Музичне приношення

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

«Музичне приношення» (нім. Das Musikalische Opfer), BWV 1079, — це цикл канонів, фуг та інших творів, написаних Й. С. Бахом, заснованих на темі, продиктованій Баху прусським королем Фрідріхом II, і присвячених йому. Оскільки інструмент, на якому має виконуватись цикл автором не вказаний, сьогодні цей цикл можна почути виконаним на різних інструментах.

Музика[ред.ред. код]

Королевська тема[ред.ред. код]

Історія створення циклу почалася в день зустрічі Баха з прусським королем Фрідріхом II 7 травня 1747 року. Син Баха, Карл Філіпп Емануель, з 1740 року працював клавесіністом в капелі короля, і через нього Фрідріх передав запрошення Йогану Себастьяну. Як тільки Бах приїхав, король одразу покликав його в потсдамський палац, скасувавши концерт (він грав на флейті). Під час зустрічі Баху була показана новинка, піанофорте Зільбермана — ранній різновид фортепіано. У короля було декілька екземплярів цього інструмента. Бах, переходячи з кімнати в кімнату, імпровізував на них, а потім, бажаючи здивувати короля, попросив дати йому тему, щоб одразу скласти на неї фугу. Фрідріх дав йому таку тему (згодом названу королівською, або (лат.) Thema Regium) :

Musikalisches Opfer-King Theme.png

Отримавши тему, Бах негайно вигадав на неї трьохголосну фугу. На прохання скласти шестиголосну фугу на ту ж тему Бах відповів, що не всяка тема підходить для такої мети, і запропонував свою тему[1]. Проте пізніше він все-таки виконав і це бажання короля.

Два місяці по тому Бах опублікував цикл творів на «Королівську тему» ​​, який зараз відомий як «Музичне приношення». Бах озаглавив цикл так: «RegisIussuCantioEtReliquaCanonicaArteResoluta» (дана велінням короля тема і таке, виконану в канонічному роді) — акростих, перші літери якого утворюють слово ричеркар (старовинна назва фуги).

Будова та інструменти[ред.ред. код]

В остаточному вигляді «Музичне приношення» складається з:

  • Двох ричеркарів, написаних на стількох нотоносцях, скільки в них голосів:
    • шестиголосний ричеркар (фуга);
    • триголосний ричеркар (фуга);
  • Дев'яти канонів;
  • Канонічної фуги;
  • Чотиричастинної тріо-сонати за участю флейти, на якій грав Фрідріх.

За винятком тріо-сонати, написаної для флейти, скрипки та генерал-баса, інші п'єси не містять вказівок щодо інструментів, на яких їх передбачається виконувати.

Зазвичай річеркари та канони граються таким чином: річеркари виконуються на клавішних інструментах, різними групами інструментів камерного ансамблю, в той час як канони виконуються інструментами тріо-сонати. Але відомі записи цього твору на одному інструменті (піаніно, клавесин) або, навпаки, в оркестрованих варіантах.

У сучасному виконанні порядок проходження п'єс зазвичай такий: триголосний ричеркар — 6 канонів — канонічна фуга — шестиголосною ричеркар — 2 канону — тріо-соната — канон.

Музичні загадки[ред.ред. код]

В оригіналі деякі канони з «Музичного приношення» представлені не більше ніж короткою одноголосною мелодією у декілька тактів, супроводжуваною більш-менш загадковою фразою на латині. Ці частини твору іноді називають загадковими канонами. Виконавець повинен розгадати загадку, правильно проінтерпретувати мелодію з написом як багатоголосний твір. Було показано, що деякі загадки мають не одне розв'язання, хоча сьогодні зазвичай публікуються більш-менш стандартні розв'язання, так що виконавець може просто грати, не замислюючись про загадки автора.

Один з цих загадкових канонів, «in augmentationem» (тобто із збільшенням тривалості нот), підписаний «Notulis crescentibus crescat Fortuna Regis» (нехай удача короля збільшиться, як ці ноти), а модулюючий канон, що закінчується на тон вище, ніж він починався, надписаний «Ascendenteque Modulatione ascendat Gloria Regis» (і нехай слава короля зростає в міру того як сходить модуляція). Про те, як Фрідріх сприйняв присвячений йому твір, чи грав він його і чи намагався розгадати хоч одну загадку, мало що відомо.

Адаптації та цитати XX століття[ред.ред. код]

«Річеркар на 6 голосів» сам по собі був багато разів аранжований, найвідомішим є аранжування Антона Веберна, який 1935 року представив версію для невеликого оркестру, відому своїм стилем (всі мелодійні лінії передавалися від інструменту до інструменту після кожних кількох нот, так що кожна нота отримувала свій тембровий відтінок).


Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]