виборчі дільниці: № 258 і № 259 Територіального виборчого округу № 168[41]. У першому турі у голосуванні взяло участь 1802 громадяни. Підтримали таких кандидатів: Інна Богословська — 2, Михайло Бродський — 1, Анатолій Гриценко — 26, Володимир Литвин — 19, Олександр Мороз — 6, Василь Противсіх — 4, Петро Симоненко — 23, Людмила Супрун — 3, Юлія Тимошенко — 613, Сергій Тігіпко — 102, Олег Тягнибок — 69, Віктор Ющенко — 564, Віктор Янукович — 103, Арсеній Яценюк — 217 осіб. 35 виборців не підтримали жодного з кандидатів[42].

Некрополі[ред.ред. код]

Пам'ятник на братській могилі воїнів Радянської Армії

Спорудже­но пам'ятники:

У центрі містечка є могила лейтенанта Радянської Армії Г. А. Арутюнова. На могилі надгробна плита і обеліск.

У Микулинцях також частково збереглося єврейське кладовище. Більшість пам'ятників на ньому зруйновано і загальний стан кваліфікується як незадовільний[43].

Насипано символічні моги­ли Українським Січовим Стрільцям та воякам УПА (1990).

Соціальна сфера[ред.ред. код]

Працюють загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, Будинок культури, бібліотека, районний державний архів, фізіотерапевтична лікарня, поліклініка.

Підприємства[ред.ред. код]

У селищі працює хлібний завод.

Також є відкриті акціонерні товариства:

  • «Бровар» — підприємство, яке виготовляє «Микулинецьке пиво», та столову воду.
  • ПАТ«Булат» — підприємство працює на базі колишньої микулинецької сільськгосптехніки і ливарно-механічного заводу. Основна його продукція — чавунні й стальні відливки, каналізаційні та телефонні люки, водостічні решітки, заготовки для сільськогосподарських машин, опорні катки тракторів, металеві конструкції огорож, а також анодні заземлювачі електрохімзахисту магістральних газопроводів.
  • «Медобори».

Архітектурні пам'ятки[ред.ред. код]

Збереглися залишки замку і палац графів Реїв (кінець 18 століття, перебудовано 19 ст.). Є костел святої Трійці (1779, архітектор Авґуст Фридерик Мошиньський), дві церкви святої Трійці (1902, кам'яна і 2000, кам'яна), капличка (1999, мурована), «фігура» захисни­кові від пожеж святому Флоріану (1797).

Замок[ред.ред. код]

Руїни Микулинецького замку

У 1550 р. власниця Микулинців шляхтянка Йорданóва звеліла звести тут мурований замок для захисту від нападів татарів, що грабували ці землі мало не щороку. Фортеця була закладена на місці дерев'яної оборонної споруди. Замок давав почуття відносної безпеки. Він витримував не одну осаду, на його мурах до цієї пори видно сліди розпеченої смоли, яка лилася на голови нападаючих.

Великої шкоди фортеці завдало військо під командуванням Ібраґіма Шишмана у 1672 році. Облога тривала два тижні (15 днів), після чого у Микулинцях закінчилося продовольство. Почалися переговори з турками. За здачу ворог обіцяв волю обложеним, але не дотримав слова. Майже всіх чоловіків порубали, жінок, дітей та ремісників взяли в ясир.

В 18 столітті замок починає занепадати, втрачає своє оборонне значення, 1815 року австрійський (галицький) барон Ян Конопка, купивши фортецю, організував в ній суконну фабрику.

З початку XX ст. замок було залишено на самознищення. Ніяких робіт по реставрації не велося. Проте до 900-річчя Микулинців проектний інститут «Укрпроектреставрація» (місто Львів) виготовив документацію на відновлення замку.

Замок має вигляд квадрата з довжиною стін 75 метрів і товщиною оборонних мурів — 2 метри. На 3 кутках замку височать круглі вежі, які мали 3 яруси з бійницями для гармат. Із західного боку, де оборонні мури додатково захищені глибоким ровом, замок мав в'їзну браму із звідним мостом. Ще один в'їзд у замок зі східного боку. Всередині фортеці були житлові будинки, під ними льохи і підземні ходи[44].

Троїцький костел[ред.ред. код]

Вигляд на костел з об'їзної

Унікальним пам'ятником архітектури національного значення є кам'яний костел 18 століття, яким нині користуються вірні Римо-католицької церкви.

Спочатку в Микулинцях знаходився дерев'яний костел Івана Хрестителя. Пізніше на тому самому місці був збудований теперішній кам'яний.

Збудований за проєктом архітектора А. Ф. Мошиньського під впливом храму в Дрезденя Гофкірхе[45] в стилі бароко, за іншими джерелами — за проектом архітектора Маріяна-Тадея Тальовського; фундатори — великий гетьман коронний Юзеф Потоцький, його друга дружина — Людвіка з Мнішеків. Костел існував наприкінці XVI століття. У 17801785 роках парафію Микулинці обслуговували ченці Коаґреґації (Згромадження) отців-місіонерів.

Протягом 17991816 років у парафії відбулось багато змін: ремонт храму після сильної бурі, зміна пароха, встановлення нових дзвонів. У роки війни костел був повністю залишений і закритий.

В 1989 році була відновлена парафія Трійці Пресвятої. Парафія належить до Чортківського деканату Львівської архидіїцезії.

Палац[ред.ред. код]

Докладніше: Палац графів Реїв
Микулинці, палац графів Реїв, бічний фасад

Пам'ятка архітектури — палац графів Реїв. Споруджений наприкінці 18 століття на кошти Потоцьких, перебудований у 19 столітті в стилі ампір коштом магната Яна Конопки. В XVIII ст. Людвіка подарувала його графові Мнішекові.

Палац розташований в старому семигектарному парку, де росте багато давніх дерев, зокрема 3 ясени віком понад 200 років.

Зараз у приміщенні палацу діє лікарня-санаторій.

Персоналії[ред.ред. код]

Народилися[ред.ред. код]

Проживали, працювали, перебували[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

  1. Державний комітет статистики України. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2011 року, Київ-2011 (doc)
  2. а б http://maps.vlasenko.net (рос.)
  3. а б Географічна енциклопедія України, том 2, Київ, «Українська радянська енциклопедія» ім. М. Бажана, 1990, стор. 355
  4. Крисоватий Б. В., Миколів І. М., Царик Л. П., Географія Тернопільської області, Тернопіль, «Астон», 2002, мал. 7. Клімат Тернопільської області
  5. http://litopys.org.ua/pvlyar/yar09.htm
  6. Городиський Л., Зінчишин І. Мандрівка по Теребовлю і Теребовлянщині: історичний нарис-путівник.— Львів: «Каменяр», 1998
  7. http://litopys.org.ua/lavrlet/lavr12.htm#st248
  8. http://litopys.org.ua/lavrlet/lavr16.htm#st311
  9. http://litopys.org.ua/lavrlet/lavr16.htm#st312
  10. Полное собрание русских летописей, т. 1, Л., 1927, стор. 311
  11. Торжество історичної справедливості.— С. 77-79
  12. Журнал «Архіви України», 1968, № 1, стор. 39
  13. Stosunki ekonomiczno-społeczne.— S. 37
  14. Rocznik kołka nankowego Tarnopolskiego za rok 1893.— Tarnopol, 1894.— S. 5. (пол.)
  15. Василь Буртник. «Шлях до волі».— Т.: «Підручники і посібники», 2007.— С. 317
  16. З історії західноукраїнських земель, вип. 2, стор. 102, 103
  17. ЛНБ АН УРСР, відділ рукописів, Ф. Баворського, № 1621
  18. Rocznik kołka nankowego Tarnopolskiego za rok 1893, Tarnopol, 1894, стор. 30
  19. З історії західноукраїнських земель, вип. 2, стор. 103
  20. ЦДІА УРСР у Львові, ф. 19, о. 18, спр. 195, арк. 76; ф. 146, оп. 18, спр. 4495, арк. 1-27
  21. Ф. І. Стеблій «Боротьба селян Східної Галичини проти феодального гніту в І половині 19 століття», стор. 172
  22. ЦДІА УРСР у Львові, ф. 146, оп. 30, спр. 3914, арк. 53
  23. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, Tom VI, стор. 412—414
  24. П. К. Медведик, І. С. Михайлюк. Іван Франко і літературна Тернопільщина
  25. ЦДАРА, ф. 245, оп. 1, спр. 325, арк. 53
  26. Księga adresowa Polski dla handlu przemysły, rzemiosł rolnietwa… S. 1685, 1686
  27. Тернопільський облдержархів.— ф. 231, оп. 1, арк. 108, арк. 7
  28. Dz.U. 1934 nr 69 poz. 667. Rozporządzenie Ministra Spraw Wewnętrznych z dnia 26 lipca 1934 r. o podziale powiatu tarnopolskiego w województwie tarnopolskiem na gminy wiejskie.
  29. стаття Е. Бергера про Праведників народів світу на Тернопільщині, поміщена у газеті «Русалка Дністрова» за грудень 1994 року
  30. Радянська Тернопільщина, стор. 134, 135
  31. Літопис Української Повстанської Армії, том 11, стор. 22
  32. Літопис Української Повстаньської Армії, том 11, стор. 22
  33. Літопис Української Повстанської Армії, том 12, стор. 68
  34. Літопис Української Повстанської Армії, том 9, стор. 443
  35. Дані з: «Книга пам'яті України», том ІІІ, стор. 54-61
  36. Тут і в таблиці дані з: Василь Буртник «Шлях до Волі», Тернопіль, «Підручники і посібники», 2007 рік, стор. 320
  37. Назви вулиць подані відповідно до їхньої первинної назви (радянського періоду). В наш час більшість з них перейменовано
  38. http://www.ukrcensus.gov.ua/regions/select_reg1/?box=1.1W&data=1&botton=cens_db&k_t=61&rn=61250
  39. http://www.cvk.gov.ua/vp2004/WP029-PT001F01=500&PID100=61&PT005F01=169.htm
  40. http://www.cvk.gov.ua/pls/vp2004/wp0011
  41. http://www.cvk.gov.ua/vp2010/wp029pt001f01=700pid100=61pt005f01=168.html
  42. http://web.archive.org/web/20100122204920/http://www.cvk.gov.ua/vp2010/wp336pt001f01=700pt005f01=168.html
  43. Богдан Андрушків «Некрополі Тернопільщини, або про що розповідають мовчазні могили», Тернопіль, «Підручники і посібники», 1998
  44. «Земля Тернопільська».— Тернопіль: «Джура», 2003
  45. Wierzbicka-Michalska Karyna. Moszyński August Fryderyk h. Nałęcz (1731-1786) / Polski Słownik Biograficzny: Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk, 1977.— Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk. — Tom XXIІ/1, zeszyt 92.— S. 108 (пол.)
  46. І. Дем'янова, Г. Кушнерик. Панас Петро Васильович // Тернопільський енциклопедичний словник / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль: видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004–2010. — Т. 1–4.— 2010. — T. 4: А — Я (додатковий). — ISBN 978-966-528-318-8. — С. 442

Джерела[ред.ред. код]

  • С. Колодницький. Підгайці // Тернопільський енциклопедичний словник / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль: видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004–2010. — Т. 1–4.— 2008. — T. 3: П — Я. — ISBN 978-966-528-279-2. — С. 78–79
  • Історія міст і сіл УРСР, Тернопільська область. — Київ, 1973
  • Географічна енциклопедія України. — Київ, 1990
  • В.Буртник. «Шлях до волі», нариси національно-визвольної боротьби на Теребовлянщині. — Тернопіль, 2007
  • П. Шубарт. Саксонсько-подільські паралелі// Чорноморські новини. — 7 березня 2013. — № 20-21
  • Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, Tom VI пол.

Посилання[ред.ред. код]