Мігель де Унамуно

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Мігель де Унамуно
Західна філософія
Філософія XX століття
Miguel de Unamuno 1925.jpg
Мігель де Унамуно
Ім'я при народженні Мігель де Унамуно-і-Хуго
Народився 29 вересня 1864
Більбао
Помер 31 грудня 1936
Саламанка
Значні ідеї концепція «Кіхотізму»

Мігель де Унамуно-і-Хуго (ісп. Miguel de Unamuno, 29 вересня 1864 , Більбао — 31 грудня 1936 , Саламанка) — іспанський філософ, письменник, громадський діяч, найбільша постать «покоління 1898 року». Професор і ректор Університету Саламанки.

Зміст

Біографія[ред.]

Ранні роки[ред.]

Народився в сім'ї комерсанта, баск за національністю; рідною мовою Унамуно була баскська, але писав він іспанською. У сім'ї отримав традиційне католицьке виховання, певний час навіть хотів стати священиком.

Освіта[ред.]

У 1880 Унамуно вступив на факультет філософії та гуманітарних наук Мадридського університету, який закінчив у 1884 році, отримавши ступінь доктора. Унамуно повернувся до рідного Більбао, де викладав латину в середніх навчальних закладах. У 1891 році він одружився з Кармен Лісаррага, з якою прожив довге щасливе життя і виховав вісьмох дітей. У тому ж році він переїхав до Саламанки, де отримав місце професора грецької мови, античної літератури й філософії Саламанкського університету, а в 1901 році став його ректором.

Вигнання[ред.]

У 1924 році за виступи проти диктатури Прімо де Рівери Унамуно був засланий на Канарські острови (о. Фуертевентура), звідки вирушив у добровільне вигнання до Франції. На батьківщину він повернувся в 1930 році, був депутатом Кортесів (1931 — 1932 роках). Унамуно виступив проти республіки, оскільки вважав, що вона не може забезпечити цивільний мир і національну єдність. Підтримавши в перші тижні франкістський заколот, в жовтні 1936 р. він виступив з його рішучим засудженням, за що втратив посаду ректора університету і фактично опинився під домашнім арештом. Напередодні смерті він писав: «Я не знаю нічого огиднішого за ту спілку казарменого духу з церковним, яка цементує нову владу».

Філософські погляди[ред.]

У 1880-1890-х роках Унамуно захоплювався соціалістичними ідеями Бакуніна , Лассаля , Маркса, активно працював в соціалістичному тижневику «Луча де класе» («Класова боротьба»). Після релігійної кризи 1897 р., викликаної смертю від менінгіту трирічного сина, він відійшов від соціалізму і почав розробляти філософську концепцію, що передбачила ряд положень персоналізму і екзистенціалізму . Величезний вплив на Унамуно мали ідеї і творчість Святого Августина, іспанських середньовічних містиків, Блеза Паскаля і Сьорена К'єркегора (для читання творів якого в оригіналі він навіть вивчив данську мову).

Дон Мігель відчув смерть сина як прояв вселенської трагедії, яка полягає в тому, що людина хоче, але не може жити вічно. Починаючи з 1897 року і аж до останніх творів все його творчість пройнята роздумами про віру та її відсутність, смерть і безсмертя, у всіх його творах звучить трагічна нота.

Різноманітна в жанровому відношенні творчість Унамуно - романи, оповідання, есе, лірика, драма - концентрується навколо проблеми особистого безсмертя. Мова йде про єдине, що має людська свідомість : перед обличчям трагічного питання про безсмертя скептицизм розуму з'єднується з відчаєм почуттів і народжується «трагічне почуття життя» — вітальна основа людського існування. Поняття «трагічного почуття життя» конкретизується як специфічне переживання кінця людського буття (досвід «ніщо», який є в той же час" «жагою безсмертя» і «голодом за буттям»).

Унамуно розвиває ідею Бога як проекцію фундаментального бажання буття на нескінченність універсуму і гаранта особистого безсмертя.

Бажання зберегти віру в безсмертя одночасно з сумнівом в істинах релігії визначило його прагнення до так званого «Кіхотізму», тобто боротьби в ім'я нездійсненного ідеалу, що розумом вважається божевіллям .

Центральна проблема філософії Унамуно — духовне життя особистості, зосереджене, на його думку, на прагненні вирішити суперечність кінцевого і нескінченного : жадобі особистого безсмертя суперечить раціоналістична впевненість в кінці сущого, потребі у вірі — неможливість віри для сучасного розуму. Унамуно запроваджує поняття «агонії» — особливого трагічного сприйняття життя, викликаного непримиренним дуалізмом розуму і віри («Про трагічне почутті життя у людей і народів», 1913 р.; «Агонія християнства», 1924 р.).

Творчість, любов, дружба, материнство тощо постають для людини специфічними способами подолати кінець існування, відобразити «я» у світі («Життя Дон Кіхота і Санчо», 1905 , «Абель Санчес», 1917 ; «Тітка Тула», 1921 , і ін.)

Унамуно стверджував особистий, «екзистенціальний» характер філософської істини, констатував протиріччя наукового і духовного прогресу, вважав відродження особистості («героїчне безумство», «кіхотізм») єдиною можливістю виходу з тупика сучасного світу.

Українські переклади[ред.]

«Життя Дон Кіхота й Санчо» українською переклав Віктор Шовкун. Оповідання "У всякому разі справжній чоловік" переклав М. Іванов (див. посилання).

Література[ред.]

  • J. A. G. Ardila, Etnografía y politología del 98: Unamuno, Ganivet y Maeztu. Madrid: Biblioteca Nueva, 2007.
  • Emilio Salcedo. Vida de don Miguel, Editorial Anaya, Salamanca, 1964 (con importantes aportaciones de testigos presenciales de los hechos).
  • Julián Marías. Miguel de Unamuno, Espasa Calpe, Madrid 1943, 220 págs. Recogido, posteriormente, en Obras, Editorial Revista de Occidente, Madrid, 1960. Vol. V.
  • Jesús Blázquez. Miguel de Unamuno y Bernardo G. de Candamo: amistad y epistolario (1899—1936). Madrid: Ediciones 98, 2007.
  • Laín Entralgo, Pedro (1988). Cajal, Unamuno, Marañón. Tres españoles. Círculo de Lectores. ISBN 978-84-226-2474-5.
  • Laureano Robles. Miguel de Unamuno: los Arribes del Duero. Salamanca, 1998. Dep. legal: S. 806 1998.
  • Luciano G. Egido. Agonizar en Salamanca. Unamuno, julio-diciembre de 1936, Tusquets Editores, Barcelona, 2006.

Посилання[ред.]

ВікіСховище має мультимедійні дані за темою: Мігель де Унамуно
Отримано з http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Мігель_де_Унамуно&oldid=12078659