Мовна політика

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Мовна політика — сукупність ідеологічних постулатів і практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на розвиток мовної системи у певному напрямі.

Значення[ред.ред. код]

Від мовної політики залежить мовна ситуація у багатомовному суспільстві — уряд може стимулювати розвиток багатомовності в державі, стримувати і звужувати функціонування мов недержавних націй, нерідко доводячи їх до повного вимирання, як це мало місце в Німеччині, СРСР, США.

Звуження функцій і відмирання мов спричиняється використанням нерідної мови в школах, вищих закладах освіти, масовим знищенням населення на завойованих територіях великих імперій, насильницьким виселенням корінних жителів із їхньої предковічної території та ін.

Мовна політика стосується і нормалізації літературної мови — вироблення та впровадження усних та писемних мовних норм (орфоепічних, орфографічних, у сфері слововживання), усталення термінології тощо.

Звинувачую російськомовних![ред.ред. код]

Пані й Панове російськомовні,

     прочитавши цей заголовок, не поспішайте ображатися. Не треба нервувати, а
     спокійно поміркуймо. Поміркуймо з позиції українських національних
     інтересів, тобто в інтересах нашої рідної Батьківщини, в інтересах всіх
     патріотів України.

Щороку восени починаючи викладати мій курс у новій групі дуже дорослих студентів, уже на першій ввідній лекції чую, як хтось в аудиторії запитує тоном претензії і невдоволення: “А нєльзя лі по-русскі?”

Відповідаю миттєво: “Льзя!

     Обов’язково льзя — у Росії!”

І тут-таки додаю питання:

     “Чи уявляєте собі, щоб у подібній ситуації в Росії, хтось запитав у

викладача на першій лекції: А чи не можна по-українськи?” Можна

     собі уявити, яким був би наслідок такого запитання”. 

У кожному разі, автор запитання мусив би давати  відповіді на багато запитань ФСБ з приводу його українськомовності і тих інтересів, потреб та

     переконань, що стоять за ним. 

Бо питання мовності (повсякденного

     використання конкретної мови) стосується не стільки філології, скільки
     відповідних інтересів, потреб і переконань даної особи, а
     передусім — її ментальності, тобто способу мислення.

Адже мова — це акустичне відображення глибинних процесів у мозку людини. Процесів, що визначають існування і функціонування кожної особи, суспільства, світу.

Ментальність — це велике багатство, яке подарував людям Творець. Ментальність кожної Нації формує і динамічно розвиває її культуру, зокрема національну літературу, живопис, архітектуру тощо.

Ментальність китайців є невід’ємною від мови ієрогліфів. За кожним з ієрогліфів стоїть певна

     думка і уява, що має своє місце в асоціативному ряду, а водночас, є національним

елементом світоглядних можливостей конкретного мешканця Пекіну чи

     Шанхаю.

Щоб досконало освоїти йогу або індуські танці, не вистачить добре знати відповідні вправи і рухи та щоденно тренувати тіло. Бо передусім треба мати в голові відповідні національні елементи світоглядних можливостей, що змалечку закладаються

     батьками у голову маленького мешканця Нью Делі чи  Наґпура.

Всесвітньо відомим і шанованим елементом японської культури, зокрема образотворчого мистецтва є каліграфія, освоїти яку можна лише навчившись відповідно мислити,

     тобто виховати з дитинства японську ментальність, а отже освоїти
     суто японські елементи світоглядних можливостей.

До речі, шановні Пані й Панове російськомовні, як ви перекладаєте на російську словосполучення  образотворче мистецтво? Перекладіть, порівняйте і знайдіть різниці. Як бачите,

     різниці між зазначеним українським поняттям і російським ізобразітєльним
     іскусством кардинальні, принципові й несиметричні. 

Уже у першому слові в російському варіанті йдеться про ізображеніє (відображення із-образа,

     копіювання образу, що серед іншого може викликати асоціацію з дзеркалом),
     тоді як в українському на першому місці ми бачимо творчість і саме
     на творчості, тобто на творчому сприйнятті образу (а не на ізображенії

образа) формується український ментальний елемент.

А візьміть друге слово — російське іскусство і українське мистецтво. Можна

     порівняти, але не має сенсу, бо по суті це дуже різні поняття. За
     російським словом іскусство стоїть відповідний ряд: іскусствєнний

(штучний, неприродний), іскушать (спокушувати, тобто соблазнять, а отже й обманювати).

За українським словом мистецтво (досконале вміння у конкретній справі) стоять відповідно: мистець (митець, майстер), майстерний (тобто виконаний на високому рівні), містеріум (таємниця).

Російська ментальність упродовж багатьох століть базується на праві сильного і підтверджується постійним прагненням росіян збагачуватися за рахунок інших народів, зокрема шляхом загарбання територій. Їх ідеологія — імперіалізм.

А тому в російській ментальності немає місця для шанобливого ставлення до людської гідності й взагалі до життя людини. Там панують так звані “государствєнниє

     інтєрєси”, важливіші за право людей на життя.

Саме в “государствєнних

     інтєрєсах” у вересні 1999 року було підірвано
     багатоквартирний житловий будинок у Волгодонську, щоб звинуватити
     чеченців і розпочати другу чеченську війну. 

У цих самих інтересах було підготовлено теракт з метою збити російський пасажирський літак над Донбасом у липні 2014 року, щоб використати як привід для широкомасштабного вторгнення російських загарбників на Україну.

З цією самою метою російська артилерія упродовж трьох місяців щодня провокаційно обстрілює нашу територію з важких гармат та “градів”. 

Російський спосіб мислення, тобто ментальність яка допускає необмежену жорстокість (безпрєдєл),

     несе величезну загрозу не лише громадянам України, а й всьому світові.
     Невід’ємним елементом такого мислення є російська мова.

А кожна мова, як відомо, це ключовий, найпереконливіший і найдосконаліший засіб ідентифікації

     людини у світовій, вітчизняній і місцевій спільноті, важливий елемент
     суверенності особи, Нації, країни і головний чинник її культури. 

Отож за російською мовою, яка переповнена бруднослів’ям, ми  ідентифікуємо людину і визначаємо, чого нам слід від цієї людини очікувати. Особливо після всього того, що Росія накоїла в Україні упродовж історії, а надто в нинішніх реаліях російсько-української війни.

До речі, нинішній улюблений лідер росіян також вважає, що  мова це ключовий, найпереконливіший і найдосконаліший засіб ідентифікації людини. Власне з його

     подачі Держдума Росії ухвалила рішення про захист російськомовних осіб за
     кордоном, зокрема й з застосуванням військової сили.

Причому, спочатку йшлося про так званих соотєчєствєнніков за рубежем, а потім (коли зрозуміли, що

     росіяни народжені в Україні ніяк не можуть бути співвітчизниками росіян
     народжених в Росії) кремлівські верховоди (а за ними й вся російська
     пропаганда) почали вживати визначення русскоязичниє.

Отже, згідно з офіційною позицією і законодавством Росії, російськомовні громадяни України потребують захисту з боку російського війська. Що й відбувається нині з того моменту, коли кілька десятків російськомовних провокаторів вийшли на вулиці українських міст з гаслами “Крим — Расія!”, “Донбасс —

     Расія!” тощо...  

Факт неприємний, але факт — саме російськомовні громадяни України дали імперській  команді Путіна привід для агресії.

Тому постає логічне запитання: Яку (чию?!) ментальність виховують російськомовні громадяни України, коли закладають у свідомість своїх дітей російські елементи

     світоглядних можливостей, зокрема — російську мову? 

І хоча діти не все і не одразу усвідомлюють, проте дуже скоро між ними назріває розподіл на “ми” і “вони”. Як правило, цей розподіл не носить антагоністичного

     характеру, бо спрацьовує конвергенція. 

Але час іде і невидима стіна недовіри і прихованої антипатії стає чимдалі міцнішою. Особливо, коли не лише російськомовні вчителі в Україні, а й гастролери-хитруни з Москви активно цю стіну будують.

Наприклад, коли у київській російськомовній школі, що на Повітрофлотському проспекті, початок нового навчального року традиційно відкриває Посол Росії в Україні чи інший високопоставлений російськомовний діяч ворожої держави.

Або коли на столичному книжковому ринку школярам пропонують зошити з  біографіями і заохочуючим описом діяльності комуністичних лідерів (В. Леніна, Й. Сталіна, Ф. Кастро, Мао Цзе Дуна…). Виробник цієї продукції — дніпропетровська компанія "Полісвіт", яка виконувала замовлення московської торгової компанії "Альт". Між іншим, в зошитах зазначено: "Ми раді, що ви поділяєте наші ідеали". Все

     вірно — багато хто поділяє такі ідеали, отож і купує.

У мене немає переконливої статистики, але на підставі мого шкільного, студентського і подальшого досвіду стверджую, що українськомовні дівчата, як правило, не виходили заміж за російськомовних хлопців. Одним із типових жартів на вечірках у технікумі було шевченкове:

“Кохайтеся чорнобриві,

  Та не з москалями,

  Бо москалі — чужі люде,

  Роблять лихо з вами.”

Тоді воно сприймалося у контексті розмаїтого студентського гумору, але у підтексті розумілося як таке, що має підстави.

Нині, в умовах реальної загрози для кожного з нас, вимоги до майбутнього подружжя об’єктивно висуваються жорсткіші — вже не достатньо бути співвітчизниками, бо ще краще бути одноплемінниками. Адже потім з’являються діти і проблеми виховання...

Нинішній ефір вже переповнений піклуванням про втікачів з півдня і сходу України. Майже постійно повторюються мантри: “Україна — хвиля єдності!”, “Збережемо Україну!”,

     “Україна — велика країна!”, “Любіть Україну!” Тисячі волонтерів і
     десятки тисяч чиновників терміново вирішують проблеми  житла,
     працевлаштування, оформлення документів втікачів, влаштування їх дітей
     тощо. 

І все це — з позицій забезпечення їх прав, а не обов’язків. Адже першочерговим обов’язком кожного громадянина України незалежно від національності — є досконале знання, використання і навчання своїх дітей української мови.

Бо саме мова і тільки мова є практичним і найпотужнішим засобом єднання не лише одноплемінників і всіх  патріотів суспільства, а всіх без винятку громадян країни, яка насправді хоче бути єдиною, неподільною і великою. 

Тому в новій Конституції Української Республіки (“Слово Просвіти”, ч.19, 15-21 травня 2014 р.)

     запропоновано однозначно:

Українська державна Нація — це патріотичні громадяни всіх національностей. Тому фактом свого існування й повсякденної діяльності громадяни Української Республіки повинні постійно утверджувати свою Батьківщину-Україну незалежною, суверенною, унітарною, демократичною, соціальною, правовою державою.

...Основою культури та патріотичної солідарності всіх громадян Української Республіки є мова

     Титульної Нації – українська мова, що є державною мовою і мовою міжнаціонального
     спілкування на всій території України”.

Бо питання мови, зокрема українськомовності — це цілий комплекс інтересів, потреб та переконань, що

     стоять за ним. 

Отож, шановні Пані й Панове російськомовні! Пора вже вам припинити гратися у російське “мєжду

     здєсь” і визначитися для якої Вітчизни ви є співвітчизниками. Бо піти
     в Росію разом зі шматком української території вам все одно не вдасться!

Отож починайте вчитися жити в Україні по-українськи.

Євген ҐОЛИБАРД

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]


Мови Це незавершена стаття про мову.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.