Музика Японії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Му́зика Япо́нії (яп. 日本の音楽, ніппон-но онґаку) — сукупність усіх традиційних і новітніх музичних мистецтв, що були створені і розвинені мешканцями Японського архіпелагу, включаючи айнів Хоккайдо і рюкюсців Окінави. В цілому, музика Японії поділяється на традиційну, так звану «брудну музику», до якої окрім придворної чи театральної музики старовини і середньовіччя інколи зараховують народні музичні практики, та популярну або сучасну музику, яка включаює в себе різноманітні музичні жанри і напрямки, що були започатковані з середини 20 століття та існують посьогодні.

Терміни[ред.ред. код]

Традиційна музика[ред.ред. код]

До традиційної музики Японії відносять такі музичні мистецтва і практики, які склалися на Японських островах до 20 століття.

Музика Ямато[ред.ред. код]

Стародавність[ред.ред. код]

Ймовірно, перші поселенці Японського архіпелагу мали своє музичне мистецтво, проте прямих доказів його існування немає. Перші писемні згадки, які натякають на існування музики і танців у 2 столітті по Р. Х. на Японському архіпелазі, містяться у «Розділі про людей ва» китайської історичної хроніки «Записів Вей» і пов'язані із шаманськими практиками, що їх застосовувала «японська королівна» Хіміко.

У пізніших джерелах 8 століття, «Записах про справи давнини» і «Анналах Японії», знаходимо безпосередні вказівки на існування пісень-віршів ута (). Це були переважно священні перекази яматоського імператорського двору, які назвалися «великими піснями» оута (大歌) і виконувалися переважно під час богослужінь та бенкетів.

Материкові запозичення і ґаґаку[ред.ред. код]
Виконання каґура, різновиду ґаґаку при святилищі Ісе дзінґу.

У 6 — 9 століттях молода японська держава вступила у активні відносини із державами Корейського півострову і Китаю. На цей час припадають запозичення островитянами культурних надбань цих країн, і музики зокрема. В Японії континентальне музичне-танцювальне мистецтво іменувалося за назвами заморських держав: «музика Сілла», «музика Когурьо», «музика Пекче», «музика Тан»і «музика Бохай» [1]. У 7 столітті, за правілння імператриці Суйко, пекчеський монах Мі Ма Чі запровадив у Японії театральне мистецтво ґіґаку (伎楽), а у середині 8 століття індійські брахмани завезли до Японських островів музичне мистецтво рін'юґаку (林邑楽) і буддистскі гімни-літанії сьомьо (声明). Відголосом стародавнього рін'юґаку є традиційна музика сучасного В'єтнаму.

Ці музичні мистецтва, за виключенням ґіґаку, яке занепало у 13 столітті, злилися у придворній «вишуканій музиці» ґаґаку (雅楽), що зберіглась до нашого часу. Вона виконувалась оркестром струнних і ударних інструментів. Різновидом цього мистецтва була «танцювальна музика» буґаку (舞楽), виконання якої супроводжувалося танцем. «Танцювальна музика» поділялися на два види: «ліву» — «музика Тан» і рін'юґаку, та «праву» — «корейська музика» і «музика Бохай». Кожен окремий вид виконувався під оригінальну мелодію і окремий від інших склад оркестру. У 9 — 10 столітті, з настанням періоду Хей'ан, струнні оркестри набули менших маштабів і японці почали складати свої власні твори на зразок іноземних. Деякі з них записані у «Новостворнених піснях і мелодіях династії Хей'ан». Такі пісні і мелодії мали назви «музика північного саду» (北庭楽), «музика гармонії» (承和楽), «музика метелика» (胡蝶楽), «звуки насолоди» (長慶子) і відносилися до лівої «танцювальної музики». Разом із ними ґаґаку увібрало у себе стародавні японські божественні гімни і танці каґура (神楽), пісні та мелодії східної Японії (東遊歌), розважальні і побутові пісні регіонів (風俗歌) та популярні в народі пісні саібара (催馬楽). Усі вони отримали музичне оформлення у виконанні струнних інструментів і речитативного співу.

Сьомьо та імайо[ред.ред. код]

Різновидом буддистської музики були релігійні гімни-літанії сьомьо, аналог європейського церковного співу часів середньовіччя в Японії. Ці гімни були молитвами прославлення будд, священним текстом сутр покладеним на мелодію, які імпортувалися з Китаю з 8 по 10 століття. Тексти перших сьомьо були написані санскритом, китайською писемною веньянь і стародавньою японською мовами[2]. Загалом, існувало два стилі виконання цих гімнів, які сформувалися на традиціях найбільших стародавніх буддистських сект Японії — Тендай і Сінґон. Ці стилі справили величезний вплив на манеру співу і виконання мелодій не лише у релігійному, а й світському музичному мистецтві пізніших епох.

Починаючи з 11 століття пісні сайбара і прокламації віршів поступово вийшли з моди. Їх замінили «пісні сьогодення» імайо (今様), які були популярними у середовищі придворних до кінця 12 століття. Походження цих пісень тісно пов'язане із буддистськими гімнами сьомьо — різновиди гімнів, так звані «японські літанії» були скорочені і приведені до форми японського чотировірша. Імайо виникли серед простолюдинів, насамперед серед банних служанок юдзьо і танцівниць для розваг сірабьосі. У 12 столітті, завдяки захопленням імператорів танцівницями, нова пісенна культура знайшла визнання при дворі і була підхоплена місцевою знаттю. У 13 столітті імайо поступово зникли. Сьогодні їх відголосок можна знайти хіба що у мелодичних співах еттнеґаку (越天楽), різновиді придворного ґаґаку.

Середньовіччя[ред.ред. код]

Хейкьоку[ред.ред. код]

У 13 столітті в Японії з'явилося нове музичний жанр хейкьоку (平曲, «думи про Тайра»), що були створені музиканатами-сліпцями на основі буддистських літаній. Хейкьоку виконувалися речитативним співом під акопонімент японської лютні біва. Виконавці цих дум, сліпі «ченці-лютники» біва-хосі, носили чернечий одяг, але монаших обітниць не приймали. Після падіння режиму родини Тайра наприкінці 12 столітя, ці «японські кобзарі» поклали на музику слова «Повісті про рід Тайра» і популяризували її, мандруючи усіма провінціями Японії. Згідно з переказами «Записок від нудьги» повість написав придворний Сінано но Дзендзі Юкінаґа (信濃前司行長), а на її основі сліпий монах Сьобуцу (生仏) склав перші хейкьоку.

У 14 столітті музиканти-сліпці створили свою самоврядну організацію, що займалася збереженням і передачею стародавніх «дум про Тайра». Ця організація перебувала під охороною центральних самурайських властей до 19 століття. Сьогодні хейкьоку зберігається зусиллями декліькох ентузіастів і знаходиться на грані зникнення. Мелодії і ритм співу дум були запозичені піснями наґаута і японською драматичною прозою дзьорурі.

Саруґаку і но[ред.ред. код]
Вистава театру но, відомішого у середньовіччі як саруґаку, в святилищі Іцусіма.

Одними з найвідоміших різновидів музичного мистецтва середньовічної Японії були «мистецтво польової музики» денґаку (田楽能) і «мистецтво музики мавпування» саруґаку (猿楽能).

Денґаку утворилося шляхом поєднання сільських обрядових танців, що виконувалися під час проведення розсади на рисових заливних полях, з музичними і акробатичними практиками запозиченими з Китаю. Це мистецтво виконувалося професійними майстрами денґаку-хосі. Воно набуло широкої популярності у 13 — 14 століттях у серидовищі аристократії і вищого самурайства. Відомо, що японські можновладці Ходзьо Такатокі і Асікаґа Такаудзі високо цінували денґаку. Проте «польова музика» не змогла розвитися у окреме театральне мистецтво і, врешті-решт, поступилася мистецтву саруґаку, відомішому сьогодні як японський театр но ().

Словом саруґаку позачали жартівливе мистецтво пантоміми, «мавпування», яке було поширене в Японії з 11 століття. Музиканти столичного регіону поєднали його з танцями куртизанок і піснями імайо, давши початок новому театральному мистецтву. Воно набуло піку своє популярності у другій половині 14 століття. Найвідомішим упорядником і драматургом цього мистецтва був Дзеамі, який вважається одним із засновників середньовічного театру но. Завдяки підтримці центральної влади у особі Асікаґи Йосіміцу, цей театр укріпив свої позиції, перетворившись мистецтво японської знаті. До 19 століття воно вважалося офіційним музичним мистецтвом самурайських урядів.

Сьогодні виконавці но поділені на п'ять шкіл — Кандзе-рю, Хосю-рю, Компару-рю, Конґо-рю і Кіта-рю, серед яких усі за вийнятком останньої ведуть свій початок з 14 століття. Вистави но супроводжуються речетативним співом, танцями і мелодійними піснями різних видів. У музичному плані це театральне мистецтво зазнало сильного вплиу буддистських літаній сьомьо, а драматичному — артистичних прийомів денґаку і танців буґаку. Більшість класичних п'єс і пісень для но, які називаються йокьоку (謡曲), були написані Дзеамі, патріархом школи Кандзе-рю. Вони проникнуті головним естетичним принципом цього театру — «таємничою чарівністю» юґен (幽玄). У традиційному но за один день актори показували, як правило, п'ять вистав (五番立), що були впорядковані за темами [3]. Проте з 20 століття такі довготривалі програми були скорочені до однієї-двох вистав.

Танці «кабукі»[ред.ред. код]
Ідзумо Окуні в яскравому одязі куртизанки і «модними» атрибутами свого часу — християнською вервицею, мечами і гарбузами-горлянками.

У 16 столітті в Японії з'явився новий жанр «дивакувати танців» — кабукі-одорі (歌舞伎踊), які виконувалися у багатолютних місцях столичного регіону. Його засновницею вважають жінку Ідзумо Окуні, жрицю святилища Ідзумо. В основу танців лягли так звані буддистських "танцювальних молитв " одорі-ненбуцу (踊念仏), що були популярними у 13 — 14 століттях. «Дивакуваті танці» Акуні супровожджувалися короткими простолюдинськими піснями коута на противагу довгим гімнам імператорського двору. Вони виконувалися без інстуремнтального акомпаніменту, в танці з віялом. Хоча перший збірник таких пісень був складений у 1528 році, увагу японців привернули пісні Такасабу Рютацу, зібрані у 15921596 роках. Саме його ввжаюсть «прабатьком коута» нового часу. У 17 — 19 столітті танці кабукі, поєднані з короткими піснями, переростуть у окремий вид театрального мистецтва.

Новий час[ред.ред. код]

Музика айнів[ред.ред. код]

Музика Окінави[ред.ред. код]

Традиційні музичні інструменти[ред.ред. код]

  • Біва — 4-5 струнний музичний інструмент, аналог української кобзи.


Сучасна музика[ред.ред. код]

Сучасне музичне життя Японї багато в чому визначається діяльністю великої кількості організацій і товариств. У Токіо знаходяться японське відділення міжнародних музичних товариств, Міжнародного фонду мистецтв та інші. У Японії функціонують: оперні трупи "Фудзівара каґекідан" і "Ніккікай", ансамбль камерної опери "Сіцунай каґекідан"; близько 20 симфонічних оркестрів (8 - у Токіо); камерно-інструментальні ансамблі, у т.ч. Токійський струнний квартет; хорові колективи тощо. Значну роль грають колективи традиційного музично-театрального мистецтва: Оркестр гагаку імператорського палацу "Сіґенкан", оркестр народних інструментів "Ніппонія", трупи Національного тетру. Серед навчальних закладів: Музична академія ("Сендеокуґакуен"), Вища музична школа "Тохо", Музична школа Кунітаті, музичне відділення при університетах Токіо, Осаки й інших міст; науково-дослідна робота проводиться в Японській академії музикознавства; товариство музики 20 століття сприяє виконанню сучасної музики, проводить музичні фестивалі. Зберігається звичай виконання музики й танців під час традиційних свят.

Серед традиційних виконавців кінця XX століття: співаки - Цудаю Такемото, Кіемото Сідзутаю, Есімура Ґородзі, Тобая Рітьо, Есідзуме Коредзі; інструменталісти - Такахасі Тікудзан, Еномото Сісуй (бива); Міяґі Міте, Кініті Макано-Сіма (кото); Кінея Ґосасуке, Імафудзі Тедзюро, Кінея Ґендзіро, Кіем те Ейдзабуро (сямісен); Масаюкі Коґа (сякухаті).

Одними з найвідоміших сучасних японських виконавців є Кейко Мацуї, Envy, Heaven In Her Arms.

Серед композиторів кінця 20 ст., що працюють в галузі електронної музики, виділяються твори Ісао Томіта. Частка його творів присвячена кіно. Він же створив музичний акомпанемент для делегації гімнасток Японії, що виступали на Олімпійських іграх 1956 р. в місті Мельбурн, Австралія.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Ієрогліфічне написання у такому ж порядку: 新羅楽, 高麗楽, 百済楽, 唐楽, 渤海楽.
  2. Такі тексти називалися відповідно «сбрахмінські літанії» (梵讃, бонсан), «китайські літанії» (漢讃, кансан) і «японські літанії» (和讃, васан).
  3. Перша вистава (初番目物) називалась «божественною» (神仏物), в якій головними героями були боги і богині Японії. Друга вистава (二番目物) називалась «ашурською» (修羅物), де обігрувалися видатні полководці і їхні муки на шляху Ашури, бога війни. Третя вистава (三番目物) називалася «перуковою» (鬘物), головними персонажами якої були молоді жінки, що прославилися в історії Японії. Четверта вистава (四番目物) називалися «відьмацькою» (狂女物) чи «сучасною» (現在物), основним сюжетом якої були сімейні події та наболілі проблеми сучасності. П'ята вистава (五番目物) називалася «демонічною» (鬼畜物), в якій головними особами були чорти чи духи. Такий поділ на п'ять вистав остаточно укріпився у 18 столітті.

Джерела та література[ред.ред. код]

  • 吉川英史著『日本音楽の歴史』(Кіккава Ейсі. Історія японської музики.) 東京、創元社、1965年 ISBN 978-4-422-93275-0

Посилання[ред.ред. код]