Морська міна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Малюнок морської міни з описом у трактаті Холунцзін. Китай. XIV століття
Морська міна німецького виробництва в австралійських водах. 1940
Німецькі плаваючі міни в бункері підводних човнів.Друга світова війна
типи морських мін:
A - плаваючі, B - донні (якірні), SS - підводний човен.
1 - міна, що дрейфує, 2-притоплена міна, 3-міна на мінрепі, 4-донна міна на великій глибині на короткому мінрепі, 5-донна міна, 6-міна-торпеда, 7-міна, що спливає
Скидання морської міни MK65 Quickstrike з літака берегової охорони P-3 Orion

Морська́ мі́на — інженерний боєприпас (міна), що встановлюється у воді і призначена для ураження підводних човнів, надводних кораблів і суден противника, а також ускладнення їх плавання.

Морські міни поділяються на якірні, донні і плаваючі. У якірних корпус, що має додатну плавучість, утримується на заданій глибині під водою за допомогою мінрепів (сталевого троса), з'єднаного з лежачим на ґрунті якорем. У корпусі розміщується заряд вибухової речовини масою до 350 кг, запальний пристрій і прилади, що входять в комплект детонатора. Різновидом якірних морських мін є сфероконічні та протичовнові антенні міни контактної дії.

Донні морські міни ставляться на дні моря (океану). Їх металеві корпуси мають розміри до 0,6 м у діаметрі та довжиною до 6 м, та мають зарядну камеру з 250-1000 кг вибухової речовини і детонаторами, приладову камеру з апаратурою підривача, відсік для розміщення парашута (для авіаційних морських мін). Зазвичай глибина постановки донних мін не перевищує 50-70 м. Спеціальні донні морські міни призначені для боротьби з підводними човнами, можуть встановлюватися і на великих глибинах. Плаваючі морські міни після постановки дрейфують за течією, утримуючись на заданому поглибленні під водою за допомогою спеціальних пристроїв.

Характеристики та устрій[ред.ред. код]

Сфероконічна міна[ред.ред. код]

Сфероконічна міна — плаваюча якірна морська міна, що утримувалась на необхідній глибині невеликим та малопомітним буйком, або якорем. Міна використовувалась наприкінці 19-го — на початку 20-го століття. Вперше була застосована в російсько-турецьку війну 1877-1878 років.

Якорна міна утримувалась на необхідній глибині якорним кінцем — тросом. Притоплення перших зразків мін забезпечувалось ручним налаштуванням довжини троса. На початку 1980-х років на Чорноморському флоті були випробувані пристрої автоматичної постановки таких мін конструкцій флігель-адьютанта С.О. Макарова та лейтенанта Азарова[1]. Конструкція Азарова, як більш проста, була прийнята на озброєння.

Прицип дії конструкції Азарова полягав в наступному. Міна оснащувалась системою з свинцевого грузу та підвішеного над грузом якоря. Якірний цінець намотувався на барабан. Під дією груза та якоря барабан вивільнявся від гальма і кінець змотувався з барабана; коли груз досягав дна, сила витягування кінця зменшувалась і барабан стопорився, за рахунок чого міна занурювалась на глибину, що відповідала відстані від груза до якоря.

У 1909 році завідувач майстерні водолазних і телефонних приладів у Кронштадті капітан 1 рангу Є.В. Колбасьєв запропонував конструкцію плаваючої міни, що підвішувалася під невеликим буйком. Буйкова міна разом з буйком мала позитивну плавучість близько 1 кг, що дозволяло використовувати невеликі буйки. Незабаром прилад плавання був доопрацьований за принципом «риб'ячого міхура», що надувався від стисненого повітря. Обидва варіанти успішно пройшли випробування, але на озброєння флоту прийняті не були. У 1913 р. мінний офіцер 1 Балтійського екіпажу лейтенант С.А. Калчев запропонував свій варіант плаваючою міни П-13 з електричним приладом плавання. Його міна пройшла випробування і отримала рекомендацію до виробництва, але на озброєння флоту також не надійшла.

Сфероконічні міни перебували на озброєнні флоту до 1960-х років.

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Радянська військова енциклопедія «ЛИНИЯ—ОБЪЕКТОВАЯ» // = (Советская военная энциклопедия) / Маршал Советского Союза Н. В. Огарков — председатель. — М.: Воениздат, 1978. — Т. 5. — С. 314-315. — ISBN 00101-134. (рос.)

Посилання[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]