Моральна теологія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Моральна теологія – це наука, яка є частиною теології і яка методично представляє людське покликання у світлі Об’явлення та зобов’язання, що випливають з цього покликання.

Джерела моральної теології[ред.ред. код]

Основним джерелами для морального богослов’я, як і богослов’я взагалі, є дані Об’явлення, у яких міститься те, що Бог хотів сказати про себе, про людину, про навколишній світ. Все це знаходимо в Святому Писанні та Переданні. Ці дані не можна емпірично перевірити, вони не є очевидними. Вони сягають меж таємниць Божої екзистенції і полягають на правді про творчу і спасенну любов Бога до людини. Завдяння морального богослов’я: при використанні відповідного методу правильне прочитання даних об’явлення для виявлення, а не встановлення нормативних принципів, яким повинна керуватись людина і які містяться в цьому Об’явленні. Свідками Передання є Отці Церкви та ранньохристиянські письменники. Однак воно існувало в живому навчанні Церкви й упродовж століть, постійно збагачуючись новим розумінням змісту об’явлених істин.

Всі джерела моральної теології можна поділити на дві групи: релігійні та позарелігійні

Релігійні джерела

  • Святе Письмо Старого і Нового Завіту
  • Традиція (місце і спосіб передання Божої науки скерованої до людства)
  • Патристичні твори (Отці Церкви – головні свідки Традиції)
  • Діяльність Вчительського Уряду Церкви, надзвичайне вчення (документи соборів, урочисте вчення Папи) та звичайне (енцикліки, декрети римських конгрегацій, листи єпископів окремих країн)

Позарелігійні джерела стосуються емпіричної дійсності, яка має бути піднесена через життя благодаті (gratia perficit naturam). Це факти з обсягу досвіду: дані психології, суспільні явища, які підлягають оцінці і моральному нормуванні. Такими джерелами для моральної теологї є психологія, соціологія, медицина, психопатологія, релігієзнавство, література, мистецтво).


Мета (завдання) морального богослов’я[ред.ред. код]

1. Вказати ідеал християнського релігійно-морального життя людини у світлі Божого Об’явлення.

2. Вказати шлях досягнення ідеалу.

Моральна теологія в Святому Письмі шукає цінностей і норм людської поведінки, які подані у вигляді наказів та заборон. Але Біблія не є підручником моральної теології, хоча безсумнівно моральна проблематика займає в ній важливе місце. Треба ці норми і принципи віднайти, вказати, впорядкувати, систематизувати. Саме це і є завданням моральної теології. Якщо моральна теологія здійснюватиме два аспекти свого завдання, вона відповідатиме соборовому спрямуванні, яким є: виходити з Святого Письма і показувати велич покликання вірних в Христі і їх обов’язок приносити плід любові

Відношення моральної теології до інших наук[ред.ред. код]

Неможливо уявити собі моральної теології без пов’язання з іншими науками, це не відізольована дисципліна. Як теологічна наука вона пов’язується з іншими дисциплінами теологічного характеру, але також не відмежується від філософії. З другого боку – користає з досягнень цих наук, які дозволяють глибше пізнати людину як головний суб’єкт моральної дії та різні обставини її життя (соціологічні, психологічні, медичні, економічні).

Моральна теологія та етика[ред.ред. код]

Ці дві дисципліни мають багато спільного, але й відрізняються між собою. Різняться джерелом. Етика як філософська наука спирається на природних джерелах, на розумі та досвіді. А моральна теологія є наукою, що випливає з віри в Боже Об’явлення, спирається на надприродне джерело. Тому інший критерій правдивості проголошуваних тез. Інша є також мета: мета етики чисто природна (досконалість), мета моральної теології – це надприродна мета, довести до єдності з Богом. Але обидві дисципліни є нормативними науками, формулюють норми поведінку, хоча кожна по-своєму їх обґрунтовує. Спільний є також предмет досліджень – моральність. Буття і дія взаємно проникаються. З точки зору християнської віри християнин в своєму бутті є з’єднаний з Христом, це впливає на його дію. Тому суттєвим “мотором” дії християнина є благодать і влиті чесноти. Тому основою є благодать, з якою людина має співпрацювати. Але благодать завжди базує на природі, підносить її. Таким чином моральна теологія доставляє етичним знанням глибшої мотивації, але також надає етичним нормам більшої ефективності, благодать надає людській поведінці надприродного значення.

Моральна і догматична теологія[ред.ред. код]

Обидві дисципліни довго в історії розглядалися як одне ціле. З 1600 року моральна теологія виокремлюється і відкриває своє специфічне завдання, але й так між ними існує зв’язок. Коротко кажучи, догматична теологія займається дослідженням та систематизацією об’явлених правд (в що вірити). Натомість моральна теологія досліджує життєву послідовність цих правд, тобто як людина, яка знає ці правди, повинна жити. Звичайно, обидві мають те саме джерело. Моральна теологія приймає також ці твердження догматики, які дозволяють знайти відповіді на питання людини про остаточний сенс життя. Тому в моральній теології використовується широко догматичне вчення, щоб спираючись на нього, можна було пояснювати суть християнської моральності і вказувати норми морального життя християнина.

Моральна теологія і канонічне право[ред.ред. код]

В певному сенсі спільний мають предмет. Йдеться в них про цю саму людину, яка за свою свідому та добровільну дію повинна понести відповідальність. Предметом права і моральної є людська дія, свідома і вільна. Та однак по-іншому відноситься до цієї дії юрист, а по-іншому мораліст. Для юриста важливі самі факти, тобто зовнішня сторона дії. Теолог мораліст звертає увагу на внутрішню сторону дії, тобто мотиви. Йдеться про внутрішню дійсність. Треба також звернути увагу на те, що моральна відповідальність за цей сам вчинок сягає значно глибше, ніж юридична відповідальність. Моральна повинність є значно ширша, ніж юридична. Право має свої методи: юридичного примусу та карних санкцій. А в моральній – метод морального переконання. Моральні норми характеризує своєрідний максималізм, а юридичні норми – мінімалізм.

Моральна теологія та біблійні науки, патрологія і теологія духовності[ред.ред. код]

Є тісний зв’язок між моральною теологією та біблійними науками, зокрема біблійною теологією. Моральна користає насамперед з результатів біблійної теології, якщо йдеться про біблійні моральні поняття та універсально важливі моральні норми. Біблеїстика дає змогу добре зрозуміти біблійні тексти, а завдяки герменевтичним знаряддям – зрозуміти їх в сучасному контексті. Важливим є тут також вклад окремих біблійних авторів в будуванні основ християнської моралі.

Специфічне значення для моральної теології має патрологія – свідоцтво віри Отців Церкви і найстарших церковних спільнот. Треба однак брати до уваги суспільно-історичний контекст, в яких такі твори повставали.

Серед інших теологічних дисциплін треба згадати про теологію духовності званою також теологію внутрішнього життя). Вона представляє процес реалізації християнської святості в її онтичному і моральному аспекті. І тому часто користає з даних моральної теології. Та й взагалі вони мають багато спільних проблем. Адже завданням моральної теології є також представлення морального зросту християнина, аж до стану досконалості.

Історія моральної теології[ред.ред. код]

Патристична епоха.[ред.ред. код]

Патристичний період триває майже 7 віків (від апостольських Отців до останнього – Йоан Дамаскин). В цьому періоді бракує систематичних теологічно-моральних опрацювань. Моральну проблематику Отці Церкви порушують в проповідях. Найчастіше порушувані теми: проблематика покути, єдність вірних в Церкві, відношення до поганських звичаїв, моди, військової служби, мучеництва, переслідувань, незайманості, молитви.

На увагу заслуговує вчення таких Отців, як: Тертуліан (+220), Св. Кипріян (+258), Климент Александрійський (+перед 215), Оріген (+253\4), Св. Василій Великий (+379), Св. Йоан Золотоустий (+ 407), Св. Амврозій (+394), Св. Августин (+430), Св. Григорій Великий (+604), Св. Йоан Дамаскин (+749).

Середньовічна схоластика[ред.ред. код]

Так як і в християнській античності, так і в наступній епосі, в середньовіччі (тривало біля 7 століть), моральна теологія не мала якогось одностайного перебігу. У ранньому середньовіччі в Європі з'являються так звані Покутні книги та суми сповідників. Покутні книги – це каталоги гріхів, до яких додано відповідні вказівки щодо покутних вчинків, які повинні бути завдані при сповіді. Суми сповідників були знані в Європі ще в 18 сторіччі. Містилися в них дуже цінні для сповідників повчання.

Покутні книги і суми для сповідників були інспіровані не стільки теологію, скільки канонічним правом. Тут можна помітити певен симбіоз (злиття) моральної доктрини з канонічним правом. Цей юридичний спосіб підходу до моральних проблем досить сильно відбився на пізнішому формуванні моральної теології.

В ХІІ ст., яке називають „золотим століттям” схоластики, моральна проблематика переживає свій розквіт. Вплинуло на це виокремлення двох теологічних шкіл: францисканської та домініканської.

Францисканська школа[ред.ред. код]

ЇЇ попередником був Олександр з Галес (+1245). Його заслуга – це розробка таких понять, яка досконалий жаль, або покаяння і не недосконалий жаль. Вводить також розрізнення в явищі сумління: а) внутрішня оцінка, що стосується моральної кваліфікації визначеної дії – це сумління (совість); б) постійна внутрішня основа і спрямування, що дає змогу виконувати акти сумління [1] . Це загальна здатність нашого розуму до пізнання істини. Засновником францисканської школи є Святий Бонавентура (+1274). Серед його творів на увагу заслуговує „Коментар до сентенцій Петра Ломбардського”. В ньому знаходимо певну логічну систему теоцентричного та христоцентричного характеру. Св. Бонавентура важливу роль в моральному житті приписує волі людини (волунтаризм).

Домініканська школа[ред.ред. код]

ЇЇ засновником є великий теолог з монашого чину Св. Домініка, Св. Альберт Великий (+1280). Його геніальним учнем був Св. Тома Аквінський (+1274). Святий Тома збирає в одне ціле все, що до того часу випрацювано в моральній теології. Ціла частина його „Теологічної Суми” є присвячена моральній проблематиці. Теологічно-моральні знання мають тут такий уклад: теоцентричний, христоцентричний, аретологічний, сакраментальний.

Під кінець схоластичного періоду треба віднотувати теологічно-моральні погляди Дунса Скота (+1308) і Вільям Оккама (+1349). Д. Скот вчив, що остаточним обґрунтуванням того, що певні людські дії є добрі, а інші – погані, є воля Божа (волунтаризм). Оккам твердив, що весь моральний порядок є узалежнений від арбітрального рішення Бога (теономічний позитивізм). Обидва погляди є свідченням того, що помалу теологічно-моральна думка відходила від томізму.

Новітні часи[ред.ред. код]

Післятридентійсткий період характеризує повернення до схоластики, це ренесанс вчення св. Томи. Економічний, суспільний і культурний розвиток породжує нові моральні питання, які треба вирішити. Розвивається казуїстика (розглядаються окремі випадки) через те, що вказівки Тридентський Собору, які стосувалися практивування таїнства покаяння, вимагали відповідного приготування сповідників. В тодішніх навчальних закладах, де вчили теологію, були створені кафедри казуїстики (окремо від догматики), які стали прототипом пізніших кафедр моральної теології. 1600 р. – Йоан Азор „Institutiones theologiae moralis” (Виклади моральної теології). Це привело до виокремлення моральної теології як самостійної теологічної дисципліни.

XVIII ст.: занепад і віднова. Це час, коли моральну теологію обтяжують:

  • казуїстика;
  • юридизм (легалізм) – обмеження християнського життя до цього, що є стислим обов’язком, отже до цього, що виникає з морального права;
  • негативізм, тобто домінють остереження перед гріхом.

Теологи моралісти намагаються докладно визначити обсяг дії, вільної від гріхів. З'являються тоді так звані “моральні системи”, які мали допомогти розв’язати сумнівну ситуацію. Існують спроби опрацювань цілості моральної теології, беручи під увагу тогочасні душпастирські потреби. Особливе значення мала тут творча діяльність Св. Альфонса Ліґуорі 1696-1787). Його підручник “Моральна теологія” на протязі двох наступних століть мав величезний вплив на підхід до моральної проблематики.

В XIX і ХХ століттях – віднова моральної теології. Від другої половини XIX століття помічається виразне повернення до біблійних і патристичних джерел християнської моральності. Це явище пов’язується з “романтизмом”, як реакція на інтелектуально спрямоване Просвітництво. На грунті теологічних досліджень це означало зріст зацікавлення Біблією, творами Отців Церкви і творами великих теологів минулого. Найвпливовіші представники цього напрямку віднови – це: Йоан Зайлер (+1832), Йоан Батист Хіршер (+1865), Франциск Лігземан (+1898). Це також епоха відродження томізму в формі неосхоластики.

Сучасність[ред.ред. код]

Постулати віднови запропоновані ІІ Ватиканським Собором. Декрет про священничий вишкіл подає вказівки, які стосуються навчання моральної теології. Знаходимо тут постулат “живого пов’язання” моральної теології з “тайною Христа і історією спасіння”. Моральну теологію треба збагатити Святим Письмом. Треба, щоб вона показувала покликання вірних в Христі та їх обов’язки приносити плоди любові для життя світу (див. 16 номер).

Як принцип систематизації моральної теології Собор пропонує ідею Божого покликання. Це біблійна ідея, виражає дійсність виразно показану у Св. Письмі. Бог покликує свій народ. Христос покликує учнів. Святий Павло багаторазово говорить про своє апостольство як про покликання (1 Кор 1, 1). Ми, як християни, повинні бути свідомі нашого покликання в Христі.

« Про Ісуса Христа, Господа нашого, через якого ми одержали ласку й апостольство на послух віри між усіма народами на прославу його імени, між якими й ви, покликані Ісуса Христа” (Рим 1, 6)  »

Апостол говорить про Бога, який вільно покликає кожну людину (пор. 4, 17). В Гал 1, 6

« Дивуюся, що ви так швидко покинули того, хто вас покликав благодаттю Христа і перейшли на інше Євангеліє  »

В бібілійній мові “покликання” означає так ціле діло створіння, як і відкуплення людини. ІІ Ватиканський Собор вказав на християнське покликання, як на джерело християнської моральності. Покликання людини, висвітлене в Божому Об’явленні, посідає два тісно пов’язані між собою аспекти: є фактом і водночас є моральним зобов’язанням. Це означає, що людина є обдарована певною структурою, динамікою, які визначають її автентичну людську дію.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Термін „совість” походить віл старослов’янського „со-відати” (спів-знання), що семантично точно відповідає латинському „conscentia” (con – sciencia) та грецькому „syneidesis”. Йдеться тут про втілення в життя не якогось індивідуального знання, чи про якусь приватну правду, але про співзнання, відкриття Божої Істини.

Література[ред.ред. код]

  • Катехизм Католицької Церкви
  • Документи ІІ Ватиканського Собору
  • Ćmiel H. Teologia moralna szczegółowa. Podręcznik dla studentów teologii. Częstochowa 2005
  • Обер Ж.-М. Моральне богослов’я. Львів 1999
  • Olejnik St. Teologia moralna fundamentalna. Włocławek 1998
  • Olejnik St. Teologia moralna życia osobistego. Włocławek 1999
  • Принципи морального життя. Львів 1996.

Джерела[ред.ред. код]


Релігія Це незавершена стаття про релігію.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.
Наука Це незавершена стаття з науки.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.